Наша вiра

Скажи, у чому місія твоя,
яку мету плекаєш, Україно?
Втрачаєш досі кращих у боях
і на чужинців гнеш покірно спину…

Христили нас у сиву давнину
хрестами і водою… з нагаями.
Страшну за віру ми дали ціну:
чекали нас темниці, палі, ями!.

Топили із «божками» у Дніпрі,
стинали буйні голови без міри,
аби Перун у небі не зорів,
аби зреклися предків своїх віри.

І відреклися (добре що не всі),
палили відьом у середньовіччя.
Лишилася од Києва й Русі
лиш пам’ять із минулого величчя…

Нарешті збайдужілі і чужі
пішли по світу Велесові діти…
Ми, українці, тонем на межі –
між предками і Новим заповітом!.

***
А хочете, вам казку розкажу?
Про України видатних героїв,
що мужньо воювали за межу,
не довершИвши жодного розвою…

Невтішна казка і сумний кінець –
із пАсток попадали поміж спиці…
Її герої (хай би йому грець),
ніяк не діставалися світлиці!.

У пастку Візантії Святослав
попав за допомоги печенігів,
але звитяжцю поміч не послав
ні Київ, ані Овруч, ні Чернігів…

Хмельницький – не чужий, та і не свій
(згадаймо переяславські потуги):
московський християнин Олексій
в ярмо братів загнав, нарікшись другом!

Додав свою дещицю зрадник Ніс
і не спасли Мазепу навіть мури:
наказ Петра трагедію приніс –
то одновірець вирізав Батурин!.

І гетьман Полуботок не вцілів
(хоча тоді і не поміг Мазепі) –
петицій Коломацьких часослів
привів його в Московію, до склепу…

Не гіршою вірянкою була
розпусниця відома, Катерина –
згубила Калнишевського талан,
на Соловках тримавши за тварину!.

В кріпацтві хоч і не сконав Тарас,
та микався усе життя по світу.
У «Кобзарі», а то іконостас,
він виклав люду власні заповіти.

Не жалував релігію Франко,
але титан носив у серці бога.
Стелилась не шовками, а рядком,
Каменяра великого дорога.

***
Продовжила терор «країна рад»,
звіріла більшовицька агентура –
в Парижі підлий найманець Шварцбард
убив цинічно СИмона Петлюру…

І далі танув український стрій,
шаліли православні людожери –
ту заповідь біблійну «не убий»
відчув у повній мірі рід Бандери!.

Відчув її весь український люд,
який вожді не раз учили посту, –
то працював цинічний план іуд,
найбільшого у світі голокосту!.

Загинув у «тюрмі народів» Стус
Василь уже під час «перебудови».
Життя йому не врятував Ісус...
Така ціна за українське слово!.

***
А де поділись три десятки літ,
що манною звалилися неждано?.
Втрачаємо ми звичаї і рід,
в пустелю завели нас християни:

Кравчук з кучмОю і банкір-бджоляр,
умовно-достроковий ану-кович,
услужливі барига і фігляр…
А хто наступний – знову аби-хтович?!

Чи не тому ми стільки літ підряд
тупцюємося, ходимо по колу,
що не заклали президентів ряд
із українця – «зека» Чорновола?!

І так постійно (все ми невпопад),
хоча, здавалось, за своє – горою!
Удома не змогли навЕсти лад,
чужих віками славили героїв…

«Недопалок», рашизму президент,
замінює трагедією драму –
він Україну знищує ущент!
А чи не треба нам нова програма?

Своє забули (ніби й не було):
історію, культуру, віру, мову…
Міліє України джерело,
ліси і парки ріжемо на дрОва!

У тому й наша немала вина –
не вигнали і досі ще із хати,
хоча кривава точиться війна,
убивць московського патріархату.

***
То хто ж ми – українці чи хохли?
Куди свою ми топчемо дорогу,
віддавшись тупо в лапи кабали
і власного навік забувши бога?!

Щасливого майбутнього зоря
лише тоді яскраво нам засяє,
коли на власний томос – Кобзаря,
чужих вождів і біблії зміняєм.

Почитуйте історію свою,
минулого шануйте кращі миті
і не цурайтесь предків заповітів,
щоб жити на землі як у раю!