- Не зви мене, сину, до себе, не клич:
В квартирі міській від нудьги я сконаю.
Не можу я жити без рідного краю,
Села мого рідного. Ось в чому річ.
Мов цвинтар, затихло село без людей.
Прогнали селян горезвісні нукліди.
А я не шукатиму долі деінде.
Нехай і лиха, вона тут, більш ніле.
Щоднини обходжу завмерле село,
Підходжу з вітанням до кожної хати.
Їм зле без господарів. Їх же не знати
Куди лихоліття тяжке занесло.
А там проживає мій кум, край села.
На жаль, вже померла у нього дружина.
Несу йому свіжу, ще теплу хлібину,
Із тих, що удосвіта мати спекла.
______________________________
Уже чверть століття без пафосних слів,
Без грізних проклять, нарікань і огуди
Живуть в техногенних пустинях ще люди -
Хранителі-ангели рідних країв.
2013
Чорнобиляни
© Copyright: Анатолий Малиновский 2, 2022
Свидетельство о публикации №122100306776
Свидетельство о публикации №122100306776
Рецензии