Юрий Андрухович Улица Ереванская

Юрій Андрухович « Вулиця Єреванська»
               
Юрий Андрухович «Улица Ереванская»

                І

Пропадаєш, вічна вулице, в безодні праархівні,
Мов папери старозжовклі, на пустирищі згориш,
Розбирають по цеглині продувні твої шпаківні,
Поперечні зрізи кухонь і пристанища горищ.
І тяжку тужаву тайну приблукалого Кавказу,
Чорнокнижжя заговору і безмежжя ремесла
Виживають у непам’ять, ніби віспу чи проказу,
Ніби листя з тротуару, ніби воду із русла.
Ці вологі тьмяні кубла, наскрізних років підкопи –
Все розвіється за вітром без вогню і катастроф:
Заростають павуками грамофони й телескопи,
І марніє наче фреска араратський Саваоф.
Ще живе тісна голярня, ще бринить мінорна школа,
Ще літають луни шевських і ковальських причандаль,
Та пора звільнити простір, увійти в первинні кола,
І згортаються перила, ніби спалена спіраль.
Це немов евакуація. І зійде настінна охра –
Стане вулицею менше на феєрію людську.
Пропадаєш, вічна вулице, ніби річка пересохла.
Мов дорога караванна у мінливому піску…

          I

Пропадешь ты, улица, скроешься в архивах здешних,
Словно старые бумаги, на пустой земле сгоришь. –
По кирпичикам растащат ветхие твои скворешни,
Чердаки, балконы, кухни, оставляя остов лишь.

Мрачные, седые тайны тут осевшего Кавказа,
Чернокнижье, заговОры и ремёсла навсегда
Погружаются в забвенье словно оспа и проказа,
Словно листья с тротуара, словно талая вода.

Темные, сырые норы, бесконечных лет подкопы –
Всё развеется по ветру без огня и катастроф.
Зарастают паутиной граммофоны, телескопы…
И тускнеет будто фреска араратский Саваоф.

Всё еще шумит пекарня, лесопилка эхом зычным
Всё пока еще тревожит затуманенную даль,
Но пора сменить пространство и вернуться в круг первичный –
И свиваются перила как сожженная спираль.

Это как эвакуация.  И со стен сотрется охра,
А феерия людская станет победнее чуть,
Улица, ты пропадаешь… Словно речка пересохла.
Исчезаешь как в барханах долгий караванный путь.


                II

Наш дім уже зносять, а ми ще живемо у ньому,
Ховаємо в ринву щербаті ключі, мов колись,
І стелимо на ніч худу споконвічну солому,
Та вікон уже не відчиниш – вони розтеклись.
Ще птиці бувають у нас, але множаться втрати;
Збираєм дощівку в роззявлені нутра горнят
І хочемо щось підлатати і підмалювати,
Та – поверх за поверхом – нижчає темний фасад.
Ще ходимо тут, оминаючи шпари й завали,
І гріємо чай, і говоримо про переїзд,
А лози не сохнуть, і крила дерев дотривали,
Та птиці минають, уже не звиваючи гнізд.
І в цю аварійну, хистку й неосвітлену зону
От-от увірветься забуте волання сурми;
І ти ще стоїш на ламкій половині балкону,
А знизу вже кличуть і гупають лунко дверми.
У небі, такому старому, тісному, блідому,
Легкими уламками світла розвіємось ми –
Салют, вибухівко, у ребрах колишнього дому!
Хоч будуть великі, і білі, і вічні доми.

            II

Его уже нет, а мы всё живем в этом доме,
Ключи по привычке в проржавленный желоб кладем,
И на ночь мы стелем всё ту же сухую солому,
И вместо окна лишь угрюмо зияет проем.

А птицы бывают, но редко.  Всё чаще потери.
Мы дождь собираем в корыта, и вот еще блажь –
Всё рвемся приладить, подкрасить истлевшие двери,
А дом что ни день то короче на целый этаж.

Мы всё еще тут, мы обходим завалы и щели,
Без умолку о переезде твердим вразнобой,
А крылья деревьев еще до сих пор зеленеют,
Но птицы уже не гнездятся – летят стороной. 

И в эту опасную, тёмную, шаткую зону
Труба оглушительным зовом ворвется вот-вот
А ты всё на шаткой стоишь половине балкона,
А снизу соседей толпа возбужденно орет.   

Мы в старом и скученном небе почти невесомо
Все вмиг разлетимся осколками светлых лучей.
Салют: искрошит динамит ребра прежнего дома,
А жаль, хоть и новые будут белей и прочней.