Упасть ниц

   Н. Бидненко
Упасти ниць, скоритись і пропасти
В знемозі слів, у відчаї сердець,
Коли світанок, наче вічний пастир,
Вдяга на землю сонячний вінець.
І так любить, любить тебе востаннє,
Щоб рвати струни: душ або гітар…
Затяте, прокляте чи наслане кохання –
Який гіркий твій крадений нектар!
Забути все, відкинути, зотліти
В нестямі, в світанковому вогні…
Та тільки свідки – калинові віти –
Схилились сумно у твоїм вікні.
Бо день прийшов, прозорий і відкритий,
Де ми чужі – без сліз, без каяття…
Є тільки слід від уст несамовитих
На згадку… Та немає вороття…
***
Упасть ниц, покориться и пропасть
В изнеможении слов, в отчаянии сердец,
Когда рассвет, как вечный пастырь,
Оденет  землю в солнечный венец.
И так любить, любить  в последний раз,
Чтоб рвались струны: душ или гитар…
Упорная, проклятая иль данная любовь –
Как горек твой ворованный нектар!
Забыть все, отбросить и  истлеть
В исступлении, в рассветном огне…
Да только свидетели – калиновые ветки –
Склонились грустно в твоем окне.
Ибо день пришел, прозрачный и открытый,
Где мы чужие – без слез, без раскаяния…
Есть только след от страстных уст
На память… Да нет возврата…