Квакуха

 Iз роману "Лайномети та Пегас"
Глава Сто Тринадцята
CXIII. КВАКУХА

       I
   Забцею - так улесливо її називали танцюючі навколо підлабузники голубиного окрасу. Вони були їй цікаві суто як декоративні суб'єкти. Квакуха без підборіддя, роздуваючи воло, стрекотала крізь відчинене вікно музею картин з видом на лютеранське кладовище, яке за влади мера Квакоби перетворили на сквер з лавами під високими поминальними деревами. Напружуючи спочатку маленький зобик, затим надувала чималенький бульбах, споглядала звисока на всіляку сновигаючу музейну челядь. Частиною вранішнього ритуалу було випхатися з кабінету та поволі підійматись по сходинам нагору - до акваріуму, в якому плавали ше невеличкі симпапулечки-крокодильчики. Дещо прихильніше кидала на сторони погляди підлабузницям-донощицям, що допомагали їй, взявшись - хто за лікоть, хто за боки. Однак, найкраще було повертатись до насидженої нори, обвішаної культовими горобцями та дивитись крізь вікно на дерева. Розташування всієї споруди було геть цікаве! Якраз напроти, де відтепер стовбичить оцей смурний лісок - в буремні часи троцкістів-сталіністів було знесено німецьку кірху, а плити надгробків пішли у фундамент новобудов. 
   Отож, ця триндичиха по мобільному стрекотала собі з насолодою на усе місто в  своєму кабінеті посеред будівлі, у сховищах котрої ще 23 роки тому незбагненним чином опинилась колекція дорогих картин, ще сто років тому подарована місту вдовою відомого передвижника за його заповітом. А ще зі слів академіка мистецтвознавства киянки Лади Міляєвої у цих сховищах без відповідних температурних умов, згорнуті у рулони ще за царя Панька, пропадали десятками років рідкісні надзвичайно скарби взірці ідентичності українського народу - наскрізь проїдені мишами та поцвілі славнозвісні решетилівські килими... Що більше століття тому отримували золоті нагороди на паризьських виставках!
    Приведена дія вакцин, з бустерною дозою включно вколотих два роки тому у часи глобального шухеру, піднятого корумпованими світовими ЗМІ, остаточно перетворила колишню імператрицю художнього музею на дещо химерійне створіння... У котрого від роззявленої пащеки, цілком непомітно минаючи шию, розростався тулуб вшир і спадав пухирчастими складками прямісінько у крісло, котре поскрипувало під вагою однак не витонченого тіла.
Найбільше квакуха полюбляла проводити щорічно виставки карикатури зі сподіванням вчергове стикнутися з образами водоплаваючих стрибаючих осіб, відповідно споріднених з пуголовками, від котрих могла розсльозитися нізащо... Проте шаленіла саме від усіляких зображень курчат. Чому? Щоб їх, таких кумедних жовтавих пухнастиків при нагоді - проковтнути в мить, не моргнувши і оком. Підлабузники про її наснагу жерти курчат добре знали. Тому щороку на день її народження приносили хто - у картонній коробці цілий виводок курчат, а хто - як пів-курки дебеле курча, котре виривалося з рук та несамовито кричало, коли бачило уважне холодне заб'яче око кур-р-р Чатовської. За звичай курчатами їй ввижалися  тихі спокійні інтелігентні люди. І тому вона з ними ніяк не церемонилася, проте - ковтала без пояснень.
   Згадували колишнього директора художнього музею, тихого старіючого науковця, а ще й до того поета-лірика, котрий занадто (на її заб'ячий погляд) опікувався справою усього свого життя - збереженням колекції. Отож, вона його проковтнула привселюдно. А чому вирішила, що він нагадував курча? Бо-зна... В результаті бустерної дози її шкіра вкрилась вкрай необхідними пухирцями, котрі в якості декору особливо підкреслювали її земноводну суть. Щоб і надалі тримати "фонд бородатих дітей" у шані до її особистості на необхідній дистанції, дещо обмежуючи їх апетити.
   З фасаду будівлі, де розташовувався кабінет директорки, вишкірився так-сяк зварганений горельєф з  похнюпленим та сердитим виразом покійного мера Квакоби, котрий усіх своїх депутаток у лоб називав "бл*дями". Тож при кожному засіданні фейкової міськради (була заснована ще у далекому 1940 році і по суті являлась фіктивною, бо представляла у.с.с.р. - відповідно Конституції 1996 року вже давно неіснуючу державу) він кричав на все горло, коли бачив, як котрась запізнилась на чергове беззаконне їх засідання. Бувало й так, що розфарбована дама з виряченими цицьками зомлівала зненацька не від хтивих поглядів депутатів, але від непристойних вигуків голови та падала ніц зі своїх зависоких каблуків не від перечуття насолоди у чиємось кабінеті, однак, переполохана у смерть від грізного погляду мера. Однак, що було - те загуло. І ті щасливі часи вже ніколи не повернуться!
