Земляк

 







Земляк.

Ця поема написана протягом двох з половиною років, починаючи з 2020 до 2022 року. Я дуже кохаю цю роботу, вона була написана мною на честь Повстання Спартака, великої події в історії людства, про цінність якого мало хто знає та пам'ятає сьогодня. Під час написання цього твору я по-справжньому перейнявся українською мовою та культурою, через найкраше всього можлiво передати ті великі події, які сталися у часі Повстання Спартака, коли люди боролися за свободу, своi первородні права та свою незалежність.


Глава Перша.


Ще ви побачите братушки земляки,
Що може бути з нами, всупереч їх волі,
Тих хто ламає наші власни долі за гріхи,

Свої гріхи, що пани мають, немов море.
Самих себе, не в силах ні за що змінити,
Тому що їх природну сутність не обдуриш.

Їм не дано, свободу людства полюбити,
І ось тому її для людства, николи не буде.
Їх радощам була першоутробу в Колізеї

Де трують людину натовпом на людей,
І змушують их битися як дикого звіра,
Кричачи заклик, для усіх один «убий».

Серед вельмож Риму, вином впиваючись,
Смакуючи в устах дозрілий виноград.
Своїм життя у волю насолоджуючись,

Для iнших залишивши свій протекторат.
Аплодуючи разом, вбивству на арені,
Коли гладіатори вели свій страшний бій.

Поки не стало ясно хто з них сильніший,
А хто посмертно, відправитися на спокій.
Після бою, вибираючи долю для людини,

Що чудом перемогти всіх убитих змогла.
Дав Римскому народу разом зробити вибір,
Що повинно бути в житті у переможця.

Чи віддати йому хвалу, а з нею свободу
Або відправити його на поживу левам?
І обирали люди, разом всім натовпом

Яка для цього бійця була потрібна мера.
Вимагаючи -залишити життя його понині,
Щоб дозволити для гладіатора жити як є,

І далі продовжувати битися на арені,
У битвах, поки не згинуть остаточно всі.
Тих, хто програв- кидаючи вмирати,

Засудивши відразу живими на съеденье,
Хто так і залишився на землі лежати,
Тварин випускаючи на волю з ув'язнення.

І люди в той час знемагали від бессилья,
По сторонам намагаючись самі відповзти,
Але звірі все одно їх на арені знаходили,

Наситивши свій голод як тільки могли.
Дозволивши тоді, лише переможцю піти
Зворотно із Колизея знову в каземати,

Де чекав його господар і решта бійців
Які в живих змогли залишитися самі.
Його вiтаючи голосно по iменi: -Спартак!-

Коли він наближався живий перед ними.
Що крок зробив, пiсля чого відразу впав
Бо поранення по тілу все кровоточили.

Його підняли разом та донесли до ліжка
Де лікувала поранених їх медична сестра.
Яка всіх гладіаторів, знала дуже близько,

Не в перший раз, працюючи з ними сама.
З моменту народження все звуть її Авіла,
Тому що це ім'я колись подарувала їй мати.

Після всього що сама у минулом пережила,
Вона вирішила доньку іменувати птахом.
Кидаючи свою дитину на потіху панів,

Як тільки раптово сама залишила світ.
Не знаючи, що буде по волі інших живих,
Ще таких сильних, сміливих та молодих.

Давно закривши очi на порожні надії,
Що для нїх життя, виправиться сама.
Не приймаючи самi того як вони жили

I не змирившись з долей той якою була.
Бажаючи знайти -собі звільнення,
На диво не розраховуючи, тільки на себе,

І на інших хто страждає там не менше,
З ким безпросвітно самі живуть на землі.
Як речі прислужуючи для своїх панів,

За скромну їжу, свій одяг та ночівлю,
Виконуючи все що господар наказував,
Тому що iнакше, вижити не можливо.

І донька її служила, як тільки могла,
Намагаючись бути серед рабов своєю,
Для тих кому дісталася така сама доля,

Хто був шматком м'яса для боїв в Колізеї.
Де їх змушували раз за разом йти на арену
І там вбивати по черзі один одного.

Усвідомлюючи що у них вибору нету,
Як у Авіли, що лікувала хвороби людей.
Переносячи так все позбавлення з ними

Шкодуючи що такою була спільна доля.
Але поки вони все разом були ще живі,
Вона вважала що ці люди і є, її рідна сім'я.

Коли хтось з них пішов, а хтось приходив
Змінюючи згодом без кінця один одного.
Ось так продовжуючи на білом світі жити

Люди чиє життя, не коштувало нічого.
Але самі вони звісно, інакше вважали,
Намагаючись там своє життя зберегти.

І за усіх інших весь час заступаючись
Будучи в першу чергу живими людьми.
Опинившись в Італії все з різних країв

Де під Римською Імперією разом жили.
Де страждали як весь не вільний народ,
Яких римляне колись в полон захопили.

Відвозячи до Італії від рідного дому,
Де на них усых панове одягали ермо.
З ними роблячи все що тыльки завгодно

Як би не було людям у неволі важко.
Примушуючи рабів працювати на полі,
Де вони орали, сіяли та збирали хліб.

Посилаючи найсильніших в каменоломні
Позбавляючи їх залишків власних сил.
Їх руками зводячи великі храми богам,

Яким ці люди николи не молилися.
Споруджуючи величезні палаци панам,
Роблячи все за те, що їм знадобилося.

Борючись і вмираючи на боях в Колізеї.
Де пани потішалися над смертю людей,
Роблячи все, що тільки їм захотілося

Граючи на гроші, хто з них вийде живий.
Уганяючи невільників в далекий край
Де не було для них навить рідного дому.

Де все було чуждо, де смерть та печаль
Де людей сприймали немов річ чи худобу.
Коли з бідами їх ниде не вважалися,

Замінюючи одних рабів на iнших і все.
Де тільки посмертно людей відпускали,
Коли не коштували вони нічого на землі.

Залишаючи для людей лише порожні надії-
Що зможуть посмертну життя отримати.
Якої з народження, вони трохи пожили

Поки рабами не вирішили їх продати.
А зробити з цім станом народ нічого не міг,
Бо панувала Римська Імперія над ними.

Що підминала під собою цілий світ,
Якому кінця та краю не було понині.
А тим часом переможець спав на соломі

Ще ледве живий та змучений Спартак.
Поки Авіла лікувала йому хвороби,
Які на арені поставив йому інший раб.

Зустрічаючи там таких людей же як і він,
Хто після бою, смерть для себе чекав.
І ось тому він залишився один на один

З дівчиною яку своєю сестрою вважав.
Що не могла від нього просто так відійти
Не надавши йому свою любов та турботу.

Тому що клокатала у неї щось всередині,
Мриючи сама отримати з ними свободу.
Немов своїми дітьми, там себе оточуючи,

Яки не виживуть самі, без її допомоги,
Що розривали горло не вітримавши болю,
Від якої поступово все з глузду сходять.

Разом з нею, своє життя продовжуючи,
В казематах арени де перебували вони,
Після битви, свою свідомість втрачаючи,

Чуючи у Колізеї той же звук боротьби.
За ґратами в'язниці, томясь у підземеллях
Де майже не давали для них їжі та пиття.

Голодуючи від свавілля самі неймовірно,
Бо господари на них шкодують гроша.
Оскільки панове зовсім не бачили сенсу

Коли звикли торгувати на ринку людьми.
Купуючи усе що було їм самим потрібно,
Скільки завгодно невільників взагалі.

Не помічаючи як ці люди страждали
Начебто їх самих не вважали людьми.
Коли кишені повністю собі набивали

Інакше не знаючи сенсу іного в житти.
Будучи як все - пани, патриції, плебеї
Кому дана свобода, від їхнього стану,

На відміну від тих, хто був в Колізеї,
Хто воював поки що їх смерть не настала.
Не знаючи зовсiм кінця і початка тому,

Що обрав для гладіаторів їх господар.
Залишаючи їм за це однє - свавілля, хулу,
Життя рабів даремно забираючи в дар.

А тим часом Авіла лікувала хвороби,
Ставши на коліна, поруч зі Спартаком.
Поки він дивився на дівчину не спокійно

Думаючи про те що буде з нею потім.
Намагаючись втішити її своїми словами,
Почувши як переживала страждання своє.

Що в бою він отримав глибокі рани,
І що вона не зможє вилікувати їх все.
-Де ж я можу взяти підгірської трави?-

Запитувала вона тривожно про себе.
Мріючи повернутися до рідної землі,
Де знала все те, що було для неї цінно. -

Зараз би там я побігла в свій дубовий ліс
Що стоїть недалеко від мого селища.
І зібрала б усе що потрибно було мені

Щоб твоя хвороба вилікувалась швидше. -
Почувши на це: -Ти полікуй ось того-
Сказав їй не маючи ниякого страху боєць.-

Йому ти зараз тепер потрібніше всього
А для мене не бійся не настане кінець.
Я відчуваю, що моя доля не кине мене,

І так просто не дозволить звідси піти,
Вперед ногами з цієї темної камери,
Де після цього не зможу волю знайти.

Ах скільки довгих років ми пережили тут,
І всякий раз лише дивом виживали.
Але часи інші, тепер для нас настають,

Коли знайдемо -все те що ми чекали.
Сьогодні в ніч укройся під солому,
І нікуди без нас прошу тебе не виходи.

Все скінчиться сьогодні як завгодно
Вирішивши результат для майбутньої долі.
Але я благаю Авіла, тільки довірся мені,

Я не хочу що б ти нияк постраждала.
Будучи частиною, нашої великой сім'ї,
Якої без тебе, може бути і не існувало. -

І тому ця дівчина тоді похитала йому,
Своєю розумною-кучерявою головкою,
І відійшла не розповідаючи сама нікому,

Про те що може бути з ними сьогодні.
Що не мало сенсу, якщо інші все розуміли,
А хтось, давно готувався до бітви і сам.

Бажаючи підняти в Капуї повстання,
Зброю з арени, сховавши по різним кутам.
Свої рани зализуючи, власною мовою,

Намагаючись, якнайшвидше їх вилікувати.
Не знаючи, де їм знайти для себе допомогу,
Якщо навіть ліки не розумили де взяти.

Тоді зв'язавши в єдине ціле, усі сили свої,
По можливості один одному допомагаючи-
Будь-якому з членів своєї багатой сім'ї,

Кому довіряли та на кого сами сподівалися.
І тому з часом Спартак знайшов собі опору
Серед таких же справжніх воїнів як і він,

Хто мріяв одного разу повернутися до дому,
Забув про все що було кожним як і з ним.
Давно почавши самі готувати повстання,

Яке в майбутньому зможе вразити Рим.
Але це були тільки перші їх починання,
Його і тіх гладіаторів, хто обрав шлях один.

Зробивши Спартака своїм командиром,
Тому що він раніше легіонером служив,
Багато промотавшись по всьому світу,

Поки в немилість Імперії, сам не догодив.
Для рабів ставши найкращою людиною,
Маючи всупереч усім іншим досвід такий.

І тому гладіатори, йому владу вручили,
А ще відповідальність усю над собою.
Тем паче що найближчим другом його був,

Такий же серед них справжній гладіатор.
Його з народження усі Криксом звуть,
І він Спартаку вважався кровним братом.

Колись зустрівшись в провінції Капуя,
Де одна зі шкіл гладіаторів в Італії була.
Де різних людей, вчили всьому ремеслу їх,

Після цього відправляючи на арену бійця.
Де пани їм давали, нічліг, а ще харчування,
А ще там були для них в'язниці і батоги.

Де охоронці на варті, позмінно стояли,
Щоб не дати рабам жодним чином втекти.
Вважаючи що робота була їх не пильна

Коли повстань рабів останнім часом немає.
Звикнувши самі, до цього стану, очевидно
І тому охоронці просто так відпочивали.

Граючи гуртом в карти, на жінок та гроші,
Кидаючи без приводу, свій власний дозор.
Так проводжаючи у радощах, дни і ночі,

Поки не почався в Капуї раптово погром.
Накривши як пітьма городян непомітно:
Спочатку раби зламали у ґратах замки.

Зумівши відкрити у кожного його клітку
Де силою тримали людей їх господари.
Відразу накінувшісь на одного охоронца,

Який у той час даремно заснув на посту.
Щоб потім взяти у нього все що можна,
Адже йому це майно тепер було нікчему.

Відкриваючи усі віконниці від клітин,
Де знаходилися різни люди що були слабкі,
Жінки, діти, старі, хто дорог був їм самім,

Давши їм надію покращити існування.
Але у в'язниці тоді багато хто залишився,
Від страху що повстання шлях в нікуди.

Продовжуючи як і раніше богу молитися,
Щоб зі смертью порятунок зможуть знайти.
А в той час по місту пролунали крики,

Коли вся охорона міцно схопила мечі.
Побачивши навколо себе -страшні лики
Лики повстанців що зі своїх камер втекли.

Намагаючись з ними як могли боротися,
Видразу тривогу підняв на постах самі.
Роблячи все те на що були способни,

Але все одно проти натовпу програли.
Ставши відступати від них повільно назад
Поступово свої власни сили втрачаючи.

Віддаляючи для себе неминучий крах,
Після якого життя все одно втратили.
Не зумівши самі як є впоратися з ними,

Тому що натиск гладіаторів не подолати,
І тому охорону, скоро змило лавиною,
Як тільки люди стали з в'язниці втікати.

