скоринкa хлiба
і в ньому ти, струнка, сором'язлива.
Не спиться, й калатається, повір,
мале пташа в грудній клітині зліва.
І що йому до клятої війни,
летіти хоче, пробує крильцята.
Коли тебе згадаю восени,
злітає пташка, крихітна, завзята,
залишуючи все на самоті -
наш двір, мене, тебе, колишні мрії
про тебе - я ціную саме ті,
вони птахи, я їх під серцем грію,
а потім відпускаю, чуєш, ні?
Коли б одна до тебе прилетіла,
так ти б змогла пізніше, навесні,
шукати на дворі холодне тіло
з клітиною, відчиненою там,
де серце навстіж - спогадам пошана.
Ця туга залишається місцям,
де ми були удвох, мое кохана.
Хто міг би їх забути взагалі
на півпуті до тебе, молодої...
Наш дім, скоринку хліба на столі,
та склянку із джерельною водою.
***
Як стрiмко проминає день за днем,
скорочуючи нам життя поволі.
Хоча б краплину щастя? Тільки щем
у ці часи, збентежені та кволі,
за котрими до нас іде зима,
кажи - ти знаєш відповідь сама
на жовтень та слова передзимові?
Я б сам не відповів заздалегідь,
зима ховає тисячі страхіть,
як солов'ям вправлятися у мові?
Так, швидко все... Життя та смерть мина,
Взаємність не знаходиться довкола.
А тут війна... Скажи мені - вона
така ж як ми, збентежена та квола?
Здається, ми тепер усі такі.
Над містом зависають літаки,
червоне з жовтим так жадає крові,
що листя нас обох збиває з ніг.
Щє трішечки - й посипле білий сніг
на ці малюнки різнокольорові.
Питань багато. Ще наприкінці
осінньої незлагоди між нами,
коли ми не чекали на оці
картини, намальовані вогнями,
війна ішла до нашого двора -
так лютий звір шматує вівчара,
гадаючи собі - та що він вдіє?
Та як не підкоритися війні?
Ми зможемо, кохана, вір мені.
А що в нас є? Лише одна надія.
Свидетельство о публикации №122101907851
Ирина Чубенко Сергеева 20.10.2022 12:30 Заявить о нарушении
Винил 20.10.2022 12:42 Заявить о нарушении
Ирина Чубенко Сергеева 20.10.2022 12:54 Заявить о нарушении
и в нем ты, стройная, застенчивая.
Не спится, и колотится, поверь,
маленькая птица в грудной клетке слева.
И что ей до проклятой войны,
лететь хочет, пробует крылышки.
Когда тебя вспоминаю осенью,
взлетает птичка, крохотная, задорная,
оставляя все в одиночестве -
наш двор, меня, тебя, прежние мечты
о тебе - я ценю именно эти,
они птицы, я их под сердцем грею,
а потом отпускаю, слышишь, нет?
Когда бы одна к тебе прилетела,
так ты бы смогла позже, весной,
искать на дворе холодное тело
с клеткой, открытой там,
где сердце настежь - воспоминаниям почет.
Эта тоска остается местам,
где мы были вдвоем, моя любимая.
Кто мог бы их забыть вообще
на полпути к тебе, молодой...
Наш дом, корочку хлеба на столе,
и стакан с родниковой водой.
***
Как стремительно проходит день за днем,
сокращая нам жизнь понемногу.
Хотя бы каплю счастья? Только горе
в эти времена, расстроенные и хилые,
за которыми к нам идет зима,
говори - ты знаешь ответ сама
на все вопросы октября предзимние?
Я бы сам не ответил заранее,
как знать, сколько будет иметь ужасов
зима в ледяном тайном сундуке.
Так, быстро все... Жизнь и смерть проходят,
взаимность нарушая вокруг.
А тут война... Скажи мне - она
такая же как мы, расстроенная и хилая?
Кажется, мы теперь все такие.
Над городом зависают самолеты,
красное с желтым так жаждет крови,
что листья нас обоих сбивают с ног.
Еще немного - и посыплет белый снег
на эти рисунки разноцветные.
Вопросов много. Еще в конце
осенней размолвки между нами,
когда мы не ожидали на этих
картин, нарисованных огнями,
война шла к нашему двору -
так свирепый зверь кромсает овчара,
и мысль есть одна - да что он сделает?
Но как не подчиниться войне?
Мы сможем, любимая, верь мне.
А что у нас есть? Лишь одна надежда.
Винил 20.10.2022 13:17 Заявить о нарушении
Ирина Чубенко Сергеева 20.10.2022 13:49 Заявить о нарушении