Н. Доценко

Час швидко йде. Та ні, - біжить,
Життя згоряє, наче з воску свічка.
В думках моїх - Надюшенька стоїть,
В халатику, та зрістом невеличка.

Як глянув я на неї, пойняв враз,
Що це, мабудь, моя найкраща доля,
Буяє март, а серцу негаразд,
Воно тремтить, бо то - Господня воля.

Напередодні друга я зустрів,
До цього роки три його не бачив.
Михайло Комідєв, про щось там говорив,
Про жінку Любу та сусідку Надю.

Просив дріжжів дістати, - дефіцит...
Та, без питань! Дістану хочь кіло.
Не думав я тоді,  що пофартить,
І я знайду кохану, на всі сто!

В потрфелі є дві пляшки коньяку,
Та шоколад  і дріжжів там кіло...
Прийшов до друга по його дзвінку...
Як солодко нам з Надію було!

Мені тоді було вже сорок вісім,
Надюхі сорок два, молодше мене.
Скажи Господь, нащо забрав від мене,
Мою любов, у весесні, восьмого?!

Ми разом прожили не рік, а тридцять два,
Іще чотири місяці та дві неділі...
Жили ми в злагоді, як підібрать слова...
Мій сум зі мною,- пам'ять о Надії.