   Увечері мер традиційно замовляв ящик з коньяком і дудлив найбільше за всіх, дивуючи товаришів по чарці, "собутильників" кількістю вжитого питва. А бувало, на повітрі - запросто пив "із горла", вражаючи своєю безпосередністю та простотою у спілкуванні, котре складалось із коротких команд у вигляді матюків. Ще за життя, подібно Саддаму Хусейну, він замовив собі бюст із граніту, котрий тесали довго кілька майстрів, позбивавши нігті, лікті і лоби, бо треба було вклонятися цьому ідолу за хороші гроші. Квакобу було за що шанувати, бо, розуміючи і свою провину, як колишнього комуняки, відбудував за рекомендацією Новемероса кафедральний собор,  у далекі 30-і зруйнований тими ж більшовиками. І от зараз його бюстом та йменням прикрашається одна з вулиць міста. Однак перевелися як замовники, так і подібні майстри. І ті щасливі часи канули у минуле.
Забця Помідорівна кур-р Чатовська іноді згадує, смиренно усміхаючись собі - як тільки трохи подула у саксофон велелюбного пустуна Квакоби - то відразу й отримала посаду директорки. І от зараз вона уявляла себе королевою міста, оскільки трон звільнився опісля того, як за вказівкою Новемероса губернатором Чоногубовим років зо два тому було звільнено очільницю департаменту культури зарозумілу Обижаєнко, до дверей кабінету котрої місяцями так і не зміг достукатися на очах здихаючий онкохворий поет, що став сумлінно у останні роки на шлях наративізму,  Олександр Ковтун, до речі, отримавший гран-прі всеукраїнського фестивалю поезії у Харкові у 2016 році.  Про що мріяв покійний Ковтун а з ним поети та поетеси з усіх замріяних усюд? Щоб пройшов фестиваль поезії "Листоверт", назву котрому надав Новемерос так само, як і збірці поезій поетів-наративістів. що супрводжувалась есеєм "Маніфестом наративізму" від Новемероса безпосередньо. Отож, мабуть, з того світу надихав губернатора Чорногубова звільняти зарозумілу Обижаєнко безпокійний Ковтун, послідовний поет-наративіст, що не втихомирюється у засвітах. Та й все у цьому світі має причинно-наслідковий зв'язок.  Будувалась будівля художнього музею під егідою "фонду бородатих дітей", через котрий дебелим золотим ланцюгом проходили усілякі утаємничені оборутки, попросту систематичні крадіжки з міського бюджету. Отже, Забця Помідорівна в оточенні давно вже земноводних, бо вчасно провакциненних істот, останні три роки коротала свій час без організації якихось виставок...  Зрозуміло - нізащо не бажала виставляти стародавні вкрай зіпсовані решетилівські килими і це в той час, коли увесь світ уважніше придивлявся - що то є насправді ідентичність  культури українців. Таким чином, за два  десятки років не відбулося виставки цих дивовижних килимів, справжніх скарбів, а нині  під приводом маскового режиму та небезпеки зараження лихоманкою ментального вірусу, породженого ЗМІ, двері музею перебували на засові. Тих, хто відмовився вакцинуватися жижею, давно вже випхала в шию з роботи геть на свої такі-сякі харчі. А тут ще війна! Сполучення літаками давно вже не було. Із-за зростання цін на бензин, жителі пересідали на велосипеди, а у селах - на поспіхом злампічені підводи, запряжені у коней. Як і 500 років тому - крізь запалали-задимили кострища, бо люди переходили на дрова. Готували їжу у дворах гуртом між розбомблених пятиповерхівок-хрущовок і надто не переймалися трагедією, не звертаючи уваги на сирени. Проживали одним днем! Змушені були не звертати уваги на те, як рашисти продовжують закидати своїми застарілими ракетами інфраструктурні об'єкти, від котрих залежало постачання струму, газу, тепла, води...
   Коли ж рашисти бомбили Маріуполь  - квакуха остерігалася, що знайомі художники-маріупольці, котрі колись мали доволі успішну виставку саме тут, у залі художнього музею, попросяться у пустуючі майстерні на третьому поверсі, котрі вперто утримував все той же "фонд бородатих дітей". Та минулося! Талановиті художники від'їхали до сусіднього Дніпра, де їх нарешті прийняли в палкі обійми.
...Ще за вказівкою мера Квакоби, що колись сидів у сусідній будівлі з колонами та фасадом у стилі ампір та за звичаєм керував процесом повзучої корупції (а в цьому гарно тямили усі наступні мери!), Забця Помідорівна вперше наважилася стрибнути на шанованого і знаного у місті експерта по реставрації та зберіганню картин - колишнього директора художнього музею. Задля виділення свого шлункового соку прилюдно передусім вона садистично облаяла його  усіляким непотребом і  неподобством у купі, а затим, побачивши, що той остаточно зніяковів та замовк як риба - блискавично накинулася на ошелешеного представника інтелігенції... Та так, що у самої Заби Помідорівни затріщали щелепи.  Усі дотичні присутні перелякались вщент, а наш експерт тікав з цього зібрання, перестрибуючи сходини парадного входу, довго мацаючи ледь  вцілілу червону потилицю.
