Дотик без дотику

Запитай мене, брате, про темні стежки, що ніколи
не приводять туди, де вмирає минула весна…
Про моє небажання ходити одвічно по колу,
здогадавшись про те, що ніколи ніщо не мина…

Відведи свою душу, торкнувшись буремного серця
доленосних подій, так не схожих на плани небес…
І у відчай впади від моєі поразки у герці
із собою минулим, який до майбутнього щез…

Поцікався про сни, запаковані в ранішні рими,
надзвичайно вразливі для світлом застелених мрій…
Відігрійся в промінні думок разом з хворими тими,
хто не так вже й хотів залишатись у долі моїй…

Обережно занурся у море звичайних історій
про надуманий біль від сузір’ями завданих ран…
Відсахнись, надто гостро відчувши щось чорне у горі,
що із віршем новим протиснулось на білий екран…

Дослухайся до кроків, які я зроблю наостанок,
щоб не втратити вічність, забувши про неї як мить…
І, нарешті, впади горілиць у липневий серпанок,
де розчинений я вже відчув, що мені не болить…