День без ранку

І знову кров’ю вмилася душа…
Та скільки ж можна, Боже Всемогутній?!
Невже цей світ для Тебе, що вішак
під плащаницю Синову в майбутнім?..

Ти знаєш все, бо все - то є Твій план!
Людина ж стала тільки інструментом
для того, щоби всесвіту екран
демонстрував реальності моменти

допоки сінгулярність поглина
безглузду спорадичність ком та крапок
у нібито сакральних письменах,
накладених на істин древніх мапу.

І шар земний - не перший серед тих,
які були Тобою особисто
задумані у спробах непростих
знайти між скелець, зібраних в намисто,

смарагд єднання волі до буття
і духу безвідплатного кохання,
якому Ти - лен шанс на каяття
останнього, що став передостаннім.

Душа кричить:
- Творець, допоможи!, -
а все навколо пику відвертає
і серед злом прокладених стежин
шука хоча б одну, що йде до раю.

Та все не так, бо рай Адамів щез,
залишивши по собі серпентарій,
де замість меду - віскі і шартрез,
а замість мрій - ілюзія на хмарі

над головами тих, хто ще не зна
про чорний біль спокути за минуле,
в якому гине стомлена весна,
і про яке ми всі хоч раз, та чули.

Мовчання стало відповіддю. Дні
з’єдналися у вічності кайдани.
І я відчув, нарешті, як вогні
майбутнього моі лікують рани…