   Опісля цього випадку активно розпочала тренуватися ковтати будь що на своєму шляху. І не тільки живих істот або торти. Наприклад, віник прибиральниці. Горщик з квіткою, до котрої причепився жирний слимак... А ще практикувала психолгічний пресинг, погрожуючи звільненням з роботи. Найбільше доставалось тим колежанкам по музею, що категорично відмовлялись вакцинуватися жижею під час так званої "пландемії", зпланованої глобалістами. Звісно, задля скорочення планетарного населення!  Іноді вона й сама не могла отямити того, що витворяв з самою її суттю її головний інстинкт, котрийсь ушкоджений ген.
   Хотілося наїстися досхочу і врешті трапилась нагода.

       II
   Вже чверть століття як очиці квакусі муляв - Новемерос. Звичайно, мріяти  проковтнути його не могла, але вчепитися просто так, задля мистецтва - надто кортіло. Хоча завжди пам'ятала Новемероса в якості пана, що наїзджав до міста прямісінько з Лондона та заглядав іноді ще до старого невиразного будинку "фонду бородатих дітей" (напроти держадміністрації), де на столі вже білів, маячив собі макет новітнього художнього музею, над яким пильнував разом з архітектором. За звичай говорив він з тодішньою очільницею фонду, котрій прислуговувала так само як і гостям - наша тоді ще молода квакуха. Готувала чаї, бутерброди, мила тарілки, підмітала поли та ретельно чистила усілякими антисептичними засобами сідало туалету, але ж таки мріяла піднятися вище у соціальному статусі. Однак, Квакоба, як головний і блискавичний засіб соціального ліфту - поки що на неї уваги не звертав, бо очільниця фонду ревниво оберігала його за звичай підвипивше, приснядівше тіло. І як так трапилося, але Квакоба таки звернув на неї осовілі очі! Чи то очільницю спровадив за коньяком, а в цей час і відбулося те сакраменто... Чи то... Як там не було, новозбудований музей під боком мерії очолила не підстаркувата очільниця "фонду бородатих дітей", а саме молода наглувата, безпардонно стрибаюча у гречку та хащі. І почалося! Нарешті уявила себе пані! Начепила капелюха. Загордилася до нестями... Завела навколо себе фрейлін-нашіптувальниць, а решту  працівників музею нахиляла, а за не надто люб'язний погляд виганяла геть на вільні хліба. Запанувала нівроку.
    Оскільки Квакоба частенько поспішав з візитами до німецького міста-побратима, а картин на подарунки не вистачало, бо митці навчилися правити за свої шедеври  хороші гроші, то задумав мер наступне... І як таке втрапило йому в голову? Але на те він і голова! Це була добряча оборутка Квакоби, афера, від котрої зцепеніло у жилах кожного з  непідкованих учасників так званої міської виставки кращих творів мистців! Найперша виставка в новозбудованому за рахунок фінансування "бородатих дітей" художньому музеї! Здавалось, чудовий задум - як і було озвучено новоспеченою королевою в особі ще молодої тоді квакухи... А саме треба було зібрати найкращі свої полотна, зроблені кожним з художників за все їх життя, та й відтарабанити до музею під приводом постійно діючої експозиції на теренах виставкового залу більше,  аніж 600 метрів квадратних. Викладені умови гри були наступними... Колекціонер, потрапивши на постійну діючу виставку творів відомих міських, приміських та обласних малярів, мав би таку можливість - на власні очі пересвідчитися, що саме цей чи інший майстер імпонує йому і вартий того, щоб потрапити затим до його майстерні і придбати щось підходяще, свіженьке з-під пензля хоча й невизнаного але потенційного генія. Розумілося, постійно діюча експозиція стане незмінною вітриною малярського життя міста. Та запорукою добробуту мистців, щоб не так часто тяглася рука майстра до чарки у час скрути, відсутності уваги, грошей... Було оголошено... Збудовані на третьому поверсі художні майстерні повинні бути переданими для роботи місцевим художникам та приїзджаючим по запрошенню до міста, щоби ті, наприклад, лишали після себе цікаві скульптурні творіння посеред парків. Особливо - у скверику напроти музею.
    Що тут казати? Звичайно, то була гарна наживка. І Новемерос таки попередив деяких місцевих художників на їх запитання відносно того -  чи варто вкотре довіритися, коли тебе без упину дурили та нагрівали - як правило.
   А тим часом наша триндичиха виводила свої трелі на все місто, обіцяючи золоті гори та вимагаючи цілі колекції від "художнЯків", котрих доволі зневажала разом з Квакобою за їх довірливість та деяку дурість, без котрої, як відомо, не відбуваються напів-божевільні "ван-гоги" та "модільяні". Тож  Новемерос, розуміючи - яка то важлива річ - зберігати архів своїх найкращих творів, безуспішно попереджав їх, однак   не доносячи щодо назріваючої афери у заткнені вуха місцевих  безтурботних пензлярів. Заткнені, бо спокуса була в обіцянках друку каталогу у твердій палітурці з милими портретами художників та чудовими репродукціями їх творінь разом з портретом мера-мецената, зачарованого покохувача, так би мовити, їх творчості. А потім - вічно діюча на теренах нового музею експозиція головних їх шедеврів, безпрецедентних досягнень протягом горезвісного життя у мистецтві! Отже за діло! Звичайно, щодо участі у тому балагані Новемерос навідріз відмовлявся, маючи тенденцію розкривати свої таланти у персональних виставках.