Серед яких була, на той момент і Авіла
Прокинувшись сама від криків в ночі.
Побачивши раптом що навколо діялося,

Як люди більше терпіти вже не могли.
Тоді залишаючи назавжди свої каземати,
Де рабів тримали силою, їм даючи ночівлю,

А за це на арени Рима в бій відправляли,
Поки не відправлять їх усіх на той світ.
Ось так вони і жили, як могли виживали,

Але кінець одного разу, підходить всьому.
Зумівши довести людей до повстання,
Які довірилися братові своєму Спартаку.

Від якого вони знали, що нияк не буде,
Чи не зради якой, а тим паче брехні.
Від того і вирішили повірити йому люди,

І за ним на свободу разом з боем пішли.
Через мертвих та слабких переступаючи,
Через своїх і чужих, будь яких все одно.

Все що можна собі в той час забираючи,
Як би не було людям це робити важко.
Адже дорога для них була непосильна,

Якщо не отримають достатньо запасів.
І тому повстанцям це робить доводилося,
Заради свого життя пограбуючи складі.

В свої кульки та торбинки себе збираючи,
Все те що потрібного їм на шляху попаде.
В місті Капуя надовго не залишаючись,

Ховаючись самі далеко десь за обрієм.
Швидко через місто до лісу тікаючи,
Де вони спокій бажаний могли б знайти.

Тоді навіть години там не відпочиваючи,
Адже немає у них тоді вільної хвилини.
Тікаючи геть, поки вороги не побачили

Що сталося з ними усіма, в цю люту ніч,
Коли за ними гарнізон римлян відправили,
Щоб одразу повсталих рабів перебити.

Але ціх загроз, люди зовсім не боялися,
Розуміючи що пошлють багато солдатів.
Тому що готові до смерті сражатися,

Не бажаючи робити, ни кроку назад.
Опинившись раптом на ими бажаній волі,
Де мало хто з них знав раніше своє життя.

Коли нарешті змогли добитися спокою,
Хоча б того, що могло бути у них як раба.
Через темні лісові гаї тоді пробираючись

Намагаючись втекти від клятих панів.
Поки не впали на землю від слабкості,
Багато людей хто просив дати їм відпочити.

Перечікуючи все свої труднощі разом,
А як можна було інакше вчинити для них.
Відчуваючи свободу як почуття екстазу,

Яке не відчували багато хто з них ніколи.
Разбивши у самого лісу, свій власний табір
Де знайшли нарешті для себе ночівлю.

І нехай хворих було зовсім не так мало,
Але люди робили все що могли ради них.
Намагаючись трошки самі подумати,

Що їм варто далі на своєму шляху чекати.
А ще постійно про їх минуле згадуючи,
Від того напевно самі без кінця плакали.

Переживаючи там своє життя колишнє,
Все то що у них встало на дорозі життя.
Обмінявши один з одним, думки про життя

Від якої відбувається уся їх спільна доля.
Не розуміючи як тепер їм жити на волі
Тому щро багато хто народився без неї.

Відчуваючи від цього величезне горе
Намагаючись залікувати свої поранення.
Розтопивши відразу багаття з гілок сухих,

Щоб погрітися від вогню у його полум'я.
Їжу зробивши на ньому для себе та інших,
Ось так нарешті разом і заспокоївшись.

Авіла там теж приходила з часом в себе
На Спартака погляди часто кидаючи.
Відчуваючи хвилювання у себе на душе

Для якої половинку у світі шукала ще.
Він теж дивився на цю дівчину з далеку,
Нехай вважав її немов своєю сестрою.

Але чимось більшим стала для нього,
Як тільки змогли з нею вийти на волю.
Як вільні птахи там себе відчуваючи,

Мріючи жити без зайвого страху і горя.
І разом обіймалися сівши біля багаття,
Зігріваючи один одного своєю любов'ю.

Власни очі тоді звернувши на полум'я,
Де шукали для себе, праведне світло.
Але знайти його в вогню було не просто

Тому що в людях, правда тільки горить.
Мріючи повернутися разом додому,
Подолавши з часом, свій шлях до кінця.

Щоб знову почати свою долю за новим,
Ставши відновлювати руїни свого життя.
Але в той час у них були тільки одни надії

Після всього що у житті зустріти змогли.
І тому Спартак зігрівався разом з Авілою,
Цілуваючи свою кохану в чоло голови.

Без зайвих слів, з нею побувши наодинці,
Залишившись разом у полум'ї багаття.
Не знаючи що трапиться у їхньому житті,

Хоча б так відшукавши там своє щастя.
Прислухавшись з нею до різного шуму,
Який відбувався на землі та деревах,

Намагаючись слухати мовчки природу,
Яка повстанців про щось попереджала.
Чиїсь кроки тоды почувши десь далеко,

Неначе хтось до них самих наближався,
Саме тому як би людям не було скверно,
Спартак наказав їм знову збиратися.

Поруч з Криксом за собою ведучи рабів
Все далі і далі крізь непрохідні нетрі.
Де час знадобиться ворогам знайти їх,

Якщо раніше не знайдуть визволення.
Від свого голоду заходячи на ферми,
Де звільняли на волю таких же рабів.

Забираючи все те що було їм цінним,
Уганяючи худобу, а ще припаси та хліб.
Там спустошивши поміщицькі маєтки,

Де управляли селянами, місцеві панове:
Змушуючи працювати на цих землях,
Убивая кожного хто був не задоволений.

А сьогодні до них розправа прийшла
Коли раби їх самих винищувати стали.
А ще рідни селяни що були рабами пана,

Від якого неймовірно багато страждали.
Як усі невільники опинившись насильно,
На просторах Італії у чужорідному краю,

Де батрачили за дарма вони до могили,
Поки що термін життя, не настав усьому.
А сьогодні сами люди вирішують долю,

Намагаючись для себе здобути свободу.
Поповнюючи загін, повсталого народу,
Не маючи з ними одного племені і роду.

Але доля у всіх була майже однакова,
І тому люди, навіть сенсу не бачили,
З'ясовувати що з людьми раніше сталося,

А саме те як вони до Італії потрапили.
І нехай мова часто у них була різною,
Але в той час вони розуміли один одного.

Тому що знали що їм хотілося в житті,
Шукаючи для себе це, всупереч усього.
Тоді спалюючи маєтки своїх господарів

Залишивши після себе тільки їх попіл,
Для своєї ненависті межі сами не знаючи,
Після всього що робили з ними вневолі.

За Спартаком всім натовпом крокуючи
В той час зібравши величезне море людей.
Тому що до них звідусіль стікалися люди

Ризикуючи собою, всьому всупереч.
Одного разу почувши чутки про загін рабів
Який силою звільняє селян від неволі,

І дозволяє тоді вибрати шлях їм самим,
Щоб вони могли жити власною головою.
Став крокувати з ними крок за кроком,

Адже по їх сліду римські солдати йдуть.
Бажаючи придушити скоріше волю народа
Щоб звичний лад для них знову повернути.

Не знаючи точно, де вони в той час були
Але щось вело вперед, загін гладіаторів.
Роблячи тільки вночі короткі зупинки,

Коли Спартак обмірковував усі свої плани.
Розповідаючи думки ближнім товаришам,
Усі свої хвилювання з ними розділяючи.

Коли над їх загіном весь світ погрожував,
Тому постійно на Авілу погляди кидаючи.
І поки вона спить, вони все думали разом,

Як варто їм вчинити на власному шляху.
Продовжуючи розмову до самого ранку,
Зробивши свій вибір, щоб досягнути мету.

-Нам потрібно напасти як тільки знайдемо,
Можливість таку, щасливу саме для нас.-
Сказав Крикс і додав що: - Виходу нема,

Інакше ми втратимо все що є просто так.
Нам зброї достатньо, нехай беруть усі,
Хто може боротися, вставай та йди з нами.

Тут хоробрих не мало, ось кожен хотів,
Хто був з головой, не хворий, з руками. -
І цей гладіатор, переживаючи жахливі муки,

Мріяв виправити все те, що у них було.
Продовжуваючи говорити їм свої думки,
Поки з нього, все те що є, зсередини йшло:

-От би нам повернутися до рідного дому
Зумівши пройти разом величезний шлях.
Але у нас виходу тепер немає іншого,

Без бою нам не втекти, ніяк тільки так.
Італія чортова з усіх боків водою оточена,
Для місцевих, перебуваючи як у в'язниці.

Так що нам робити, з того що можемо
Якщо настільки важко нам втекти звідси.
А нам ніяк не можна, стояти на місці,

Ніщо крім дії, нам не дасть порятунок.
Тому що іншого виходу немає щоб вижити
І вберегти назавжди, нашу власну волю! -

Їх спілкування на том не закінчилися,
Адже настав момент рішення приймати:
Яким чином, їхному загіну необхідно діяти,

Щоб до мети свій шлях продовжувати.
І тому Спартак вирішив зібрати усіх,
Щоб ухвалити з ними остаточне рішення,

Ставши говорити натовпу про їх ворогів,
Які без кінця загін людей переслідувати.
Голосно крикнув народу заклик один

Бажаючи отримати, бажану відповідь:
-Що нам робити, поясніте зараз хоч ви,
Поки за вас ми сами усе не вирішили!

Ну що ж ви, підемо на ризик чи не підемо,
Який вихід для нас тепер може бути?
Перед вами стоїть це складна дилема

Адже вона може визначить наші судьби!
Думайте самі, але прошу довіртеся мені
По іншому з ними ніяк не впоратися.

Нам потрібно самим напасти на них,
І хоча б так, наші спільни мрії виповняться!-
На що Спартаку відповіла велика юрба:

-Ну що ж, ми підемо як і раніше за вами.
Іншого шляху тут не було, це наша доля,
А це означає що ваше рішення правильно!

-Роздайте всім зброю і поведіть на бій! –
Вимагав Крикс та інші з ним гладіатори,
Але не все з них, хотіли того ж і як він,

Побоюючись воювати з Римською армією.
-А якщо ми не зможемо їх подолати?-
Раптом чийсь голос серед натовпу спитав. -

Що ж тоді може чекати потім найдалі,
Ні, ми повинні впоратися з ними не так.
Я був пастухом і цю землю всю обійшов! -

Сказав селянин звертаючись до Спартака -
Цією справою я нічого у житті не домігся,
Але допомогти вам можу теперь навить я.

І тепер скажу вам все як є, братці мої,
Те що саме буде нам краще для справи,
Щоб поставити вдалу засідку на ворогив,

Зумивши хитрістю перемогти усіх гадів.
Усі кажуть що неймовірно багато солдатів
За наші душі слідом відправили римляни.

І нехай нас теж, зібралося разом не мало,
Але запевняю, що так легко ми не виграємо.
А тим часом тут поруч є сплячий вулкан

Він зрівняв колись з землею місто Помпею.
І може бути зможе допомогти нині і нам
Спалити своєю лавою, всю їхню Імперію!!-

Народ голосно засміявся, над словами його,
Але згодом вони подумали і погодилися,
Що потрібно йти до вулкана в його жерло,

І тільки таким чином ситуація зміниться.
Авіла теж там вважала, серед інших людей,
І дивилася як Спартак їм на зустріч пішов.

Збираючись повести свій загін у цей день,
До Везувія де вихід найкращий знайшов.
І Авіла як усі разом з ним крокувала

Коли забувши про все, вони поруч йшли.
І з ним ця дівчина більше щастя не знала,
У цей час, крім нього одного на цієї землі.

Став грітися разом під сонцем палючим
Який зміг відкрити для них життєвий шлях.
Зігріваючи в той час свої змучені душі,

Поки Спартак Авилу в губи не поцілував.
Так і залишившись, простою людиною,
Ким би не був, по волі своїх пристрастей.

Зробивши нарешті свій власний вибір,
Що знайшов любов свою в ній не інакше.
І вона разом з ним теж саме відчувала,

А ще постійний потяг та велику любов.
Від яких почуттів, сама щасливою стала,
Продовжуючи свій шлях, між рядков.


Глава Друга.


Поки не зустріли десь далеко вулкан,
Який виріс від земного ґрунту до зірок.
Раптом тоді побачивши що він існував

Будучи собою вершиною всього світу.
Цей вулкан колись вивергав полум'я
Щоб спалювати навколо себе усі міста.

Залишаючи після цього -землю голою,
Де життя не було, лише одна пустота.
Землю покриваючи засохлою лавою,

З під якою проростали тільки паростки.
Дуже маленькі та неймовірно слабкі
Які боролися за своє життя як завгодно.

Так і люди там теж шукали можливість,
Усі перешкоди своїй долі пересилити.
Мріючи тільки про одне самим вижити,

І за собою свої права, як є захистити.
Роблячи для цього все що було можливо,
Намагаючись швидше дійти до гори.

Де сховатися в жерлі людям хотілося,
Поки солдати до них туда не дійшли.
А їх було багато не менше півтисячі,

Почавши за ними йти від самої Капуи.
Звідки гладіатори на свободу вирвалися
Не забуваючи що вона для них існує.

Повернутися к панам ніяк не бажаючи
Як би не було повстанцям важко тепер.
Свої сили по крихтах звідусіль збираючи,

Продовжуючи без кінця йти цілий день.
Не чекаючи добра від Римської Імперії
Якщо самі у полон здадуться без бою.

Тому що повстанці не залишаться цілими,
Оскільки рабів в Італії і так було море.
А римські солдати до них підступали,

Вже їх кінні розвідники скачуть вперед,
Щоб загону Спартака життя не давати,
Людей атакуючи, як злий рок на землі.

Намагаючись людей у полон захопити
Будь-якого хто позаду замикає натовп.
Для того щоб потім на допит повісті його

Де всю правду силою у нього отримають.
З луків на конях по людям стріляючи
Спустошуючи сагайдаки від усіх стріл.

