Глупоji ночi нежить

Час зізнатися собі, Сей Сьонагон, як упадаєш за чуттям, коли намагаєшся не розхлюпати під гумовою шапочкою, у ритмічних поштовхах вдиху над олив‘яною, видоху в оливкову ріку шорсткість доторку до спини монастирської скелі і русалчине амбре.

Коли утримуєш під шоломом баллоте сірої чаплі на казковому болотці, вгамовуючи брикання веліка по лісових хащах та власну лють від неспроможності вчепитися у кермо зубами і відлупцювати на собі вампіряче військо.

Коли репаючись та сліпнучи від тілесного хотіння, окрайцем уваги чiпляєш плетючу коралову троянду в обіймах жилавого духкого козолисту, виплекавшого у гніздечку серця трійко малиновок.

Коли копняк невсідомого підкидає тебе посеред казенного тижня до схід сонця, і ти, вирячивши очі, шкрябаєш на звороті астрономічної квитанції за газ іюродогліфи.

Час зізнатися собі, Сей Сьонагон, що нема вибуховішої насолоди, ніж видряпатися з лушпиння Р-р-реальності з забавкою на кшалт -

Лілії ванільні,
Миті зів‘ялі...
Глупої ночі нежить.