   Замовляли грузові автівки, аби довезти максимальну кількість творінь також і монументальних розмірів. Усе те поїхало до музею, що перебував практично на приватних правах! Бо опікувався ним по велінню Квакоби все той же "фонд бородатих дітей".
   Експозиція відбулася разом з обіцяним каталогом творів. Портрет Квакоби був величеньким та кольоровим. Портрети мистців виявилися чорно-білими й дрібненькими, зі змазаними рисами, що добавляло романтизму та провокувало фантазію. Репродукції картин  були теж сіренькими. А твердої палітурки - зась! Ходили городяни по виставці і милувалися кращими творами своїх коханих мистців і ще хотіли приходити з дітьми, а хто - з онуками. Проте виставка скоро зачинилась і відразу відбувся фестиваль сміху. Картини художникам так і не повернули, оскільки було повідомлено, що їх творіння поїхали в безкінечну подорож в якості "передвижної" виставки десь по світу, може, до міста-побратима у Германії, а може, ще кудись... Так і не побачили відтоді мистці своїх найкращих кратин, гордості і надбання усього свого життя! Тільки повторювали одне магічне слово... Лохотрон...  Проте цим випадком не обмежилась "співпраця" з художниками. Тому в якості данини за дешевеньку оренду майстерень майстри зобов' язувалися щорічно надавати мерії по 2-3 картини. Атож, відтепер меру було що дарувать у відповідь на усілякі знаки уваги від мерів Європи та світу, а також київським політиканам - за послуги політичного характеру! Як от депутатство, відповідно - незайманість та непідсудність. Проте, з таким укладом майже усі посполиті мирилися, бо  іншого ажніяк уявити не могли! О, то були найщасливіші часи!
   Опісля усієї цієї вакханалії Новемерос задумав відкрити свою чергову персональну виставку саме у новозбудованому музеї. Проте квакуха почала зволікати... Відтак морочила Новемеросу голову років зо два і відсувала назначені вчергове дати під тим чи іншим приводом. Розуміючи її нехитру тактику, Новемерос запросив до міста, так би мовити - десант з Києва, котрий складався з популярного тоді телеведучого Миколи Вересня, оповідача кумедних історій Леся Подев'янського з дружиною та трійкою політтехнологів українського походження з Канади. Оце був шмон! Квакоба так злякався телефонних дзвінків Вересня, що тієї ж хвильки "захворів" й сховався під столом у кабінеті мера на всяк випадок, репетуючи до Вересня - чого ви приїхали, чого від нього хочете?
- Тільки одного - щоб насамкінець відбулася виставка творів Новемероса, однак не вчергове у Лондоні, але й у рідному місті! - відповідав Вересень, загинаючи непублічного вкрай зрозумілого матюка.
- Тільки й всього, що хочете? - не то заквакав, не то замекав Квакоба.
- Атож, бовдуре - комедійно відповідав Подерв'янський. А майбутній герой України Анатолій Банний при цьому дивився на Квакобу упереджено, не маючи до його особи ажніякої довіри, оскільки був чесною людиною, а відтак - без грошей... Проте, прямим конкурентом у змаганнях на посаду мера. Ще до цього Квакоба, навіть зорганізував (це ж треба з метою психологічного тиску!) безпосередньо викрадення сина Банного - малолітнього Богданчика.
   Тож виставка Новемероса дуже скоро відбулася без усякої затримки. Страшенна сила переляку! А тих переляків ще було доволі! Неабиякий трапився у Квакоби, коли його визвав на килим велетень Янукович за провалену кампанію по виборам на місцях. Зустріч завершилася голосно тріснутою квакобівською щелепою та направленням прямісінько до травмпункту. Оскільки Янукович, котрий якось упав та знепритомнів від пожбуреного у нього курячого яйця, все ж, мав здоровенні кулаки, які запускав у хід, коли залазили до його кишень. Саме це він витримати не міг!
   Переляк монументально відображається у гранітному бюсті Квакоби, що віднедавна тирчить посеред вулиці. Якщо придивитися.

       III
   Опісля того минуло два десятиліття. Багато води сплило, однак Забця Помідорівна кур-р Чатовська все ще залишалась на своїй посаді, хоча давно вже як преставився мер Квакоба, котрого ввели у ранг святих і його йменням обізвали одну з затишних вулиць міста.
    Містом ходили бородані, декотрі у військових обладунках, справжні мужі, чоловіки. Багато було й таких, хто заробляв на "допомозі з Європи", включно з погранцями та чиновниками, що теж відпустили собі бороди, познімали чиновницькі вишиванки  та натягли камуфляжний одяг, продовжуючи засідати у своїх кабінетах, штучно утримуючи польські фури з допомогою нашим воїнам на кордоні, продовжуючи творити свої оборутки. Хоча б і у час війни.