Поки їм повставци самі відсіч не дали
Ставши сипати вже свої удари по ним.
Відбившись силою від них, але не відразу,

А як тільки збили десяток інший з сідла,
Ставши забивати нещадно ціх солдатів,
Страх посіявши в душах римлян сповна.

Продовжуючи як раніше йти до вулкана,
Де шукати стали стежку на гірський схил,
Піднімаючись по ній все мало по малу

Зумівши знайти прохід до серця гори.
Прямо до жерла вулкана через печери,
Що створені природою з давніх-давен.

Коли звідти розпечена лава виверглася,
Створюючи щілини вулкана навколо.
І весь загін в той час пройшов всередину

Де лава вулкана, вже давно засохлої була.
І люди прямо там свій табір розбили,
Поки для людей це дозволяла спляча гора.

Навколо їх оточували стінки вулкана,
Для них нагадуючи собою немов колізей.
Де билися на смерть зовсім нещодавно

Під крики натовпу що цькували людей.
Що пили і їли з радістю дивлячись на них,
Як гладіатори сами вбивають один одного.

Раптово почувши в той час той же крик,
Немов з минулого чуючи: «Убий його!!».
Ставши переживати там усі свої спогади,

Від яких Спартаку було дуже погано.
Вирішив з Криксом провітрити голови
Забравшись на самий верх цього вулкана.

Залишивши табір людей як тільки вони
Змогли підготувати все для своєї ночівлі.
Почавши разом вечеряти та грати з дітьми,

Згодом збираючи спільно усі власні сили.
А тим часом Спартак ліз все вище і вище,
А слідом за ним йшли багато ще інших.

Кому захотілося разом з ним подивитися,
Яким з висока постане цей неосяжний світ.
Опинившись з часом на самій вершині,

Де холодний вітер бушував навколо них.
Де природа виглядала там дуже чарівна,
Де небо в трьох кроках виявилося всього.

Де зірки на небі суцільно горять ліхтарями
Всю землю освятивши, зробивши світло.
Де бачили гладіатори все те що бажали

Відшукавши навить на землі своїх ворогів.
Раптово помітивши димок від багаття
Що горіли у присутніх римських військ.

Освітивши для Спартака їх величезні раті,
Які прийшли, щоб повстанців повбивати.
Які самі були в латах, з конями, з мечами,

І чого тільки з собою на візках не привезли.
Ставши готуватися там до довгої облоги,
Бажаючи повстанців будь як перемогти.

Намети розбивши навколо вулкана всюди,
У самих подножий цієй величезної гори.
Закриваючи собою усі виходи і входи,

Які до повстанців нарешті могли навести.
Де ховалися вони разом у жерлі вулкана,
Немов величезне море нещасних людей.

Що бігли геть в пошуках свого щастя,
І не знали, як їм необхідно робити тепер.
Тому що їм не вистачить їжі на довго,

Якщо всередині вулкана будуть чекати.
Перебуваючи взаперти нього безвихідно,
Продовжуючи з вершини спостерігати:

На солдатів Рима що розбили свій табір
Не далеко від єдиною гірської стежки.
Чекаючи час, коли раби вийдуть сами

Що б здатися легіонерам на милість долі.
Взявши в облогу той сплячий вулкан,
Бажаючи заморити цих людей від голоду.

Щоб не вижили там, жодним чином ніяк,
Залишивши одного разу самостійно гору.
Добре розуміючи що там є гладіатори,

Які здатни дати відсіч римським війскам.
Якщо вони штурмувати почнуть гору самі
Не маючи для цього достатнього числа.

Ставши стояти п'ятий день на одному місці
Нічого корисного в той час не зробивши.
Чекаючи час від часу для себе добрі вісті,

Коли перемога сама впаде в руки навмисно.
Давши зрозуміти Спартаку свою слабкість,
Який спостерігав на них з високої скелі.

Усвідомлюючи наскілько було все важко,
Думаючи про те як їм з цього місця піти.
Раптом зареготавши, глянувши на друзів

Що стояли з ним разом поруч від нього.
До них звернувшись: -Тільки погляньте
Яке військо сюди з нами на битву прийшло.

Вони недалеко з горою, розбили свій табір
З боку він виглядає зовсім не великий.
Частоколу немає тільки стоять солдати,

І більш того, вони як один, все боязливі.
А ще сами ризикувати, не хочуть собою
П'ятий день навколо гори стоять на посту.

Чекають коли нас вже з голоду заморять,
Щоб захищатися від них було нікому.
Там по ночам десяток стражників тільки,

Охороняють табір, перебуваючи в дозорі.
І нехай воїнів у них є майже півтисячі,
Але більшість загону спить пріспокойно.

Маючи усі гірські стежки під контролем
Звідки ми здатни з жерлу вийти до них.
Вся інша гора зовсім не потрібна їм схоже

А це означає, що нам треба інакше йти.-
І Спартак нарешти скінчив говорити,
Почавши оглядати обвісні скелі гори.

Думаючи як високо знаходяться звідси,
І як важко буде спускатися їм до землі.
А його побратими, навіть тоді не думали

До якой справи зараз хилив все отаман.
І не тому що, вони були такими дурнями
Просто незбагненною здавалась висота.

І тому навіть їм в голову не приходило,
Що можліво спуститися інакше самим.
Перебуваючи там на вершині всього світу,

Де було видно все навколо з вершин.
Але час для них підішов і вони розуміли,
Що же їм приготувала на цей раз доля,

Коли ниякого іншого тоді не було вибору,
Крім як знову у житті ризикнути собою.
Готуючись лізти вниз гірськими скелями

Зв'язавши міцно мотузками один одного,
Спускаючись як би це не було смертельно,
До самого грунту землі, всупереч всього.

Почувши Крикса і декілька бійців інших
Хто погодився сам на цей план відразу.
Бажаючи по схилу гори, зійти швидше

І там на табір ворожий вночі напасти.
Так і прийнявши рішення своє нарешті,
Ставши збиратися в загоне на цей шлях.

Готуючи все те що було їм корисно,
Взявши гладіаторів, чоловіків п'ятдесят.
І нехай готових піти набагато більше,

Але жінок, дітей залишити не можна одних.
Передчуваючи що може з цього трапітися
Якщо ворог зуміє там дістатися до них.

Тому гладіатори, прийняли своє рішення,
І тільки добірних людей взяли з собою.
Знову піднявшись на гірське піднесення

Де вся гора вже покривалася темрявою.
Ставши прощатися зі своїми рідними
Не знаючи, кого з них побачить сім'я.

Усвідомлюючи що може з цього вийти,
Якщо в цьому бою не переможуть ворога.
Мечі, щити, палиці тоді взявши з собою,

Мотузками зв'язавши тіла один одного.
Готуючись живими зустритися з землею
Заради своєї перемоги самі роблячи все.

Сходження своє почавши в той час,
Крокуючи повільно з каменю на камінь.
Хапаючись за все що може їх врятувати,

Вночі на гірських скелях пересуваючись.
Щоб не побачили їх, солдати в дозорі,
Якщо вони трапляться їм на очі здалеку.

І щоб не підняли на бій своє військо,
Що могло встати по тривозі миттєво.
Навіть зриваючись тоді з обвісної скелі,

Але не зронивши в той час звуку і вопля.
Вмираючи від своїх ран в мовчазної тиші,
Ніяк не порушивши спокій свого ворога.

Біля підніжжя гори, ставши чекати своїх,
Як тільки спуститися зможуть друзі скоро.
Поки не померли, заради великого сенсу

Попрощавшись з усіма поки були живими.
А його товариші так і продовжували,
Мовчазно спускатися з той гори вниз.

Після всього що вони на узвозі зазнали
Побачивши як їх брати покинули світ.
Ледве не впавши зі скелі знову і знову,

Підтримуючи як могли один одного.
Вибираючи разом найзручну дорогу,
Де можна спуститися простіше всього.

Перемахнувши майже величезну гору
З часом опинившись біля самих підстав.
Де побачили вони цей світ по іншому

Залишивши назавжди будь який страх.
Зустрівши там тіла своїх побратимів,
Яки зірвалися вніз та лежали мовчазно.

Але час вимагає від Спартака іже з ним,
До табору ворогів в темряві підбиратися.
Залишивши мертвих біля підніжжя гори,

Щоб дуже скоро поховати їх як бажали,
З тими хто не повернеться з боротьби
За порятунок своєї волі як герои вмирая.

Вже опинившись біля римського табору,
Наблизившись до самих наметів ворога,
Де спали солдати, а інші безтурботно,

Перебували у дозорі, не маючи роботи.
Поки їх командир працював у себе
За столом в наметі де писав донесення.

Доповідаючи владе коли закінчиться це,
Операція що тривала вже більше місяця.
Ганяючись за рабами від самої Капуи

Взявши з собою лише міський гарнізон.
Поки не загнали ъх в жерло гори Везувій,
Намагаючись заморити людей голодом.

Чекаючи що вони скоро самі здадуться
І вийдуть назовні на потіху солдатам.
Які від усієї душі на них тоді відірвуться,

Продовжуючи навколо вулкана стояти.
А тим часом Спартак і його гладіатори
Так само чекали лише зручний момент.

Коли зможуть напасти несподівано,
Раптом побачивши як до них скаче гонець.
Який пішов відразу до свого командира,

Щоб від нього отримати лист і наказ.
А потім відвезти його до самого Риму,
Де знаходився у Імперії державний Сенат.

Де жили вельможі, генерали, патриції
Там керуючи всім що є на Римській землі.
Бажаючи знати як довго продовжиться,

Повстання в Капуї яке почали раби.
І тоді капітан намагався їх заспокоїти
Готуючи про це черговий докладний звіт,

Протягом місяця, як вийшли на волю,
Натовпи людей, яких переслідував він.
Не розуміючи що може з ними трапиться

Коли опиняться біля вулкана, в лісах
Де гладіатори вже перебували в засідці,
Поки нарешті бажаний момент не настав.

Cамі не помітивши як все почалося,
Коли з нізвідки раптом напали на них,
Входили в намети римлян і прямо на ложе

Сплячих солдатів, не залишали в живих.
Їхній табір накривши як тінь під собою
Посеред ночі, сплячих і дозвільних людей.

Які в той час були зовсім не готові до бою
За помилки свої раптово гинучи тепер.
Ставши битися після страшного шоку

Від якого одразу вони відійти не змогли.
Ставши кричати, вимагаючи допомогу,
Поки ще була у римлян сила всередині.

Намагаючись тоді взяти перемогу числом
Закликаючи усіх хто в таборі залишався.
По тривозі відразу підняв весь гарнізон,

З капітаном який просто так не здавався.
Як би не було страшно солдатам йти,
Воювати вночі проти натовпу повстанців.

Не чекаючи зовсім на що готові вони,
Заради того, щоб захистити волю власну.
Ставши палити римські намети вогнем,

Кидаючи смолоскипи на їх полотнище.
Під час паніки, від якої весь світ целиком,
Перетворився на страшне видовище.

І уся земля роздиралася мовами полум'я
До тла спалюючи, все що може горити.
І згарище стало настільки величезне,

Що ніяк його римляни не могли зупинити.
З часом зачинивши свої очі від страху,
Коли втриматися з ними вже не могли.

Перед гладіаторами яких не було багато
Але кожен із них коштував більше в ціні.
І раптово тоді всьому кінець підійшов

Тому що солдати поступово здавалися.
Як тільки капітан поразку знайшов,
Пав на землю весь сильно поранений.

Не закінчивши до кінця послання своє,
Гонца наодінці залишивши в наметі.
Охороняти все те що було у нього на столі,

Більше всього під страхом своєю смерті.
Дорожа лістом що не встиг дописати,
Якій лежить та чекає хто б його закінчив.

А гонець від страху сидить неспокійно,
Ще не знаючи хто це за капітана здийснит.
Поки в намет раптом не ввійшов Крикс,

Поранений в руку- ударом чиєїсь списи.
Використовуючи ганчірку як бинт,
Ставши шукати місце де б йому сісти.

Ненароком опинившись сам за столом,
Поруч посадивши того римського воїна,
Якого побачив відразу як тільки зайшов,

Маючи характер людини не жорстокого.
Ставши розпитувати його про все,
Поки він не подивився на лист очима,

Сказавши гінцю: -Ось, читай мені це, -
I бранець став виконувати що попросили,
Повільно прочитавши лист до кінця,

Поки не почув стривожений голос:
-Тошно слухати, це порожня брехня?
Потрібно писати цей звіт зовсім інакше

Щоб не вводити в оману римських панів,
Ніяк не можна таким лист відправляти.
Треба нам відкрити всю правду для них!

Я продиктую зараз, а ти будеш пісаті.-
На що тот похитав йому своєю головою
Макая в чорнило гострий кінець від пера,

Записуючи за ним все те що засвоїв.
Почувши слова що йшли від повстанця,
Який пiдбiрав повільно кожні вислови,

Знущаючись над Римом просто нещадно,
Не просячи від них для себе ніякої милості.
Навпаки ображаючи панів як вміючи,

Сам над жартами своїми регочучи,
Після того як на думку прийшли Криксу,
Він дозволяв диктувати ці страшні речі.

