В надежде, что перестанут сниться кошмары...

Десь хмари розірвані навпіл, міста зґвалтовані,
Багаттями, вибухами, вигуками загартовані ми,
Сльозами, молитвами у смерті вимовлені, вимолені.
Колінами, ліктями небо підперте нам...
Стогінами.

Лісами, полями, зруйнованими узбіччами,
Співають Богдани і Стугни, а ми кричимо
З Карпат, з під руїн у Харкові, і з заплічного
Мішка тих, що там за кордоном... своїх протиріч попри відчай.

Стріляємо словом, справою, зі зброї - хто як може.
Хто як вміє молитися - молиться Будді, Ісусу, Перуну: " Борони, Боже!"
Не залишилося атеїстів, свого бога згадує кожен,
Бо вірить, що тільки він, триєдиний, всемудрий вогнем і мечем допоможе...
"Дідо Роду Небесного, слався Свароже!"

А ВОНИ дивилися на самого Люцифера із ями.
Він заплющував очі і не розумів, хто з них є грішний, хто яногл,
Люцифер поспилював роги та нігті, прийняв душ, записався в тероборону,
Люцифер накладав джгути, супроводжував з дітьми колонну...
Він собі обіцяв, що тепер він пліч о пліч із "тими трьома".
До скону.

Бо в нього тепер теж немає ні долу, ні дому...
Як співала одна... Але справа не тільки в тому.
Він, подекуди, все ж дістає із шафи свої нафталінові крила,
Щоб вночі хоч когось заховати в укриття,
Хоч його про це люди ніколи і не просили,
З надією, що їм перестануть снитись жахіття.