Бородані
Бородані не мають уяви
Що кози бородаті теж.
Їх вихід у місто дещо млявий
Коли борода без меж.
Зростає, потребує вітамінів
Уваги без поспіху, кохання та холи...
І тінь сягає аж пінгвінів.
Їй все одно - араби чи хохли
Відрощують її, як раму рококо.
Борода насувається над кожним кроком
Звисає скелею, носиться не без зусиль
Найгірше сьорбається кисіль!
Найкраще - під час весілля
Коли бородань бере на руки
Коли ж хильнув - діві на поруки...
Борода личить месії.
4 Вересня 2022 Року

   У затишку офісів та укомплектованих бункерів при космічних зарплатах, вбрашись у бавовняний одяг маскувальних кольорів, залишались класичними синекурами, ломехузами. паразитами. Декотрим з награбованим добром вдалося втекти за кордон, хоча їх дороги виявилися не прямими, однак - манівцями. Незбагненним чином до виграшу у цій війні приклалась метода "Аннушки, що вже розлила олію на рельсу", котру використав генерал Кривоніс - виливши мастило на плити аеродрому в Жулянах. Таким чином, не тільки рашистські літаки вже ніяк не могли приземлитися під Києвом, але і київські олігархи - втекти на своїх приватних джетах - "фальконах" і "гольфстрімах" - зі своїми золотими зливками - за кордон. Внутрішні агенти обіцяли путіну, що Київ впаде ніц протягом трьох днів і що треба обов'язково десантникам та й усій військовій еліті рф захопити парадні уніформи! ...Щоб промарширувати Хрещатиком, відсвяткувавши перемогу в обіймах збуджених киянок, вітаючих букетами троянд. І от рашисти заявилися з півночі і півдня, поставивши гусениці танків на новозбудовані шосе, роблячи короткі зупинки на шляхетних автозаправках під картонний стаканчик  з амерікано та з думкою про те, що ось, вона - Україна - лежить перед очима... Ніжиться, як та красна пані, посміхається солодко, потягується принадно! Однак, ніхто не знав, що сам Ярило і є покровителем України. То й розпочав Ярило до нестями радісно колошматити та трощити рашистів на дорогах до Києва,  Харкова, під Сіверодонецьком, Маріуполем,  Донецьком і в краю спілих кавунів, саме під Херсоном... Де ворог опинився у котлі без боєприпасів, без їжі та під осінні зливи  в очікуванні майбутніх морозом, відрізаний перебитим Антонівським мостом, по якому в'їхали собі прямісінько у пастку. І от згадалося чому "реве та стогне Дніпр широкий?"! І не тільки вже "хаймарсами" лупив по оркам нещадно сам бог Ярило! Якої тільки артилерії не виявилося раптом, як грім з Неба - у обезброєної ретельно перед цим України? Хіба на це сподівався бідар путлєр?
   Отож, було всякого і були всякі - і зрадники і герої, але народ тримався. І слава про українців гриміла на увесь світ. І сльозам діток українців співчувало планетарне людство. 8 мільйонів нашого народу - головним чином жінки та діти, генофонд нації - залишались за кордоном. Але ж багато із них повертались до України, бачачи звитяги своїх чоловіків, синів, доньок. Жовто-блакитні прапори майоріли не тільки столицями Європи, але Америки, Канади, Австралії... І гордо носилися футболки защитного кольору з безапеляційним написом "I'm Ukrainian!"
   Отож-бо, вздумала вилізти із свого кабінету-нори назовні і квакуха. Ще за часів фейкової пандемії не проходили у музеї виставки, а сидіти днями на своєму сідалі без роботи та спілкування було таки нудно. Тихо капала зарплатня на її картку, але всього того було замало. Нагода виявилася підходящою, щоб усім нагадати про значимість власної персони. А саме у невеличкому залі при спілці місцевих малярів (трохи поодаль музею), що на свято "День Прапора" відкрили таку-сяку виставку. Людей прийшло доволі багато, бо потяг до мистецтва відволікав від тривожного будення війни. Відповідно, і художників кортіло роздивитися ретельніше і себе показати. Вирішив прийняти участь у виставці також і Новемерос і тому його картина "Здвиг" у жовтавому колориті вже висіла на чільному місці. Був і сам Новемерос - в оточенні телевізійників та фотокореспондентів і все це дратувало Забцю Помідорівну. Чому не підходять до неї та не питають її "думку"? А ще тримав Новемерос свою тростинку денді зі срібним набалдашником, був одягненим у синю сорочку з білими квіточками та у сонячно-жовтий піджак, що пасував жовтавому колориту його картини, котра, як і усім присутнім, їй надто подобалась і це її розлютило найбільше. А як зробити, щоб подобалась картина геть усім - знав про те безпосередньо Новемерос, оскільки, як завжди, був вірний принципам об'єктивного мистецтва, особливо докладно зформульованим Г. І. Гурджиєвим. Тож вивчай та використовуй оці принципи і успіх буде гарантований! Але непокоїло Забцю Помідорівну саме те, що в центрі картини Новемероса зображена піраміда роз'їзджалася вщент, у друзки... І зупинити цей розвал жанр натюрморту був не в силах!