Яких ніхто не смів робити до нього,
А він закликав до себе пару товаришів,
Поки не зібралася у наметі натовпа,

Разом думаючи як дали їм лист написати.
Римському сенату готуючи послання своє,
Сміючись над ними не раз і не двічі,

Змагаючись ревно, між собою у гуморі,
Не соромлячись тоді ні в яких виразках.
Не залишаючи свого писаря у спокою

Обговорюючи все що вирішили написати.
Разом слухаючи буйно усі пропозиції,
Висловлюючи найсміливіші жартування.

Допомагаючи Криксу цей звіт скласти,
Поки не зрозуміли, що ними зроблено все,
І тому їм потрібно його вже надсилати,

Останні слова додавши у самому кінці.
-Ось так і побачите - прогарчав Крикс-
Усюду настане всесвітове повстання!

І тоді кожна людина яку поневоліли ви,
Скине ярмо щоб закінчити страждання!
Рано чи пізно але за усіми вами прийдуть,

І покарають за те що ви з нами зробили.
Заховавши нас як весь народ в кабалу,
Де утримати вічно не зможете силою!!

Якщо не ми, так потім прийдуть після нас,
Щоб знищити под корень вашу Імперію!
Над якою змогли ми повстати зараз,

Як тільки сами в свої сили повірили…
А нині прощайте, вам гарячий привіт!
Не забувайте про наши слова на довго,

Ми для вас залишимо тіла ваших людей,
На полі брани де валяються мертвими...
На цьому досить писати, крапку поставь. -

Крікс промовив гінцю, як ніби відрізав,
Запечатати ліст, йому віддавши наказ,
Щоб надислати його з ним прямо до Риму.

Після цього, взявши гінця, разом з собою
Вийшовши з намету до коня довести,
Надіславши лист, дарувавши бранцу волю

Сказав тоді хлопцу: -Все тепер можеш йти. -
Слухаючи щирі подяки римського воїна,
Який не знав як за це йому подякувати.

Розуміючи скільки життя його коштувало,
І наскільки просто її можна було втратити.
Давши клятву Криксу відвезти донесення,

Щоб Римські патриції не зробили з ним,
За те що він посмів привіз погані вісті,
Залишившись сам після бою живим.

На цьому попрощавшись, як тільки зник
За горизонтом на своєму коні ховаючись.
А гладіатор повернувся назад до своїх

Де чекав Спартак і решта його товаришів.
Які обговорювали, усім загоном цю подію
Засуджуючи обурливу витівку Крикса.

Тому що він навіть не порадився з ними,
Звільнивши цього полоненого самостійно.
Нехай голосно сміялися, не стримуючи,

Свої почуття, які відчували само собою.
Але все одно вони про загрозу ще думали,
Яка повисла немов меч над їх головою.

Опинившись після битви на полі брани,
Коли над землею, вже піднялося сонце.
А вони усі сиділи на руїнах та відпочивали,

Підраховуючи там братів своїх мертвих.
Яких вони готували дбайливо до похорону,
До них покликавши їх дружин та дітей.

Щоб попрощалися з ними побачивши знову,
Дізнавшись про трагедію родини своєї.
Все покинувши гору Везувій, тім часом,

Щойно уся небезпека до ранку зійшла.
Розуміючи що доля для них стала краще
Благодаря героям-гладиаторам Спартака.

Убиваючись самі над своїми померлими,
Оплакуючи загибель найближчих людей.
Від якої їм було всередині дуже скверно,

Що аж серце рвалося назовні з грудей.
Для кожного загиблого зробивши багаття
Де по вітру розвіяли їхні поранені тіла.

Немов мощі спалюючи, страшно ридаючи
Поки вогонь на пепелище не з'їл все до тла.
В той час перебуваючи разом біля вогню,

Згадуючи про своє минуле колишню життя.
Коли щастя не мали, існуючи як в аду
Де єдиною радістю була лише боротьба.

Бажаючи померлим назад повернутися
До рідного дому звідки усіх привезли…
Що б працювали у панів на каменоломні

Або на аренах, де ігрища проводили свої.
Сподіваючись, що вони заспокояться все
Посмертно заглушив тривожні стогони.

Тим часом продовжуючи биття на землі,
Для того щоб одного разу житти поновому.
Ставши лікувати у бійців ще свіжі рани,

Піднимаючи на ноги навіть найхворіших.
Розуміючи наскільки ще було найбагато,
Тим кому можліво було врятувати життя.

І тому Спартак покликав до себе Авілу,
Щоб показати місце де лежав капітан.
Який керував раніше римським загоном,

А зараз ледве живий, найважко дихав.
Попросивши дівчину зробити що зможе,
Поки залишався для нього будь який шанс.

Застосувавши все те, що йому допоможе,
Настоявши на цьому, щоб було саме так.
Нехай на це вона погодилася не одразу,

Ворога не маючи бажання лікувати.
Але це зовсім не мало сенсу, після наказу,
Ставши смеси до ран його прикладати.

В рот йому копаючи настойку нектару
Щоб очі капітана відкрилися від шоку.
Побачивши як добре тоді йому стало

Коли він прокинувся, відчуваючи турботу.
Відразу побачивши людей перед собою,
Серед яких зустрів гладіатора Спартака.

За яким прийшов зі своїми воїнами,
А нині валявся поранений важко дыша.
І до нього звернувся в той час капітан:

-Що ти хочеш, навіщо там довго лікуєте,
Залиш мене краще, наодінці там де лежав,
Все одно від мене нічого вам не буде. -

Почувши на це відповідь: -Потрібен і все,
Ми хочемо як найшвидше залишити Італію,
Я не знаю дороги, а ти можеш мені,

Розповісти яким шляхом треба йти далі.-
Але капітан не бажав з ним ще говорити,
Ставши відмовлятися від чужою допомоги.

Немов більше на світі, не планував жити,
Поки не залишився наодинці сам з собою.
Не маючи властних сил щоб піднятися,

Лежачи на землі, де намагався заснути.
Поки не стали люди оточувати його,
Розуміючи, що треба допомогти йому.

Як би не було важко для нього змиритися,
Що римськи легіонери програли рабам.
Раніше не передбачивши цього і близько,

Коли починали переслідувати Спартака.
А тепер він сам підносився над ними,
Змушуючи у полоні свою долю чекати.

Поки гладіатори, рішення не приймуть,
Як з ними бути зараз, куди бранців дівати.
Ось тому римляне боялися найгіршого,

Що раби можуть просто їх усіх перебити.
Щоб потім багато зайвого не росповілі,
Але загін Спартака не міг так вчинити.

Спільно вирішивши відпустити солдатів,
Забравши у римлян, зброю та обладунки.
Змусивши кожного випити гірку чашу,

Жити з ганьбою, відчуваючи адскі муки.
Їм дозволивши померлих своїх поховати,
Залишивши тим паче, трохи їжі і пиття.

Розуміючи наскільки вони були слабкі,
Що навіть самі дістатися не могли нікуда.
Їм розповівши про те, що надіслали гінця

В столицю Імперії відвезти донесення,
Дописавши за капітана цей лист до кінця,
Наказавши очікувати, собі підкріплення.

Тому що не зможуть інакше як є вони,
Повернутися до свого дома, у міста Капуя.
Але кинути на свавілля доли їх не могли,

Бажая щоб расповіли усім про ганьбу їх.
На цьому залишивши табір свого ворога,
Ставши продовжувати, далі свій шлях.

Зумівши звільнити себе від турботи,
Відчуваючи яка в них велика сила була.
Прямуючи разом як і раніше на північ,

Бажаючи вийти за межі Римської Імперії.
Поки не зможуть знайти для себе вихід,
Блукаючи як неприкаяні по їх землям.

Перебуваючи в полоні у синього моря,
Що оточував землю Італії з усіх боків.
Маючи вихід тільки один на півночі,

Не залишаючи їм більше ніякого зовсим.
По землям крокуючи де жили вони:
Громадяни Рима, пани, селяне, плебеї.

Які побудували навколо різні міста свої,
Маючи гарнізони та солдатів неміряно.
Свої володіння раскинув на тисячі миль,

Між ними збудувавши величезну дорогу.
Не дозволяючи никому мирно пройти,
Хто не мав цього права бути свободним.

І тому Спартак знав що не дано інакше,
Їм повернутися назад до рідного дому.
Роблячи все що могли, страху не маючи,

Будучи згодні віддати все за свободу.


Глава Третя

А гонець тоді скакав до самого Риму,
Побачивши міський поліс перед собою.

В якому жили неймовірно багато жителів,
Перебуваючи на березі у синього моря.
Де піднеслися до неба величезні колони,

Палаци та храми для римських богів.
Де жили патриции, пани, та придворні
Керуючи всім що під небосхилом стоїть.

З дорогого каміння виклавши ціє місто,
Де навколо них розбили сади і фонтани.
Кінця яким не видно навить і близько,

Займаючи собою все центральні квартали.
Де знаходився сенат, а ще префектура,
Які були владою для Римской Імперії,

Тримаючи державу у вічних розбратах,
Суспільство пригнічуючи з военними.
Поділивши між собою кермо у держави,

Де вони змогли отримувати, кожен своє.
Існуючи в розкоші без кінця і початку
Відгородившись від всього на землі.

Ховаючись за спинами у своїх легіонів
Набираючи солдатів для себе сповна.
Поповнюючи їх ряди з того же народу

Від якого намагалися захистити себе.
А все інші люди жители цього міста,
Виживали неймовірно складною ціною,

Коли проблем у народа було немислимо,
А влада їх вирішувала за рахунок чужої.
Будуючи своє щастя, на шкоду іншим

Кого завозили до Італії з різних колоній.
Змушуючи людей працювати все життя,
До самої смерті не даючи їм спокою.

Так і нажив, одного разу багатство своє,
Зберігаючи силою, свій звичний порядок.
Від усіх людей, народів хто живе на землі,

І хто з числа римлян хотів його поміняти.
Використовуючи там рабів та приїжджих,
Залишаючи для них найчорнішу роботу.

Заганяючи людей як худобу жити в нетрі,
Які немов мурашники були непомірні.
Де не залишалося місця навіть прилягти,

Де люди змінювалися, один на іншого.
Де усі вулиці тремтіли, від шуму юрби
Де заснути спокійно, було немислимо.

Де працювали постійно ринки та лазні,
А околиці всього міста оточував акведук,
Звідки вода потрапляла в міські канали,

Щоб текти всюди, де тільки люди живуть.
Де жили як могли громадяни Імперії,
Промишляючи кожен своїм ремеслом.

Які щиро у свою винятковість вірили,
Тому що над рештою встановили її.
А самі в той час існували у світі законів,

Де кожен з них був як все громадянин,
Розпоряджаючись своєю свободою,
Як тільки самі того вони побажають.

А з іншого боку, полонили багато людей,
Підкоряючи під себе все слабкі країни.
Не залишивши місця для них на землі

Розпоряджаючись ими як самі хотіли.
Відправляючи на загибель натовпу рабів,
Що б подивитися на їх боротьбу в Колізеї,

Болеючи за того хто залишиться в живих,
Выпиваючи вина, поки йшло зрелище.
З людьми на сцені, ніяк не рахуючись,

Заполонивши повністю, трибуни арени.
Де римляни разом як один тріумфують,
Коли вмирали в бою- гладіатори як звірі.

А гонец скакав по місту до самої арки,
За якою керувала Римська Директорія.
Розповівши про те що сталося нещодавно,

Як тільки сам зіткнувся з їх охороною.
Після цього вони пропустили відразу його,
Дізнавшись самі про жахливу трагедію.

Що римский загін не зміг досягти нічого,
Програвши повстанцям бойове зіткнення.
Прийнявши гінця з його дорученням,

Що сенату потрібно, передати цей лист.
Де міститься для них повідомлення,
Яке продиктував йому у наметі Крикс.

Доповівши відразу про прибуття своє,
Ставши чекати коли його там приймуть.
У залі зібрань де зараз засідання йшло

Серед консулів та численних патриціїв.
Які керували разом всією їх державою,
Давши свій дозвіл щоб прийняти гінця.

Щоб його могли заслухати самі сенатори
Нехай новина ця і не доброї зовсім була.
Засідаючи на кам'яних плитах сенату,

Зібравшись там все величезним числом.
Де весь час вони сперечалися між собою,
Що їм робити теперь, з новим ворогом.

Наказавши гінцеві відразу вийти вперед,
І перед ними послання своє зачитати.
Яке з поля брані, до їх зборів привіз,

Ще не з'ясовуючи що їм варто чекати.
Але він не став, виконати відразу наказ,
Розуміючи як сенатори, його приймуть.

Почувши як консул, сказав йому ще раз,
І лише після цього він волю їх виконав.
Ставши повністю читати звіт командира,

Про те як римський загін зі світла зійшов.
Ще з Капуї заганяючи людей як скотину,
Щоб придушити силою повстання рабів.

Змусивши їх сховатися у жерлі вулкана,
Де навколо його оточували римські війська,
Вирішивши зачекати, коли вийдуть самі

Не бажаючи слідом йти, крокуючи туда.
Але на цьому, командира лист обірвався,
І раптово почалося велике послання рабів.

В якому Крикс над владою Рима знущався
Ставши дозволяти правду собі говорити.
Від чого весь сенат стрепенувся, почувши

Рядки цього листа, які прочитав їм гонець.
Голосно закричавши йому: - Не допустимо!
Досить читати брехню, прийому кінець!!-

Але він прочитав все, до останнього слова,
Поки не закінчилися у нього самі слова.
Не в силах зробити в той час щось іншого,

Тому що обіцянку, він прийняв на себе.
Намагаючись донести до них голос народу
Який мало хто у столиці, їм говорив.

