Монолог

Примхливі хвилі берег обіймають
Вони безсилі проти вічного, що не зникає
Малюють піною скаженою пастки
Отак й мені би стерти хвилями думки
Що , мов пісок гучний у голові

Як не заплутатись у павутинні днів?
Як стримати потоки зайвих слів?
Змиритись і пір’їною за вітром полетіти?
Коритись болю, що нема кому з тобою порадіти?
Що не до тебе, як до сонця, линуть люди,
Що не тобі дарують усмішки усюди?
Подібне до подібного ж бо, чи не так?
Напишемо трактати ,ліквідуємо брак.
Світ суперечливий, ми затуляємось від нього самі,
Нарікаючи водночас, що нема довіри, легко стати ворогами..
Ворожість,дружба, заздрість, щирий подив, блиск у очах, обіймів міцний дотик
Навіть страх.
Хоча би так, аби лиш не байдужість,
Що сліпить очі і вишкрібує нам душі,
Рівняє дні і ночі, у повітрі і на суші

А думка це є кулька, дай же їй злетіти
Лише повір у те, що можна легко жити!
Важку вагу нестерпну відпусти
Пірнати можна навіть як не вмієш ти пливсти..
А переймання днем -  залиш його до ночі,
І прагнення ловити погляди,
Хіба цього ти хочеш?
Ніщо не вічне, і не з цього буде попит
Ти знаєш, хто ти? А шукаєш?
І кожному своє, про це  ми забуваємо і
Частенько  одежини чужі на себе приміряємо.


А море стихло..
Кидаю каміння, кидаю думки
Мене настигло раптом :
Вознесіння неможливо без падіння й навпаки
І я пішов, відкривши морю всі гріхи і душу
Втомився бути сильним,
Але мушу.