Не вороги ми...

(Присвячено приятельці з Росії)

Не вороги ми, ні. Не ти в тім винна,
Що дім твій у ворожих є краях
Душею ти, як я - зовсім дитина,
Хоч доля не з легких була твоя -

Як і моя. Ми схожі аж занадто,
Але так різно дивимось на світ.
Злих суперечок було забагато,
Що в душах поселили чорний лід.

Звелася наша дружба геть нінащо,
Та знову примирила нас війна.
Неначе все, як було, навіть краще
Але якась невидима стіна.

Холодним склом порізала той простір,
Що з'єднував на відстані колись.
Немає співчуття, немає злості,
Не відчувай. Не слухай. Не дивись.

Не чути пульс в руці тієї дружби -
Не холодно й не тепло потойбік.
Я знаю, хтось з близьких твоїх на службі -
Твій батько, брат чи навіть чоловік.

Ти знаєш - я ненавиджу країну,
В якій ти народилась і живеш.
І тихий докір, і німу провину
З очей не приховаєш, не зітреш.

Усміхнена, чутлива і натхнена,
Читала ти мені свої вірші.
Віднині ж все, що чуєш ти від мене -
То зайвий камінь на твоїй душі.

Тобі болить за всіх жінок росії,
Мені болить за весь мій рідний край,
Жне твій народ те зло, що сам насіяв -
Бездушну згоду і сліпе "нехай".

Ми розкололись. Душу вже не гріють
Слова давно не щирих привітань.
Тобі не близько те, чим я болію,
А я осліпла до твоїх страждань...