До повстанців особисто відчуваючи потяг,
Розуміючи що правду вони людям несли.
Як би не було важко собі це дозволити,

До римської влади, всю правду сказати.
Відчуваючи від присутніх страх і тривогу
А ще як вони кричали голосно в сенаті.

Майже биту годину лаючись між собою,
Прийнявши рішення, охорону покликати,
Щоб відібрати у гінця як у зрадника волю,

За те що він правду, їм посмів говорити.
І солдати прийшли та схопили гінця,
Відібравши у нього з рук повідомлення.

Що б консул міг сам подивитися на слова
Яке вислухали, втративши своє терпіння.
Переконавшись, що він нічого не вигадав,

А просто прочитав, те що було з листа.
Запитавши його: - Що справді там сталося,
З нашими солдатами, розкажи до кінця?

Хто міг тебе змусити, цей злочин зробити
Щоб ти таким чином, до нас приїхав сюди?
Говори худоба, не мовчи, давай швидше

Негайно відповідай на запитання мені!!-
Став вимагати найголовний патрицій,
Якого всі знали у сенаті як Корнелія Гней.

Розуміючи що може з ними трапитися,
Якщо відповіді не буде, від нього тепер.
Почавши з бранцем цім про все говорити,

Щоб дізнатися, а що саме сталося з ним.
Як напали на римлян, раби несподівано,
Зумівши весь загін солдатiв перемогти.

Дізнавшись як вночі вони по ним вдарили,
Коли самі римські воїни не чекали біди.
Від свого страху все те що мали кидаючи

Побачивши жахи якi з ними творили раби.
Які спочатку спалили намети в їх таборі
Вiдбираючи силою зброю та обладунки.

Поки не почали здаватися самі солдати,
Не в силах пручатися проти них бiльше.
Чекаючи вiд повстанців найстрашнішого,

Що з ними почнуть розправу за злочини.
Але раби не дозволили собі нiчого лишнего
Не бажаючи самі своєї помсти піддаватися.

Залишивши бранців чекати допомоги,
Коли до них прийдуть римські ратники.
Пощадив солдатiв, не бажаючи їх вбивати

Продовживши свiй шлях з того часу далі.
Ставши розповідати про випадок в наметі,
Як Крикс почав йому цей лист диктувати.

Де гладiатори сміялися немов малi діти,
Слухаючи все те що він собі дозволяв.
-А вже потiм, маючи його доручення

Мене відправили з цім листом до сенату.-
Сказав гонець, почувши велику істерику
Яка пронеслася луною по всьому залу.

Тому що сенатори зовсiм не погодилися,
Прийняти вiдразу все те що він розповів.
Вважаючи що тепер їм було необхідно

Ненависть у римских солдатів розбудити.
Ставши нацьковувати їх на повстанців,
Расповідаючи які жахліви речи творять.

Представляючи цих людей немов іщадье,
Яке потрібно відправити найшвидше в ад.
Ставши починати між собою обговорення,

Яка брехня їм більше всього підійде.
Зробивши пропозицій велику кількість,
Що самі повірили в те що створили вони.

Займаючись разом політичної рутиною,
Де підлість і брехня основной інструмент.
Використовуючи все коли їм було вигідно,

Тем паче що межи підлості немає зовсiм.
Все що завгодно для себе дозволяючи,
Завжди виправдовуючись інтересами Риму.

Тому з людьми таким чином звертаючись
Начебто вони були не люди, а тварини.
Відправивши гінця як зрадника до в'язниці,

Що б там коротав залишки свого життя,
Звинувачення для нього там висунувши,
За те що правду сказав їм, приїхавши сюди.

А самі стали думати з Корнелія Гнеем,
Як їм тепер всiм необхідно далi бути?
Коли повсталих рабів зростало неміряно,

І кожен з них мріяв свободу отримати.
Разом розуміючи що з цім може трапитися
Якщо повстання не придушити з початку.

Будь-яким шляхом бажаючи домогтися,
Своєї перемоги, без якої втратять існування.
Ставши запрошувати на обговорення,

Усіх вельмож від усіх римських земель.
Щоб видати їм накази по службі новi,
І як завгодно цей бунт припинити тепер.

Намагаючись утримати країну в лихоліття,
Коли в провінціях давно почалася війна.
Де влада боролася з різніми сепаратистами,
 
Чия кількість з часом тільки росла і росла.
Воюючи на Півдні з Квінтом Сертонієм
Колишнiм генералом, а нині зрадником.

Що кинув свою посаду сам самовільно,
Зробивши себе намісником всією Іспанії.
І це була лише тільки невелика пещінка

Всіх інших державних-політичних справ.
Які не могли самі так просто наважитися,
Бо момент для цього ще зовсiм не настав.

За кордони Імперії, відправляючи армію,
Борючись проти різніх Гальський племен.
Де лише силою зброі, їх могли стримувати,

Тримаючи межи з найвеликим трудом.
А зараз ще невiльники, почали повстання,
У самому серденьку Римської Імперії.

Де з кожним днем все сильніше ставали,
Звільняючи кожного хто хотів відпущення.
Тому що багато людей, бажали свободи

Без якої нияк не можуть свикнуться жити.
Розуміючи що нема сенсу чекати допомоги
Ні від навколо крім себе у цьому світі.

Вставши з колін, щоб пiти за Спартаком
Збираючись щодня у його великому таборі.
Звідусіль, де на них панi одягнули ярмо,

Повсюду в Імперії, боротьбу починаючи.
В першу чергу прислухаючись якi чутки,
Гуляли по вiтру між простими людьми.

Де б вони не жили у будь-якої області,
Новини по устам людей приходили усі.
І тому Корнелія Гней до сенату звертався,

Закликаючи зібрати зі власних коштів,
Стільки грошей скільки їм знадобиться
Бо повстання само закінчитися не зможе.

Кидаючи гасла як блискавки на збори,
Що рабів по іншому нiяк не здолати.
Тим паче що найманцiв, потрібно багато

Коли солдатів своїх не звідки їм взяти.
Заклинаючи вельмож: - Почуйте мене,
Рим опинився перед великою загрозою!!

Що з нами буде, тiльки подумайте ви,
Якщо вони самі, прийти сюди зможуть!
Зараз нам не потрiбни партійни чвари,

Ми повиннi вирішувати долю загальну.
Для нас згуртуватися час нарештi настав,
Інакше ми згинемо, немов нас небувало!

І в першу чергу нам усім треба забути
Будь-якi склоки що були між нами всіма.
Коли на кону стоять наші власни доли,

Ми разом вип'ємо чашу цю до кінця! -
І усі патриції швидко з ним погодилися,
Усвідомлюючи точно що за напасть,

З ними станеться якщо не відбитися,
Ставши гроші на цю справу вкладати.
В той час не шкодуючи коштів своїх,

Чекаючи що може стати з ними i гірше.
Готуючись на будь-які витрати піти,
Розуміючи що проблеми були величезні.

Шукаючи собі досвідченого полководця
Який буде набирати державні війська.
З різних найманців хто за гроші б'ється,

Щоб перемогу добути, беручи всіх і вся.
Для цього вони обрали Публій Варінія
Який не першiй раз з людьми воював.

Отримав велику славу для свого імені,
Напускаючи їм на ворогів лютий страх.
Будучи представником однієї з фракцій,

Яка мала майже третину місць у сенаті.
Керуючи все разом Римською державою
Створивши коаліцію з іншими партіями.

Користуючись своїм власним становищем
Тим чином як корисно було саме для них.
Бажаючи знищити повстанців самостiйно,

Привласнивши всю славу над ними собі.
Використовуючи гроші які з часом зібрали
Патриції та сенатори для їх боротьби,

Лише деяку частину на це направляючи,
Залишивши все надлишки у кишені свої.
Передавши всю справу до рук Варинія,

Який одразу розпочав набірати війська.
Маючи на все що сталося власне бачення,
Будуючи великі плани що робити треба.

Наказавши центуріонам збирати солдатів,
Серед кого завгодно хто міг воювати.
Доручивши їм амуніцію та зброю роздати,

Мiськi арсенали повністю спустошувавши.
Віддаючи їм все що могло знадобитися,
Збираючи армію для себе безкоштовно.

Найнявши людей за державний рахунок
Гроші привласнивши що отримали знову.
Застосовуючи разом зв'язки та хабарі,

З найближчими вельможами та шахраями.
З якими відразу, спільну мову знайшли
Давши Варінію все те що він забажає.

А він хотів всього та видразу отримати,
Зiбравши собі загін найдобірнiших воїнів.
За гроші найнявши до лав усiх іншiх,

Найманців які були самі брудною юрбою.
Не ставлячи нічого вище ніж свого щастя,
Заради грошей, йдучи на все до кiнця.

Наживi поклоняючись втрачаючи разум,
Тому що для їх життя сенсу бiльше нема.
Напиваючись хмелем у рiзних тавернах,

Де грали у кості весь день безперервно.
Задовольняючи усі радощі свого тіла,
Заради грошей, роблячи все без предела.

І ось для них настало таке становище,
Коли Варіній повів своє військо вперед.
Бажаючи перемогти повстанців швидше,

Додавши тим чином нових регалій себе. 
Взявши з собою дуже багато солдатів,
Які розділилися на велику кількість колон.

Легіонерами найкращими оточивши себе,
Які набиралися досвіду, з давніх-давен.
Будучи не кимось, а професійними воїнами

Кого зiбрала Імперія величезним числом.
З ким нікому просто так не впоратися,
Хто б не зіткнувся потім з ними лицом.

Але тим часом на півдні вже підіймалася,
Громада вільних людей, здобувшая волю.
Число якіх поступово примножувалося,

Стікаючись до Спартака як велике море.
Поки з маленького загіна армія не зібралася
Що складалася з людей, різних станів.

Коли хтось був вільним, а інші рабами,
Якіх об'єднала спрага, що була там у всіх.
Дізнавшись про битву у вулкана Везувій,

Де перемогу здобули -завдяки Спартака.
З того часу рiзни чутки помчали усюду,
Закликаючи приєднатися до нього всіх і вся.

Ставши тікати від господарів з усiх місць
Щоб своє щастя, самим побудувати.
Як би з початку не було важко жити їм,

Люди бажали боротьбу продовжувати.
І навіть римляни якi вже мали свободу,
Приєднувалися до них, залишаючи все.

Немов самі відчували, спрагу до волі,
Для усіх людей з якими живуть на земле.
Разом з ними в однієї системі існуючи,

Де їхнє життя, не коштує нічого зовсім.
Немов в гієні пекельної перебуваючи,
Страждаючи під гнітом від клятих панів.

Від якіх натерпілися великої гіркоти,
Працюючи на господарів не залишаючись.
Які потім збирали з людей все що могли,

Ці грабежі як буденність сприймаючи.
Пускаючи гроші на все що завгодно,
Крім життя людей які нічого не мають.

Римську Імперію розширюючи постійно,
Щоб більше людей заради них страждали.
Поневоливши за кордоном інші народи,

Що натовпи людей тікали, кидаючи все.
За будь-який рахунок себе рятуючи
Не в змозі жити з панами на однієї землі.

Збираючись з родиною зі свого житла,
Тікаючи в ліси де ховалися повстанці.
Покладаючи на Спартака всі свої надії,

Сили величезні у нього лише відчуваючи.
Як у людини, яку вважали справжньою,
Для якої всі люди немов брати і товариші.

Їжу та ночівлю порівну всім поділяючи,
У їхньому таборі, будь-якого приймаючи.
Побудувавши комуну себе величезну,

Інтуїтивно без наказів, усе це роблячи.
Допомагаючи як могли кожному щедро,
Жертвуючи своїм добром безкоштовно.

З найвищих спонукань свого серця діючи,
Навколо себе зібравши людей натовпу.
Допомагаючи хворим і слабкім вижити,

Поки не збережуть сил достатньо много.
Розуміючи у якому стані вони існували,
І що не зможуть самі впоратися з ним.

Як тільки втекли ставши в лісі ховатися,
Намагаючись хоч там повстанців знайти.
Досягнувши тим перемоги у майбутньому,

Не бажаючи з ними жити як раніше було.
Навчаючись разом військовіму містецтву,
Від якого теперь залежало повністю все.

У гладіаторів яки багато років воювали,
Усю свою життя перебуваючи на арені.
Де на потіху господарів кров проливали,

А тепер повстали щоб зламати систему.
Яка не давала жити усім простим людям,
Продовжуючи їх як худобу труїти.

Вважаючи що у лісі їм було як вдома
Хоча вони були змушені в наметах жити.
Тому що там не було такого свавілля,

Якого не могли ніяким чином стерпіти.
Користуючись тим що на волі отримали,
Намагаючись чащу своєї доли випити.

Разом виживаючи там, де немає нічого,
Ораючи землю, та погоняючи худобу.
Збираючи фрукти, все що було їстівно

З місця на місця переходячи знову і знову.
Займаючись справами своїми малими,
Лише таким чином досита наїдаючись.

Коли земля їх годувала, їжу їм даючи,
За їхню працю по заслугам відповідаючи.
Коли на деревах росте все що завгодно

І люди зривали плоди яки могли з'їсти.
Готуючи їжу для кожного хто істи хоче,
Піклуючись про усiх своіх найближніх.

Не полишаючи нiкого на милість долі,
Як би вони не відчували себе болісно.
Допомогаючи їм підтримати силу волі,

Щоб вони трималися, за життя борючись.
Збираючись разом кожен день на нічліг,
Переносячи гідно всі свої позбавлення.