Промайнуло у голові квакухи. Хм... Розвалюється піраміда, вертикаль влади непохитної. Що то буде з її посадою, комфортом, стабільністю? Це дуже непокоїло. Однак такий принадний жовтавий колорит - зеленкуватих очей не відірвеш!
   Опісля радісних та натхненних виступів по традиції завернули у, так би мовити, загашник з круглим столом, на котрому вистачало всього - і напоїв, і бутербродів з салом та ковбасою, і фруктів. Розпочали промовляти тости. Виступав і котрийсь ветеран-самоук, якому дозволили виставити пару картинок поруч з роботами професіоналів задля його якнайскорішої психологічної реабілітації. Така випадковість підкреслювала головний лейтмотив виставки - "мистецтво упродовж війни". Забця  Помідорівна кур-р Чатовська виступала садистично довго, дехто починав позіхати. Опісля ніхто так і не запам'ятав - про що ж вона торочила? Однак, вочевидь марнувала час життя присутніх.
   Щоб розбудити оточуючих круглий стіл, Новемерос теж виступив з тостом. Спочатку він нагадав, що є по суті постороннім щодо спілки і  самої місцевої ментальності. І так трапилось, що 17 років свого творчого життя провів у Великобританії, котра зараз, добряче допомагає Україні. Отже, знову допоже і він - Новемерос. Говорилося про те, що місто вже не те, що було до війни. Багато людей  приїхало з інших міст. В тому числі - художників. Однак, їх твори не представлені.
Де цікаві художники з Маріуполя, котрі колись тут, у нашому місті - мали успішну виставку у музеї?
кур-р Чатовська буркнула, що вони перебралися до Дніпра.
А чому вони не були запрошені до художніх майстерень на третьому поверсі музею картин - саме собою виникало питання.
Чому і зараз ці чудові майстерні пустують? Що не так з культурною політикою міста у той час, коли географічно та, дякуючи Господу, ми більш-менш захищені від ракетних обстрілів? Хочемо чи не хочемо, ми змушені зараз грати роль однієї з культурних столиць, бо Харків з-під обстрілів, на жаль, не отямився. Змушені грати таку от роль, хоча професіоналізму в цілому не виставчає. Тож треба позбавлятися "містечковості" та на ходу вчитися!
   І тут розпочалося... Підігріта питвом Забця фон Помідорівна кинулася в атаку. Вона вирішила нарешті проковтнути Новемероса разом з його тростиною зі срібним набалдашником. А там будь, що буде! Отож, напризволяще розщепила свою пащеку і цей її перформенс мав на меті відвернути увагу від Новемероса. Та так, щоб його і не було! Розчавити щелепами за один раз. Х-ррясь! І всі присутні зрозуміють тоді - хто тут головний... Однак, відчайдушний стрибок квакухи виявився навмання.
Не станемо оповідати, що ж вибулькала з себе квакуха? Бо до атаки долучилася ще й її прислуга, так би мовити, музейна челядь... Головне - що заявив Новемерос у відповідь... Він був і є сувереном, а тому вона ажніяк не є його очільницею, котра звикла ображати підопічних. Так само вона не є королевою у місті, щоб там не думала про себе. І за цей хамський напад він витурить її з посади так само, як колись витурив з посади очільниці департаменту культури мадам Обижаєнко, що і відбулось у присутності губернатора Чорногубова.
- Я тебе витурю - цей вираз врізався  футуристичним клином у голови присутніх живописців, що давно вже потерпали від гніту та піднадоївших понтів Забці Помідорівни. Кур-р Чатовська збагнула, що під дією алкогольних парів вона занадто високо стрибнула, тому враз зблідла і щось там забелькотіла. Усі принишкли, а Новемерос полишив собі круглий стіл, артистично помахуючи тростинкою та споглядаючи  прадідівського кишенькового золотого годинника на ланцюжку. Бо його вже чекали кози. А їх було шестеро. А ще пес - німецький вівчар, офіцер-охоронець!

Химери
Химери, топчії і тюхтії
Над муднями здригаються поважно.
Панують і шануються вожді.
На непокірних дивляться уважно.
Хапають за грудки – й за грати.
Тюхтію не сподобалося щось.
Повіям теж – на нервах грати
Не треба більше ніж вдалось…
У муднів злидні прижилися
Принишкли з ними заодно.
Бояться, мруть – нащо здалися?
Та й опускаються на дно.
Бомжів дратують; ходять тоскно
На вибори, чи то здавать сміття.
Давним-давно хтось мозок їм відтяв
Життя тече в багнюці млосно.
