сльоза скотилася з очей у Бога

Людина підняла на Бога очі:
«У мене там лишилася сім’я…
Де жінка плаче, діти їсти хочуть,
Серед кісток і крові йде війна.

Гарматним м’ясом, як і сотні інших,
Нас кинули у перший-ліпший бій…
Де вибухи лунали ближче, ближче…
І от нарешті тіло вдарив біль…

А потім тиша… і сира могила,
Де зверху невеликий шар землі…
І Смерть, що мовчки дарувала крила,
Щоб ми сюди дістатися змогли.

Чому мене вважають не загиблим,
А пишуть, що я безвісті пропав?
Кому так вигідно в моїй країні,
Щоб голову я задаремно склав?»

«Не плач моя коханая дружина,
Метеликом на дачі прилечу…
Цілую подумки тебе і дочку з сином,
І про любов у травах шепочу».

«О, Господи, дай миру Україні!
Вона вмирає у крові, їй надто зле,
Бо це Америки гниле повік коріння
Змією заздрості Європою повзе».

«Таких як ти, не сотні, а мільйони,
Свічки у церкві, як зірки, горять…
Та сподівання марні на поклони,
Коли чорти біля Диявола не сплять.

Шукати вихід мають українці,
І злагода, і мир у їх руках…
І та історія, що впишуть на сторінці,
Який би не обрали люди шлях».

Сльоза скотилася з очей у Бога,
А потім посмішка розквітла на губах: 
«Дияволу не світить перемога,
Життя вбиває навіть більший страх».



Київ