примарою

Чай, що п'єш на терасі кафетерію, приправлений порохами міста Лемберга,
насправді пахне кавою.

Коли вперше побачила вона ці схили гори,
що перетікала стрімко і сміливо у павутину  вулиць середмістя,
аромат кави, змішаний з подихами старого каменю,
з якого вимуровані стіни кам'яниць потомків польських шляхтичів,
вчепився ціпко і невідступно так,
ніби впився, проник
в шкіру, в одяг, у волосся, вплівся суттю навіть всередину думок,
які мусолять, чи то живуть разом з нею,
з дівчиною з Прикарпатського  Станіславова,
яке теж тепер не відпускає її від себе,
ніби примарою ходить п'ятами,
сипе корицю в каву,
піднімає жовте листя з бруківки,
немилосердно шмагає вітриськом біля озера,
чи то за те,
що замолоду залишала невтішними хлопців,
бо ніяк не змогла знайти того,
хто став би тільки одним єдиним,
чому вони плутались їй під ногами, цікаві, але не настільки,
хороші, але не ті,
ой, та не ті...
Отак, як і та львівська пані- кава, лоскоче ніздрі, хочеш ти цього, чи не хочеш, та вона є — примарою.

13.44
26.09.2022