2002
   Почимчикував Новемерос своєю невимушеною, навіть - дещо пританцьовуючою ходою у доброму настрої, котрий покращився ще більше, коли опинився посеред двору свого будинку. Від денної спеки під вечір деінде спочивали білі цапики та кози з бородами та сережками. На широкому пенькові старого дерева, зпиляного кілька років тому, бо нависало небезпечно над двором та дахом старовинного панського будинку, сиділа матір Новемероса і тільки-но побачила сина - вказала враз на те, що саме покращило йому настрій. Парадоксально, але це було... дохле курча, котре приніс до двору вдячний шестимісячний чистокровний пес-охоронець, здобувач! Новемерос автоматично прочитав знак, котрий розшифрувати було доволі легко.
   Курча смерділо і це було те саме, що трапилось сьогодні вдень при безпосередньому контакті з кур-р Чатовською. Звісно, Новемерос не зволікав, а взявся за лопату; за допомогою пакета захопив смердюче тільце та й відніс закопати подалі від садиби. Звідкіля ж німецький вівчар приніс оцю свою здобич?

   IV
   Хм. Тут треба пояснити, виходячи з того, що гуна (стан, карма, колективна підсвідомість) невігласцтва ще доволі відчутно простягається широким чорним пасмом над нашою ненькою Україною. Бо не перевелися шарікови, породження негативної селекції, котрі викидають за паркан назовні будь-що: пакунки зі сміттям залишають у парках або ж висипають поблизу струмка, знищують масово рибу електровудилищами у водоймах і таке інше. Тож біснуваті шарікови мстяться не тільки тим, що зривають меморіальну дошку письменнику Булгакову на тому самому київському будинку, котрий письменник вважав батьківським домом та описав у своєму романі хронік буремних подій. Відповідно, породження негативної біологічної селекції у особах "мінкультури" рознузданих мазуриків розпочало "рекомендувати" руйнувати історичні пам'ятники ще й в інших містах! Зрозуміло - псевдо-міністерство, а по суті кодло оскаженілих шарікових та тріумфу всілякого безкультур'я в якості агентів і провокаторів від ФСБ-КГБ покликане вчинити громадянську війну у нашому суспільстві, розколюючи його зсередини.
    Що тут казати? Нехай порекомендує собі іти під три чорти. Разом з рашистськими ракетами намагаючись нищити під корінь якесь чергове українське місто, котре поки що в цілому убереглось... Замість того, щоб всіляко сприяти збереженню історичних пам'яток, котрі виступають в якості нвйцікавіших артефактів, свідчень тих чи інших подій, мотивацій виникнення міста! Наприклад, славнозвізного Леополіса, міста Лева - сина короля Данила гальцького, що задумувалося як столиця і свій початок  веде від батьківських дарунків синові - фортець на Княжій горі та на горі поруч, що й досі носить  назву Високий замок. Хоча сам замок не зберігся.
   Одеса, Чернігів, Глухів, Умань, Переяcлав та й усяке місто виникали своїм чином, розбудовувалися за своєю логікою в силу особливих історичних обставин. А що ми бачимо зараз? Як, приміром, котрийсь тимчасовик при посаді в Києві замахується навіть на далекувату Полтаву - історичну красуню, котра з усіма її радіальними вулицями, церквами та пам'ятниками становить єдиний ансамбль! Демонстрацією подібних намірів недоміністерство (фейкова контора, якщо подивитися - де зареєстроване) - звичайно, викликає обурення значної більшості городян. Після руйнації історичних пам'ятників членства Україні у ЄС не бачити! Цього агенти від ФСБ і добиваються за рахунок політизації.
   При чому тут ідеологія, коли мова іде про історію, про битву, котра відбулася більше 300 років тому? Як би вам та комусь не хотілось, щоб було навпаки, але ж українці тоді злякались Петра і зрадили Мазепу. І Карл зі своїми шведами, хоча бився героїчно - програв. Стався геополітичний злам і здійснення республіки України відсунулося аж на 300 років уперед. Тільки Кость Гордієнко з двома тисячами козаків підтримав  Мазепу і Карла! Але цього не вистачило задля перемоги. У драмі історії окрім Мазепи були і Петро, і Карл... Зцементовані часом пазли не можливо розривати між собою. Переграти минуле неможливо. Хоча, комусь і кортить переписати історію, але історія вчить, дає уроки. Для цього її оберігають! Якщо замахується зараз так зване "мінкультури" на пам'ятники скульптури та архітектури - на творіння з образами щита та давньо-руського шолома від академіка архітектури Брюллова, брата відомого у світі живописця, і на колону з золотим орлом від француза-архітектора Тома де Томона - тоді, виходячи з їх кривої логіки, треба порушити до кінця усі палаци у стилі ампір, собори, пам'ятники, бо вони були зведені за єдиним "імперським" планом у ансамблі. А хоче котрийсь бездар-тимчасовик, оскаженілий шаріков - всього-навсього зрушити історичне місто Полтава на корню! І нехай то буде колишній ретивий комсомолець та партієць, а потім, відповідно - віце-прем'єр чи якийсь інший продукт негативної селекції!
