Пригоди батька нацii на вiйнi проти вiтчима орди

Синє небо. Просять миру
білі хмари. Звідусіль
рветься чорного ефіру
зла москальська заметіль.

Дурновате із екрану
репетує про війну,
що гуде без перестану
вже дев’ятую весну.

І в четвер о п’ятій ранку
напакований москаль
вдарив, сука, по світанку
наших мрій. Ота печаль

українців всіх підняла,
затуливши горизонт
димом, мовби покривалом.
Мужні духом - ті на фронт,

жіночки з дітьми - на захід,
ті, хто слабший, - у тилу
працювати, мов мурахи,
я ж у творчості пилу

записавсь в кореспонденти
однієї із газет,
що стріляє по моментам,
як потужний миномет,

щоб реальністю здолати
хворі мрії москальні
із кремлівської палати.
Щось намовило мені

пошукати чемну роту
із дядьків під п’ятдесят,
де не жага жовторотих,
тільки призваних солдат,

всім керує, а свобода
біллю займаних отців.
Їм вже якості доходу
не до думки. Жар вінців

героїчних битв суворим
тим людиськам, як ліхтар
для безглуздого повтору
жертв на пам’яті вівтар.

Їм, у клопоті про суще
вже забувшим про печаль
від розлуки, всього дужче
нині треба, щоб москаль

здох як можна поскоріше.
Після того вже й домів,
де щасливі навіть миші
у серйозних бо газдів.

І з цією ось метою
я рвонув на Бахмут. Там
серед праведного бою
геть неголеним дядькам

і з’явилася мармиза
репортера з Чернівців.
Познайомилися. Хмизу
назбирали для вогнів

під майбутнюю вечерю.
Стали згадувати мир,
всі ж бо жили в сересері.
Тут взяв слово командир.

- Знаєш, друже, - каже тихо -
ти, напевно, ліпше нас
знаєш, чим римують лихо…
Ні, не треба звучних фраз.

Рота наша досить дивна
через мене… Кожен з нас
знає, що москаль - поживне
повсякдень і повсякчас.

Але так, щоб нас зібрати
в цей підрозділ, хтось вгорі
мусив фіртку в смерть зламати
і на крилах трьох вітрів

знести душу аж до тіла
Неньки, збомбленої вщент.
Тобто, слово звало діло
під торжествєний фрагмент,

і у тих високих сферах
теж ввели військовий стан.
То ж, записуй. Я - Бандера.
Син Андрійовий, Степан.

Побратими зрозуміли
необхідність воскресінь,
і набрали з неба силу,
ту, що має власну тінь.

Нині ж ми йдемо до бою
без вагань, страху й жалю,
бо любий із нас собою
те, чому сказав «любою!»,

захищає як дитину…
Навіть я, що вже давно
був убитий падлом в спину,
лізу в битву все одно,

щоб москальство то тупезне
вщент розвіяти як пил!..
Потім - най! Навіки щезну.
Видно, в мене є тих сил

лен на битву із кацапом…
Він замовк, а я завмер.
- Батьку?! Ти?! З яким етапом
тя вернуло?! Ти ж помер…

Чи то ні, ти був убитий
сім десятків літ тому!
- Так… то що ж тепер робити?..
Як в Донецьку і Криму

нині та орда зі сходу
хазяйнує, і мерці
воскресають, щоб з народом
звести врешті ті кінці

милом змащеної шворки
на московській шиї… Ти
хочеш, сину, помідорки?
Бер. Заобрійні світи

відпускають до земного
тих, хто правду береже,
щоб її принести Богу…
Край рожевую ножем

і бери окраєць хліба
до узвару. Їж і пий.
Ми курвоту ту на дибу
доведемо. Лен помий

той томат. Війна - не проща:
в ній смиренне каяття
просить, братику, не мощів,
а звичайного життя,

що не хоче смерті дурно.
Як заб’єш хоча б з п’ятсот,
можеш й серденько пурпурне
взять на груди. Наш народ

надто вже до тої волі
є охочим, і тому
знать не знає рабства долі
ні в Херсоні, ні в Криму…

Дядько змовк, і я за дивом
раптом серцем зрозумів,
що між тих вояків сивих,
більше схожих на чортів,

є лен ангели Вкраїни,
що, не знаючи, мабуть,
світ рятують від руїни,
до якої в чорну путь

та матня кремлівська просить
всіх на хвилечку зайти.
Ех, душа! Про що голосиш?!
Ти дивись, не вкороти

мить цю дивну. Раз Степана
Бозя нині воскресив,
значить пізно там, чи рано
ми з ранкової роси

зробим напій перемоги
і розвалимо москву…
- От про це й просив я Бога.
Тим, братино, і живу…

Так сказав мені Бандера,
потім вкрився і заснув.
Поряд штири машингвери
із прикладами, де крув

розпрямив залізні крила,
дві гранати і Псалтир.
Я дійшов: оце ось сила!
Це - реальний командир,

а не пуцькіная погань,
що стріляє по своїм…
Що ж, коли моі дороги
мі привели в Божий дім,

що в землянці цій холодній
нині віру роздає,
то і я мину безодню
і повім вам все, що є

посеред отих баталій,
де онуки козаків
нищать хаймерсами з гралів
московицьких мудаків.

Сам же наш Степан Андріїв
завтра мі повість про те,
як прості вкраїнські мрії
про звичайне і просте

існування без контролю
з боку східної орди
мають стати змістом ролі
українців. Поводир

вкаже вірную стежину
прямо вдосвіта. А нинь
я молюсь за Україну
і її прекрасну синь.

То ж чекай мене, читачу
май пізніше. Добра ніч
за минулим хай не плаче.
Все закінчим цьогоріч.