Зумивши навчитися всьому всупереч,
З часом зменшивши людскі страждання.
Продовжуючи розпочатий шлях далі,
 
Коли звичайне життя було безпросвітно.
Всі надії на майбутнє своє покладаючи,
Що отримають те, про що вони мріяли.

Думаючи про землю де вони народилися,
Зберегаючи її усередині свого серця.
І тільки люди яки були родом з Італії,

Так просто не бажали кидати це місце.
Тому постійно вони вихід інший шукали
Самі не знаючи де його зможуть знайти.

Мріючи що зможуть залишитися далі,
Змінивши життя на своїй рідній землі.
Але чим більше з часом їх ставало самих,

Тим краще майбутне в очах прояснялося.
Одного разу побачив сотню тисяч людей,
Які в єдине ціле з повстанцами об'єдналися.

За Спартаком прямувати ставши тепер,
Крокуючи туди куди він людям накаже.
Бажаючи вийти за межі Римських земель

І повернутися до батьківщини як мріяли.
Але місцеві люди для себе іншого хотіли
Мріючи виправити своє власне життя.

Раптом додумавшись як це їм зробити,
Ставши кричати: -Треба тут залишитися!!
Ми переможемо, ви тільки погляньте!!

Скільки зібралося у нас власною сили!
Так навіщо нам самим все своє кидати!
Якщо ми можемо взяти римську столицю,

Щоб самім перебудувати все під себе,
Зумівши на батьківщині свого добитися,
Покінчивши з рабством усюду де воно є!

Даєш всю землю селянам, а гілку панам,
Визволення інакше для світу не буде!
Поки усім господарям кінець не настав,

Тому треба покінчити з цім як з минулим!-
І з того часу їх голос ніяк не міг замовчати
Ставши підніматися з усіх вiльних вуст.

Поки залишалося що їм було сказати,
Щоб повністю зняти зі своєї душі груз.
Заражаючи своїми словами людей інших

Хто не міг про цей крок навіть подумати.
Ще не знаючи як їм варто було вчинити,
Так і продовжуючи різні голоса слухати.

Що своїми промовами людей закликали,
Щоразу переконуючи повсталий народ.
Поки одного разу вони не прийняли,

Остаточно для себе найкращий исход.
-Так що ж нам боятися, братушки йдемо! -
Почав кричати голосно гладіатор Крикс.

Підтримавши своїми словами їхню ідею
Намагаючись сам очолити народний порив.

-Рим зовсім недалеко стоїть перед нами
Нам треба лише руки до нього протягнути.
І тодi ми його силою нарешті задавимо,

Зумівши припинити тільки так свої муки!
Для нас найкращого виходу просто немає
Нам треба лише небагато часу пройти!

І це місто у небуття повностью канет,
Коли зрівняємо його все до порожнечі!
А римські легіони нам зовсім не завада

Якщо ми їх б'ємо зараз на право на ліво!
І наша сила зростає ставши немов армада,
Тому що наша мета була справедливою!!-

К тому часу Крикс не міг вже замовчати
Побачивши підтримку тисяч i тисяч людей.
Кому хотілося досягти цього так само,

Звільнивши Італію, во ім'я долі своєї.
Бажаючи помститися Римської Імперії,
За усі злочини, яким виправдання не було.

Існуючи усю свою життя немов в гієні,
Відчуваючи, як наблизився час до цього.

Глава Четверта

А Спартак у цей час сидів на березі моря
Поки у нього на колінах Авіла була.
І вони говорили про любов і майбутнє,

Мріючи про долю, яка їм зараз дана.
Міцно, міцно до себе дівчину обіймаючи,
А вона у відповідь теж обіймала його.

Думаючи про те що мали багато радості,
Нехай крiм один одного немали нічого.
Мріючи з нею повернутися на батьківщину,

Де блакитна фарба покрила усе небеса.
Де на полях росли золоті колосся пшениці,
А світло від сонця, їм осяяло все життя.

Де їх народ почав жити з давніх часів,
У величезних гір що стоять за Дунаєм,
Де їх селища були завжди повні людьми

Адже вони як квіти на землі розквітали.
Будуючи маленьки будиночки для себе
Покриваючи їх дах золотою соломою.

З білої глини стіни своїх маєток склавши,
У себе на подвір'ї тримає різну худобу.
Щорічно влаштовуючи калядки на свята,

Коли усі люди починали співати пісні.
Про те як їхнє життя наповнено щастям,
Співаючи стражданням своїм вопреки.

Влаштовуючи хороводи і танці ночами,
Стрибаючи через величезне багаття.
Які люди на березі річок розпалювали,

З друзями, коханими там зустрічаючись.
Не маючи жодного страху про майбутнє
Разом розпиваючи горілку, квас та вино.

Продовжуючи життя своє безтурботне,
Тому що таким воно з нарождення було.
Працюючи на великих пшеничних полях

Зі своїми товаришами та дружинами.
З ранку до ночі, адже більше їм було ніяк,
Своїми трудами, достатьно насититися.

Плодами своіх праць нагороджуючи себе
Вiд того люди свою справу дуже любили.
Роблячи її кожен день, заради своєї душі,

Відчуваючи щиро, що щасливо жили.
Плетучи руками одяг, а на нем візерунки,
Що аж очі не могли від їх краси відірвати.

А вечорами селяни грали на гуслях,
У теплих будинках будуючи своє щастя.
Не розуміючи що може скінчиться світ,

В якому жили наодинці на березi моря,
Але римляни самі одного разу прийшли
І зруйнували їх життя кривавою війною.

Поневоливши ціх кого схопили в полон,
Не залишаючи їм нічого, крім їх пам'яті,
Забравши у людей все що є, чиня произвол,

Щоб потім зробити в Італії своїми рабами.
Тому що не сприймали їх самих за людей,
Адже іноземці ними нияк не вважалися.

Увозя в нікуди, від рідного дому геть,
Звідки люди ніяким чином не поверталися.
Силою відвозячи на берег Чорного Моря

Де була побудована, колонія римлян.
Використовуючи її для корисної торгівлі
Торгуючи усім, навіть живою людиною.

Завантажуючи як худобу на свої кораблі,
Щоб потім по морю відвезти до Італії.
Де працювали невільники немов раби,

Поки посмертно усiх людей не звільняли.
Намагаючись брати для себе найздорових,
Хто належав до найкращих з роду слов'ян.

Від батьківщини відриваючи з коренем,
Усіх хто сам, хоча б щось з них коштувал.
Даючи їх народу існувати як для приплоду,

Щоб римлянам було потім кого вивозити.
Забираючи юрбу бранців на важку роботу,
Чи на бойових аренах як худобу труїти.

Забираючи з відусiль скільки вони зможуть,
Отримати рабів від кожної колонії Риму,
Поневоливши навколо себе багато народів,

Де людей грабували, поки вони живи.
Уганяючи їх як худобу в Західний світ,
Де люди дуже важко свій термін коротали.

Поки не підняли повстання всі як один,
Щоб себе повернути те, що у них вкрали.
А тим часом Спартак сидів на березі моря,

Обіймаючи Авілу, що поряд з ним була.
І вони говорили про любов та майбутнє,
Мріючи додому з нею, колись повернутися.

Де пшенични поля сяяли немов золоті, а
Блакитне небо озаряла життя над головою.
Де батьківщина їм була як рай на землі,

Поки не вкрала Римська Імперія у них волю.
І не забрала людей одного разу до себе,
Де змушувала кожного працювати на Рим.
 
Використовуючи полонених незліченно,
Не залишаючи їм нічого зовсім в обмін.
Рабів привозячи з різних земель та народів,

Але мало хто намагався з полону втекти.
Крім Спартака який мріяв змінити їх долю,
Об'єднуючи людей всьому що є вопреки.

Давши надію усім тим кому хотілося волі,
Хто щиро мрiяв, працювати сам на себе,
Бажаючи повернутися одного разу додому

Від якого відвезли, утримуючи вдалині.
З того часу напевно минули століття?
Коли ця доля почалася у південних слов'ян.

Та тільки вони терпіли не дуже довго,
Поки їхній представник сам не повстав.
Зібравши великий океан із різних народів,

Які самі не знали, як тоді їм треба вчинити,
Зумівши нарешті вийти силою на волю,
Тільки, тільки почавши по-новому жити.

Ставши сперечатися постійно мiж собою,
Коли однi люди, закликали напасти на Рим,
А iншi хотiли залишити Італію з боєм,

Пропонуючи зробити усім вибiр самим.
Слухаючи разом все те що їм говорили,
Як воду у ступі молотя мовою без кінця.

Але раптово їх усіх голосно окликнули,
Почувши що це звернення від Спартака.
Коли він особісто прийшов на голос людей

Дізнавшись о том що відбувається в таборі.
Не розуміючи як можливо їм було тепер
Розколювати самих себе як будінок надвоє.

Розділившись на части, ледь об'єднавшись
Не в силах домовитися що їм треба робити.
Тому що багато хто хотів далі залишатися

В Італії, щоб по-новому продовжити жити.
Побачивши Крикса на чолі їхнього боці,
Серед тих хто не бажав, свій шанс упускати.

Мріючи зробити все те що стало можливо,
Щоб самим нарешті весь Рим зруйнувати.
Будучи переконані що були сильнішими,

Набравши собі величезну військову рать,
З гладіаторів, селян та рiзних людей вільних
Хто міг би зброю у руках міцно тримати.

Не поступаючись своїм добром нi на крок
До кінця відстоюючи cвою священну ідею.
Яку не здатни розміняти ніколи ні на що,

Як би того, інші товариші вiд них не хотіли.
І навіть Спартак ніякими своїми словами
На їхню позицію був не в силах вплинути.

Тільки тiмчасово зумівши їх утримати,
Поки одного разу, від нього всі не підуть.
Закликаючи братів: -Ми з вами велика сила

А якщо цього не буде, для нас буде смерть.
Навіщо тоді готувати самим себе могилу,
Сперечаючись без кінця, втрачаючи все!

Ну так забудьте про порожнi склоки свої,
Занадто дорого вони для нас обійдуться!
А я не хочу за це своїм майбутнім платити,

Тому заклинаю усіх, зрозумійте що буде!
Нам потрiбно повертатися в рідні місця
Де ми нове життя побудуємо собі знову!
 
А тут його не може бути, тому що нема,
Як би ми не шукали щастя дуже довго!
І тому я вас прошу, браття почуйте мене!

Поки ще не пізно та є час подумати...
Згадайте що з вами було на ціэї землі,
Скільки страждали і страшно мучилися.

Так навiщо вам те що вони пропонують,
Замість того щоб рятуватися з нами?
Навіть якщо ви живете тут з народження

Ви не знайдете в Італії того що чекали.
Зробити помилку, яку ви обрали не важко,
Але тільки до чього, вона вас приведе?

Повірте мені, що немає нияких шансів,
Так просто Імперію Римську перемогти...
Якщо ми вбиваемо, це во ім'я свободи,

Якщо наши вороги, встають на шляху.
І не дають нам iнакше покинути простори
Цієї чужини де ми живемо немов в аду.

А ви к цьому чудовиську, йдете в барліг,
І разом з собою починаєте кликатi нас!
Хоча нияк не зможете своєї мети досягти

Так забудьте про це, повертайтесь назад!-
І велика кiлькiсть людей почувши його
Між собою вiдразу почала обговорення.

А хтось тоді закричав: -На Рим все одно!!-
З чим дуже багато хто там погоджувався.
І потім Крикс на їхній заклик піднявся,

Заговоривши від усiх прихильників війни.
Які більше життя разом щиро бажали,
Дійти до Риму, щоб мрії здійснити свої.

І він голосно сказав: -Нам нема що ділити
Тут кожен вибирає сам, шлях для себе,
Свою власну долю, якою сам стане жити

Нехай повинні, розійтися, разом ми все!!
Але для себе ми обрали найкращу дорогу
І нияк не в змозі відмовитися тепер.

В Італії проіснувавши настільки довго
Що стали вважати батьківщиною своєю.
Народження своє знайшовши саме тут,

Де наші предки теж колись існували.
Передавши у спадок лише рабський труд
Яким зовсім нещодавно, ми жили самі!

Століття проживши на цією грішний землі
Але так і не зумивши тут стати своїми.
Існуючи з усiма людьми як прибульці,

Які вільними громадянами в Італії жили!
І тому вони сприймали нас як чужих,
Вiд того постiйно панували та катували.

Над нами нависаючи як караючий бич
Яким завжди нашему життя загрожували.
І ось тепер сама доля, подарувала нам шанс,

На Рим піти, щоб нашу історію змінити!
І як би важко нам не стало далi без вас,
Але свою помсту ми все одно здійснимо!-
 
На це Криксу зааплодувала велика юрба,
Хто не хотів залишати Італію назавжди.
Як один будинок розділившись на два,
   
Не розуміючи, наскільки себе послабили.
Прийнявши рішення поки не розходитися,
До того часу як вони до Риму не підійдуть.

Все одно загальний шлях нияк не зміниться
Тому що на північ все разом далі йдуть.
А після цього може бути все що завгодно,

З кожного боку зберігаючи надії свої.
Що примиритися один з одним зможуть,
Який би шлях не обрали одного разу собі.

Прямуючи разом як і раніше на північ,
Тільки кожен крокував зі своєю метою.
На два великих табора, тоді розділившись,
 
Де Спартак жив миром, а Крикс войною.
Нияк не в змозі зрозуміти один одного,
Як в цей час можна було думати інакше-

Представляючи по-своєму майбутнє своє,
Сприймаючи кожний по різному щастя.
Один в мирному житті на рідній землі,

А інший навпаки в боях з ворогами.
І тому не могли домовитися зовсім вони
Тому що кожен стояв на своєму бажанні.

