Пам’ятаю ті стежки квітчасті,
Де блукали раз;м до світанку.
Наче мавка, тримавши в лещатах,
Синій скарб дарувала на згадку.
Войовничим його називала,
Все казала - чекай на знамення,
Бути лицарем пророкувала,
Подвиги віщувала численні.
Я ж нічого не тямив у квітах,
Бо хотів лиш тебе цілувати,
Мною ти упивалась, мов літом, -
Як примару тепер не зшукати.
Полонило мене те прокляття -
Співи чую нудної сирени,
Народився, щоб перемагати.
З кожним успіхом сам в тому певен.
Важкі думи приходять у мандрах,
Споглядаю багряні калюжі,
Але там не хлопчина у барвах -
Молох дивиться ситий, байдужий.
Більше кріпостей! Бий, що є сили! -
Закарбовую хіть для нащадків.
Перебравши триклятеє зілля,
Бачу знову сапфірові спадки.
На пелюстках сумних і на листі
Мерехтять не світ;нкові роси,
Мокрі очі, як Ірисів блискіт,
Що лишались колись на покосах.
Легенда про ирисы
© Copyright: Ольга Рытикъ, 2022
Свидетельство о публикации №122110108704
Свидетельство о публикации №122110108704
Рецензии