   Відчепіться від історичних міст з маніакальною ідеєю щось порушити. А у Полтаві починаючи з історичних пам'ятників, закінчуючи соборами, що увінчують радіальні вулиці від Круглої площі з  колоною і орлом - римським, а не двоголовим. Cаме  такого орла культивували прибулі до Італії біженці-троянці. Хіба не від золотого троянського орла надихався полтавець І. П. Котляревський?
   Замахуватись хоч на один елемент - це рушити увесь ансамбль. Так, будували імперські архітектори, але ж і засновник української сучасної літератури служив офіцером в імператорській армії. І що - за схибленою логікою шарікових - викинути Котляревського з історії літератури, а Полтаву знести вщент? Чомусь у Римі не порушили Колізей, збудований за вказівкою Нерона? А 300 років нашого перебування в залежності від імперії, хоча багато в чому потворної - все одно наша історія, з котрої ми мусимо винести уроки на майбутнє.
   От хочемо щось зробити, а врівень скульптору Позену (автору пам'ятників Гоголю та Котляревському), звичайно, не виходить! Чи то руки виросли та й не відтіля? За часів правління клану ющенків у дусі соцреалізму споруджений пам'ятник Мазепі - невдалий. Його посаджено на дзвона, що у козаків вважалось знаком позору. Проте, переробити зараз не на часі. Отож, немає іншого пам'ятника Мазепі! Два десятиліття  тому Новемерос пропонував саме на цьому місці біля собору поставити кінну статую гетьману. Не так сталось - як гадалось! І хоч носи відвертаємо, а поки що мусимо миритися, бо ця споруда виконує роль історичного знаку. Тільки більшовики та їх послідовники - шарікови з міністерств - хотіли та хотять все порушити. Навіть історичні артефакти, котрим аж за 213 років! Як відомо, саме більшовики розпочинали з повалення пам'ятників, затим впроваджували геноцид. На жаль, пострадянська  свідомість проявляється якраз у тих, хто носиться з москалівсько-ординською ідеєю "весь мир до основанья мы разрушим"... Якщо замахнемось на більш глибоку історію - інакше ніж вандалами ніхто не називатиме, тим паче - у Європі.
   Новемерос згадує, як свого часу прожив у Великобританіїї не менше 17 років... І що  вразило!  Пам'ятник королю Яківу (кінна статуя) не чіпав навіть Кромвель, котрий ініціював страту короля. Але ж існує також і пам'ятник Кромвелю і названа вулиця в його честь у центрі Лондона. У драмі історії завжди знаходимо тезу і антитезу. Як огидно, коли малоосвідчені політикани тягнуть свої брудні руки до історії та культури. Їм не потрібні аргументи. Вони хотять без війни знести своїми руками ціле місто на корню, ще й на цьому заробити. Від політиканів, авжеж - ми не пам'ятаємо жодної хорошої справи. Та й хіба цього можна очікувати від підлабузників, соціальних паразитів, котрі нічого створити за своє життя не можуть апріорі? Але руйнувати - це їх справа.
   Невігласи, малоосвідчені пихаті лизоблюди, ви хочете й надалі нищити історичні пам'ятники, палаци (більшість палаців у центрі Полтави й так вже зруйнована - палац Дворянського зібрання вже без даху, так само Кадетський корпус давно без даху і зпаленого куполу, руйнується законсервований палац (будинок профспілок)!  Отож, нащадки руйнівників-комунобільшовиків - ваші рекомендації руйнувати подалі Полтаву чи то інше місто - ллють воду на колеса млинів фсб, щоб надавати привід не тільки москві але й усьому світу звинувачувати і нас у вандалізмі. Та не вгамовуються і розколюють українське суспільство, згуртоване під час війни - навпіл. Що ж... Міста наші можуть тишком-нишком відійти у туман минулого не тільки за рахунок враження від військових ворожих дій.
Завдяки обмеженим розумово вандалам, шо мислять у парадигмі гуни невігласцтва!
   Проте, Республіка України задекларувала себе в якості кандидата на вступ до ЄС. Відтак, часу виправлятися обмаль, щоб той шлях до вступу не виявився марним та безкінечним, як вихляста вісімка. Щоб не дарма висів наш прапор перед будівлею Ради ЄС, країн, що відбудовували по камінчику та плекали свої історичні міста.
Нехай не дарма встає сонце української перемоги над світом, котрий зараз з величезним кредитом довіри вдивляється в згуртований із-за випробувань український народ!
   Новемерос, між тим, чимчикував Андріївським узвозом до Подолу опісля того, як успішно прилагодив меморіальну дошку письменнику Булгакову, котру було зірвали мстиві шарікови - на тому самому будинку за номером № 13. Також і будинок культури залізничників у Полтаві завдяки його та друзів спільним зусиллям так і не було спродано за копійки між своїми лихварями з так званого "аукціону". На теренах цього палацу з товстелезними колонами та драматичними масками на фронтоні розгортався сучасний український театр імені Віри Холодної, де вже заходилися ставити п'єсу "Собаче серце"...  У котрій професор Преображенський говорив на правильній українській мові. Відповідно, Шаріков користувався окремими словами, нагадуючими суржик.
9 Вересня 2022 Року