Таке

Ми не однакові… Ми - різні.
Ми просто поряд живемо
і мусим яйки мать залізні,
бо десь, за обрієм тамо,

існує привид чингизидів,
що хтя дарунків сатани…
Дурний народ у рабстві знидів.
і лен між вибухів війни

побачив стежку у майбутнє
без плати (він бо ж - інвалід,
хоча насправді - тля і трутні,
яким - він певен! - винен світ)…

І все то, вбоге, в небо виє,
що «Україна - то ж сестра,
яка єдина  сльози вмиє
з мармизи брата»… Світ вмира,

але не хоче дурня чути.
І ми ся вуха затуля
щоб хоч на мить про те забути,
що поряд маєм москаля…

А він, притрушений, все кличе
в обійми злих, кривавих рук,
що відбирають сни і жиче,
в усьому бачачи каюк

і безумовну перешкоду
кацапській дружбі під стволом
гармати… Сучому народу,
що геть просякнутий хамлом,

немає віри навіть в щасті,
й, відтак, немає і в біді.
Йому б кайданки на зап’ястя
усім, крім нього, а тоді

бідосю швидко обікрасти
й домів із здобиччю чкурнуть,
щоб там на щось спітніле впасти
і в сни п’яниці дременуть.

А нам… нам все отдать Вітчизні!..
І ми, повірте, віддамо.
Бо ми й вони - занадто різні,
лен просто поруч живемо…