Пропонуючи все зробити саме по своєму
Як виправити проблеми свого життя.
Але їх размова закінчувалася склоками
 
Яким немає початку та немає кінця.
Дозволяючи різні огидні речі між собою
Коли їх суперечки, доходили до звар.

Де чвари людей були найжорстокими
Що ніхто не знав, хто друг, а хто враг.
Зберігаючи лише тінь вiд мінулої єдності,

Яка залишилося до Римської Імперії,
До якої відчували одну спiльну ненависть
Сильніше всього що існувало на світі.

І тому при усіх можливих протиріччях,
Вони разом продовжували далi cвiй шлях.
Зустрівши одного разу, найпогані вісті,

Що до них наближається ворог в той час.
Отримуючи чутки від різних людей,
Хто зустрічався кожен раз їм по дорозі.

Розповідаючи що сенатор Корнелія Гней
Збирав звідусиль своє найвелико військо.
А веде його проти них Публій Варіній

Сенатор якого знав весь римський народ.
Який зробив для себе таке голосное ім'я
Що кожен знав його хто вiн був наперед.

Ставши розпитувати людей про нього,
А так само про військо яке вів за собою.
Щоб дізнатися яким було їх точне число

І що на полі брані вони могли коштувати.
Передчуваючи раптом що зовсiм скоро,
Їм доведеться зустрітися з цім ворогом.

Бажаючи знати, всю информацию сповна
Щоб змогли підготуватися краще всього.
І місцеві люди їм з радістю говорили,

Про все що могли знати і більше того,
Про армію римлян яка їм зустрілася,
Попереджаючи Спартака про силу її.

Розповідаючи їм про загони найманців,
Яких зiбрали за грошi -великим числом.
Про те як грабували все що може вдасться,

У кожного селянина, відбираючи все.
Немов помститися таким чином хотіли,
За те що підтримували народну пожежу,

З якой почалася революція гідности,
Від якої повстанці роз'їдали всю систему.
Почавши стрясати усi основи основ,

Погрожуючи старий світ зруйнувати.
Піднімаючи для цього вільнодумний народ
Щоб уклад свого життя разом зламати.
 
На що вiльни люди самі відгукувалися,
Будь-яким чином повстанцям допомагаючи.
Сподиваючись що будут жити щасливо,

Після всього що з ними раніше сталося.
Розповідаючи Спартаку всю правду як є
Щоб він зміг прийняти правільне рішення.

Розумiючи де міг бути ворог з волі долі,
Краще усвідомлюючи своє становище:
Тому що не зможуть пiти просто так далі

Поки не впораються з ворогом до кінця.
А іншого виходу їм бiльше не залишалося,
Бо полювання на них йшло загрозу неся.

І навіть Крикс та його табiр не сперечався
Розуміючи наскільки важкою була загроза,
Яка погрожувала для їхнього існування,

Ставши робити разом все що лише можна.
Зумівши зловити великий табун коней,
Об'їжджаючи їх тижнями у чистому полі.

Поки не перестали вони боятися людей,
І стали служити їм щиро волей не волі.
Зібравши для себе великий кінний загін

З яким Крикс об'їжджав разом усi околиці.
Бажаючи знайти мiсце де таїлися вороги,
Розшукуючи їх самостійно по околицам.

Одного разу побачивши як горизонт,
Почали закривати чиїсь загони солдатів.
Адже Крикс не поїхав до них на пролом

Розумівши що сили рівними не уявлялися.
Ставши розглядати тодi ворогів здалеку,
Намагаючись армію римску порахувати.

Хоча їхнє число здавалося найвеличезним
Йому хотілося повностю все про них знати.
Але з часом, їх знайшли розвідники Риму,

Яки подули в горн та застукали в сполох.
Попереджаючи свою владу поруч з ними,
Козачий загін перебуває не законно.

Дізнавшись про це відразу, Публій Варіній,
Наказав вершникам їх негайно зловити.
Керуючи своїми воїнами зі своєю свитою,

Яка уявлялася представниками вищої еліти.
Що приїхала туди бажаючи подивитися,
Немов на Колізеї, заради майбутнього бою.

Де Римськє війско буде з рабами битися,
Замість сцени використуючи все навколо.
Смакуючи у наметах вино та різні напої

З'їдаючи різноманітні закуски і виноград.
Дозволяючи себе радості яких було море
Чекаючи зустріти війско що вів Спартак.

Спочатку побачивши їх кінний загін,
За яким відразу погналися вершники Риму.
Віддаляючись тодi геть кудись в далечінь

Поки римляни не зчепилися у битві з ними.
Де клинки схрещувалися знову і знову,
А Крикс не шкодував для них своєї булави,

Ставши розмаджувати ворогам голови,
Пробиваючи шоломи одним ударом своїм.
Від цього коні римлян голосно іржали,

Коли вершники від удару злітали з сідла.
І не піднімалися нияким чином самі,
А кінь залишався сам по себе як сирота.

Поки продовжувалася їх жахлива битва,
Де люди один одного рубали з плеча,
Де усі поранені, з того часу не довго жили,

Після того, як вони раптом впали з коня.
Але чудом хтось рятувався, геть поскакав,
А на поле лайки, інші вмирали по черзі.

Коли отримали на себе, ще новiй напад,
Зрозумівши в той час, що були смертними.
І люди під ногами валялися ледь живими

Де гладіатори поруч з римськими воїнами,
Продовжували разом як раніше битися,
Поки не залишили усі цей світ повністю.

Вмираючи під копитами власних коней,
Тому що навколо себе нічого не помічали.
Під час цієї битви, де вони топтали людей,

Коли пил як хмара все від очей зачиняла.
Але зовсім скоро усі бійці розступилися,
І роз'їхалися на своїх конях по сторонам.

Кинувши тих хто не витримав битви,
І ледь живий серед мертвих ще лежав там.
Ставши відступати, скача назад до своїх,

Де бажали у таборi залікувати свої рани.
Обливаючись кров'ю що йшла зараз з них,
Поки вся сухою на власному тілі не стала.

Ось так вони і повернулися до Спартака,
Про все що сталося, для нього розповівши.
Як раптом зустріли на полі брані ворога,

Проти якого там почали хоробро битися.
Ставши зализувати мовою отримані рани,
Затягуючи як могли кровотечі джгутом.

Поки Авіла поранених усіх лікувала,
Ставлячись до Крикса з великим теплом.
Ще інших людей привівши разом з собою

Хто розбирався достатньо у цьому ремеслі.
Почавши припікати поранення на воїнах,
Нагріваючи прут залізний в жерлі багаття.

І воїни голосно кричали, час від часу,
Коли вогонь у їхньому тілі кип'ятив кров.
Тому що вона всередині вся закипала,

Після себе залишаючи лише тільки біль.
А між тим поки Авіла цих людей лікувала,
Спартак намагався їх про все розпитати.

Як далеко звидси зустрілися з ворогами,
А так само яка загроза загін може чекати.
І воїни Крикса йому розповіли про все,

Все що сталося, до дрібниць переказавши.
Про те що вони побачили десь вдалеке,
Де зустріли одного разу римську армію.
 
Ставши разом думати, що їм треба робити,
Намалювавши на землі докладну мапу.
Де потім на паперах, свій план виклали,

Навколо нього зібравшись з товаришами.
Обговорюючи разом між командирами,
Якими стануть для кожного їх мети в бою.

Порівнюючи усі існуючі плюси та мінуси,
Щоб тактику обрати у результаті свою.
І сотники повстанців, думки свої говорили

Пропонуючи те, до чого самі прийшли.
Розуміючи наскільки вони все виграють,
Якщо зручне місце на мапе зможуть знайти.

Ставши готувати найкраще місце для бою,
Визначивши позиції,  розставляючи війська.
Підвищивши боєздатність кожного воїна

Від яких залежала уся їхня спільна доля.
Потiм ставши чекати того часа коли вороги,
До них наблизяться, наступаючи самі.

І так воно i сталося з ними по волі долі,
Вiд якой втекти повстанцi не намагалися.
Поки одного разу не підійшов той час,

Коли зустріли один одного на полі бою.
Дві величезні армії з тисячами солдатів,
Перед якими усi інші нічого не зможуть.

Тоді почувши, голосни крики найманців,
Які стали ображати чим попало людей.
Щоб потім піти в першу чергу в атаку,

Тому що у них зсередини рвався дикий звір.
Почавши стукати своїми мечами по щитам,
Видаючи по окрузі немислимий регіт.

Що луною по всьому полю навколо літав,
Заглушаючи всі звуки на білому світі.
І в той час Варіній, верхи сидячи на коні,

Віддав наказ для свого війська йти маршем.
Спочатку відправивши на бiй найманців,
А потiм усю іншу элiтную римську армію.

І в труби почали їх музиканти сурмити,
Ставши крокувати як усі інші, разом на бій.
Закликаючи своi легіоні- хоробро битися,

Щоб перемогли Спартака будь якою ціною.
І нехай перші ряди coлдатiв все розуміли
Що їм не повернутися буде звидти назад,

У свої рідні місця де колись вони жили,
Тому що загроза не залишала їм шанса ніяк.
Наближаючись все ближче до ладу рабів,

Де армія повстанців на височині стояла.
Раптом побачивши як вони теж пішли,
Прямуючи на зустріч, довго не очікувая.

Адже у них на чолі, знаходився Спартак,
Який пішов з ними одягнений у залізні лати,
Піднімаючи в руках меч та величезний стяг

На якому повстанцi зображували птаха.
Тримаючи його як символ для своєї волі,
Заради якої вони змогли встали з колін.

Не боячись з тих пір нічого що було поколі,
Крім як втратити волю яку обрали вони.
Ось так і зіткнулися там дві армії світу

Немов два моря з тисяч і тисяч людей.
Роблячи все що було у їхніх власних силах
Поки не зможуть здобути перемоги своєї.

І повстанці завдавали удар за ударом,
Відбиваючись щитами від ворожих стріл.
Які стріляли з усiх бокiв немов як градом,

Вражаючи того, хто зараз зустрічається їм.
Зумівши потіснити римських солдатів,
Бажаючи помсти за все, що зробили вони.

Тому що не ділили з ними загальне право
Згідно з якими всі люди з народження рівні.
Відчуваючи силу свою перед ними,

Яка проступала у них десь зсередини.
Бажаний час наближаючи мало по мало,
Коли перемога буде над цією скверною.

Розуміючи що кожна людина з народу
Володіє правом сама впливати на світ.
І має право піднимати зброю за свою волю

Коли держава безправно звертається з ним.
Почуявши слова Крикса: -Не відступайте
Інакше нас позбавлять усього що ми є!
 
Смерті не бійтеся, адже вона як рятівник,
Кожному хто готовий рятування знайти!-
І він самостійно завдавав багато ударов,

Не залишаючи життя з ворогив нікому.
Хто йшов битися з ним iз фаланги солдатів,
Перебуваючи там як на останнєм бою.

Де усі навколо не могли тримати страстей,
Де війська поглинали у крові один одного.
Схрестивши мечі, списи та власних коней

І все те що могло бути, навіть більше того.
І під ними буквально тремтіла земля,
Коли наступала в ногу рiмська фаланга,

Чиїм легіонам немає початку як і кінця,
Вбиваючи там кого попало нещадно.
І воїни Риму для себе шлях розчищали,

Скріплюючи свої щити в єдиний ланцюг.
Списи та клинки в руках утримуючи,
Вбиваючи кожного, хто під удар попадє.

Підкоряючись тільки своїм командирам
Що знаходилися з ними разом в строю.
У своїх солдатів ховаючись за спинами

Тому що ризикувати, сенсу немає никому.
Свої позиції жорстокістю утримуючи,
Щоб не впасти жертвою повсталих рабів.

На той час маючи лише підозру що буде,
Коли усіх найманців вже змогли перебити.
Які втратив своє життя, валялися у полі,

Де бійня продовжувалася як і раніше,
Де римляне крокували на смерть за юрбою,
Нияким чином не в силах нічого змінити.

Опинившись змушенними на місці стояти
Здалеку спостерігаючи за ходом речей.
Вирішивши почати стріли з луків пускати,

Забившись у своїй засідці, немов як звір.
Одного разу побачивши як з пагорба,
Повстанці почали на них колоди скачувати.

Підготувавши цю зброю проти ворога,
Розбиваючи на частини римські фаланги.
А слідом за ними, ще пішли вони самі,

Щоб силою прорватися через кордони,
Ламаючи щиті яки солдати міцно тримали,
Яки не стримали напор, народної волі.

Що по ним наносили удар за ударом,
Тоді використовуючи найвдалий момент.
Немов отрута, яка потрапила в рану,

Роз'їдаючи зсередини, все те що там є.
Швидко довівши моральний стан легіонів
До жалюгідної подоби, того що було,

Змушуючи римлян захищатися з боєм,
Тому що інакше для них, тепер не могло.
Поки на відстані усім керували патриції,

Сидячи на своїх вороних жеребцях.
Спостерігаючи з тривогою за Варінієм,
Тому що наближається для їх армії крах.

Якій наказав відступати усім легіонам,
Інакше загибель була їхня майбутня доля.
Відправівши вершників, прикрити піхоту
 
І вони відразу полетіли як зграя вороння.
Своїм солдатам сильно допомагаючи,
Коли інакше вони не могли відступити.

