Лiтовja або Розкiш розумiння

Літо і полонило, і вивільнювало Музю Пегасько, розманіжувало спекотними лінощами, збадьорювало жахливими хлющами. Воно вимагало її до корпускули, до краплі. Воно напувало силами її мрії, пригощало щедротно чорною шовковицею і червоною малиною, розважало солов’їно-жаб’ячими концертами, розводило для неї на селі  одудів у строкатих роучах і нелякливих рудих зайців, духмяно буяло білими ліліями і брунатним лілейником, тестувало на чуттєвість мурашиним лоскотом, закарбовувалось гарячою пилюкою у босі п'яти.

Літо дихало Музею, Музя дихала літом - у лісі, у лузі, на річці, на городі.  Воно чарувало, принаджувало, розчиняло в собі, не дозволяючи отямитись від невпинної насолоди.

Літо було її невиліковним коханням, щоразу першим і останнім водночас.

Літо походило від слова літати, бо злітало метеликами митей. У літов’ї Музіни крила ставали холоднавими, атласно-м'ятними, зливалися, звивалися з подувами вітру.

Літо вакцинувало її байдужістю до слів. Часом Музі здавалося, що літо не боронить від них, а з ревнощів карає безмолв’ям. Вона помилялась. Літо поблажливо споглядало навіть за Музіними амурами з Тетеревом, у яких купальник третій зайвий.

Літо до зойку в сонячному сплетінні віддаляло Музю від реальності, а реальність від Музі. Відполірована нуртина літа не мала ніякого шерехатого краєчку, щоб учепитися за нього свідомістю.

Літо було життям її життя.

Іноді погіднпй ранок розвжикувала газонокосарка, скоріше за все самохідна, бо хитка примарна постать не штовхала її, а ледь встигала услід. За неї подейкували різне, пришепки й з оглядком. Музя знала, що то за одна. Але не вірила в неї, бо мала єдину віру. Віру в Літо.

А десь далеко, за горами, за морями долав пекельне пустельне літо затятий Білінгвіонер, який без слів пречудово розумівся на Літах. І на Музях.