Забираючи з собою все що там залишалося,
Зумівши лише дивом, цей бій пережити.
Коли тим часом, майже весь кінний загін

Римської армії сам швидко скорочувався.
Так і продовжуючи разом один за одним,
До знемоги з рабами на полі сражатися.

Поки їх повнiстью з часом не перебили
Або не скинули ще живими з сідла.
Коли вони будь якими битву закінчили,

Прийнявши свою поразку від Спартака.


Глава П'ята


З того часу настала, хвилина мовчання
Немов все завмерло на грішній землі.
Усвідомлюючи все як є досканально

Що люди найвелику державу перемогти.
Після всього що з ними трапилося,
Після всього що довелося їм пережити.

Їм було не ясно як вони змогли вижити,
Беручи гордо усi випробування доли.
Які постійно в їхньому житті зустрічали,

Від народження до самих нинішній днів.
І ось вони тут разом все мовчки стояли,
Зумивши пережити все те що зустріло їм.

Дозволивши Варинию війська відвести,
Поки зовсім не зникли за горизонтом.
Рятуючи як могли, людей, залишки свої,

Які не загинули нещодавно у цієй бійні.
Щоб потім продовжити знову по новой,
Своі вперті напади на повсталих рабів.

Поки їх не зможуть придушити повністю,
Зробивши прикладом для інших усіх.
Але це простих людей не хвилювало,

Тому що вони приходили трошки в собі.
Приймаючи все те що в житті чекало
Беручи гідно, будь яке що було на землi.

Раптом почувши голос: -Вітаю вас люди
Ми змогли пережити сьогоднішній бій!! -
Скрикнув Спартак ще не знаючи, що буде

Сам облитий в крові весь в своєї і чужої.
-Ось ви погляньте, що ми маємо від війни,
Що змогли отримати, скільки загиблих…

І тому нам потрібно звідси швидше піти,
Нарешті залишивши Римську Імперію.-
На ці слова люди закачали йому головами

Дивлячись на померлих близьких своїх,
Яки на землі, поряд один з одним лежали,
Але встати живими, вже нiяк не могли.

Піднiмаючи зброю, во славу героїв,
Немов намагаючись людей пом'янути,
Тiх хто не може тепер повернутися з бою

І разом з ними шлях свій продовжити.
Перебираючи з поля живих та загиблих
Забираючи до себе своїх та чужих.

Пicля битви знову залишившись з ними
Ніяк інакше сами не в силах вчинити.
Ставши рятувати життя, всім кого можна

Ще з труни знову на власни ноги підняти.
Яким би хворий не був, ким завгодно
Йому намагалися вони допомогу надати.

Немов відчуваючи що війна є війна,
Але потрібно для людини бути людиною,
Інакше навіщо боротися проти ворога

Якщо твоя мета буде не справедливою.
А якщо правда є, з нею руки міцніші,
А ще душа людини загартовується як сталь.

Коли сам відчуваєш що все витримаєш,
Щоб не зустрів у долi віддаляючись вдаль.
А між тим полонених римських солдатів

Стали примушувати боротися, інші раби.
Як в Колізеї, людей цих стравливаючи,
Що б вони самі тепер схрестили мечі.

Де на потіху вони вбивали один одного
Поки за ними спостерігала навколо юрба.
Не дозволяючи їм вийти з цього кола,

Всередині якого йшла жорстока боротьба.
Але хто в той час, міг тільки подумати,
Що навіть гладіатори, наприклад як Крикс,
 
Собі будуть дозволяли подібні злочини
Не рахуючи негожим полонених труїти.
Немов самі тепер нічим не відрізняючись,

Від Римського народу що був на Колізеї.
Для яких смерть на арені була в радість,
Використовуючи людей немов як звірів.

І ось знову все те що було повторилося,
Але тільки римлян змушували тепер-
На потіху для черні задоволеною битися,

Втративши усі риси що були від людей.
Бажаючи над ними з повна познущатися,
Продовжуючи своє жахливе видовище.

Поки не зможуть під корінь, позбутися,
Від усіх солдатів яких схопили, повністю.
Не давши нiякой надії для полонених,

Як це було між ними в минулих боях.
Коли Спартак керував загоном цілим,
І нікому крайнощів робити не дозволяв.
 
Але раптом усі люди почули голос його,
Як він закричав свій клинок виймаючи,
Вимагаючи від них в той час лише одного,

Щоб припинили негайно свої злодіяння.
Наказуючи їм відразу усім зупиніться
Крокуючи швидко до арени через натовп.

Вже сам готовий навiть з ними битися,
Намагаючись врятувати кого тiльки міг.
Опинившись, як він був, cам перед ними,

Побачивши римлян які билися між собою.
Вибиваючи зброю у кожного силою,
Намагаючись один припинити цїю бійню.

Наказавши їм відразу всім додому піти,
Але вийти легіонерам з колу не дали.
Тому що на їх шляху, виник сам Крикс,

Вбивши полонених зі своїми товаришами.
Насолоджуючись сильно розбоєм своїм
Якому не може бути ниде виправдання.

Але тільки Спартак залишився один,
Стояти над iх тілами у хвилини мовчання.
Не в силах тоді описати що він відчував,

Немов його зрадили найблизькi люди.
Від яких не міг би нияк цього очікувати,
Що таке взагалі серед них може бути.

Не ставши закликати нікого до покаяння
Тому що пробачити він такого не міг.
Раптом закричавши юрбе: -Забирайтеся!!

Для нас ви тепер не друзі, а як вороги!!-
В той час його слова людей сколихнули
А Крикс немов п'яний був не в собі,

Не знаючи до кінця що робити вiн буде,
Готуючись навіть з ним схрестити мечі.
Закипаючи від своєї злості всередині,
 
Відповівши Спартаку: -Що ти говориш?
Ти забув про все те що ми мали в полоні,
Тільки силою зумівши вийти на волю!

Тому їм треба расплатилися, оком за око,
Коли інакше з рімлянами нам бути дано.
І нічого не зможе змінити твоє слово,

Тому що вони заслужили лише одного…-
На його слова, юрба відповіла оплесками,
Тисячі і тисячи людей яких він очолював.

Але в цьому не було сенсу вже ниякого,
Тому що від усіх відмовився Спартак.
Вийшовши з кола, зустрівши Авілу,

Що кинула працу і тривожна чекала його.
Віддаючи пораненим усі свої сили,
Але серце могло думати лише про одно.

Мріючи коханого человіка поцілувати,
Переживаючи що довго не бачилася з ним.
Як тільки вони з Варінієм битву почали

Перемігши його всупереч усіх своїх сил.
Переживаючи важко доленосний розрив,
Від якого військо рабів розділилося.

Тому що бути разом вже нияк не могли,
Коли настільки ці люди стали різними.
Розділившись з Криксом вже остаточно

З яким залишився його вірний загін.
Що складався з двадцяти тисяч воїнів,
Хто щиро хотів напасти разом на Рим.

А решта повстанців що не бажали війни
Лише мріяли залишити Римську Імперію.
І тому за Спартаком вони усі далі пішли,

Тому що йому одному змогли повірити.
Крокуючи у далечінь де табір розбили
Розставивши намети щоб переночувати,

В одном з яких Спартак із Авілою жили
Зумівши для собі дитя одного разу зачати.
Але дівчина не знала що далi буде з нею,

І довгий час як ранiше, жила як жила.
Поки нарешті всередині її власного тіла,
Вона не змогла виявила свою дитину сама.

Поділившись вiдразу своїми сумнівами,
Став розповідати про цю новину Спартаку.
Якого з першей зустричи сама полюбила,

І хотіла принести своє щастя теж i йому.
Побачивши як сильно він засмутився,
Після всього що доля їм усім принесла.

Тим паче коли один загін на два розділився,
Усвідомлюючи яка загроза їм зараз була.
Передчуваючи те що супротивники Риму

Тепер не зможуть за себе нияк постояти.
Зумівши перемогти коли вони були єдині,
Але тепер їх військо розділило прокляття.

І ось тоді Авіла, розуміючи його стан,
Почала розповідати про все те як воно є,
Що чекала дитину, про яку довго мріяла,

Отримавши це щастя для нього і собi.
Побачивши в той час як він посміхнувся,
І не стримаючись відразу до неї підійшов.

Ставши обіймати, показуючи cвої відчуття
Не в змозі залишити кохання на потім.
Прижимаючи до серденька свою кохану,

Яку не хотів на крок від себе відпустити,
Коли настільки сильно почуття тримало,
Змусивши без кінця про дитину говорити.

Своїм вухам навіть сам не повіривши,
Як тільки зміг дізнатися наскільки давно.
Його улюблена дружина була вагiтною,

А він не помічав цього, зовсім нічого.
Відчуваючи в той час радісне хвилювання,
Усвідомлюючи що зовсiм скоро вона,

Сама стане матір'ю, спустя очікування
Коли народиться їхня спільна дитина.
К тому моменту пройде не більше півроку,

І тодi їх буде троє, а не двоє в родине.
Розуміючи наскільки вже не багато,
Їм залишилося часу побути наодинці.

Усвідомлюючи обидва наскільки важливо,
Їм залишити Італію як можно скоріше.
Щоб на батьківщине, росла їхня дитина,

Де зможуть отримати найкраще життя.
Будучи частиною багато різних народів,
Хто николи не був громадянином Риму,

І тому для них не давали зовсiм свободи
Поневолюючи силою по всьому світу.
Ось від цього Спартак мріяв звідси піти,

І відвести з собою кого тільки можливо.
Щоб не трапилося далі у їхній долі,
Кого б не втратили, кидаючи скверну.

Спостерігаючи тривожно із намету свого,
Як Крикс вдалину, вів своє військо,
Більше не чекаючи зовсiм зустріти його,

Розуміючи що його мета не мислима.
Адже вiн крокував до столиці Імперії,
З десятками тисяч хоробрих людей.

Хто хотів разом з ним, покінчити з нею,
І залишитися в Італії до кінця своїх днів.
Не з'ясовуючи як здійсняться їх мрії,

І що з ними може статися по волі долi,
Але вони все одно, шлях продовжували,
Тому що зупинитися більше вже не могли.

Віддаляючись щоденно геть все далі і далі,
Поки сами не зникли в дрімучих лісах.
Обравши свій шлях, який вони побажали,

Збожеволівши все, не відчуваючи страх.
А Спартак залишився таким же як був,
Мріючи лише повернутися до свого дому.

На батьківщину де всупереч всього,
Хотів своє життя почати будувати знову.
Перечікуючи в той час цілими днями,

Що б перед своiм шляхом, набратися сил,
Поки одного разу вони разом не встали,
Великою кількістю людей, все як один.

Крокуючи непомітно по березі моря,
Наближаючись ближче на зустріч долі,
Мріючи покинути швидше Італію з боєм,

Де зовсім не бачили, ніде щастя собі.
І вози людей, тому прямували вдалину,
Збираючи все те, що можливо відвести,

Щоб припасів загiну по довше вистачило,
Не знаючи як довго їм потрібно було йти.
Співаючи різні пісні та граючи на гуслях,

Так проводячи на візках, день деньський.
Свої власни серця, радуючи музикою,
Коли ніхто не здатний обійтися без ній.

Відчуваючи як щось тягне людей до дому
Наскільки б не були вони від нього далеко.
Не розуміючи ще, а чи вдасться їм знову,

Повернути у своєму житті, все те що було.
Не думаючи про те, що буде з усіма тими,
Хто кинув загін, а потім в чащи пішов.

Разом з Криксом та багатьма іншими,
Хто став прямувати до Риму єдним шляхом.
Зараз крокуючи лісами по грішній землі,

Намагаючись ховатися від чужого погляду,
Сподіваючись таємно шлях весь пройти
Щоб одного разу з часом досягти бажаного.

Роблячи все те, щоб ніяк себе не видати,
Куди саме йдуть, через дрімучі стежки,
Розуміючи що, немає було у них вибору,

Тому що ворога інакше їм не перемогти.
Адже величезне військо Римської Імперії,
Захищало своє місто на підході до нього.

А де зібрати ще людей, повстанці не відали,
Не розуміючи, звідки їм чекати підмогу.
Мріючи лише про одне підкорити Італію

Або загинути під час своєї боротьби.
Ніяким чином собі інакше не уявляючи,
Своє спільне життя від майбутньої долі.
 
Бажаючи лише одного не бути рабами,
Залишивши ганебне минуле вже назавжди.
У якому постійно безглуздо страждали,

Боротьбу як сенс свого життя прийнявши.
Маючи різну зброю, коней та амуніцію,
Закликаючи звідусіль до себе людей,
 
Кому теж хотілося їх мети досягтися,
І вільними бути разом до кінця своїх днів.
Немов як розбійники заходячи в міста,

Щоб привласнити все те що їм потрібно.
Але не тільки потреба, впливала одна,
Тому що вони бажали смерті для римлян.

Все що завгодно, тоді роблячи з ними,
Не в силах існувати без смака крові,
Від якої більше і більше вони захмеліли,

Збожеволівши ледве потрапили на волю.
Після набігів повертаючись знову до лісу,
Там продовжуючи як і раніше свій шлях.

Несучи за собою всю свою ненависть,
Покриваючи нею, повністю Імперію в жах.
І за ними вороги тому усюду стежили,

Де б не ховалися самі на Римської землі.
Коли кінні розвідники їх переслідували,
Використовуючи для цього все що могли.

Роблячи багато позначків на своїх картах,
Як тільки знайшли будь який свіжий слід,
Який залишився від повстанської армія,

Якою керував з самого початка Крикс.
Ясно усвідомлюючи своє становище,
Відчуваючи страх та загрозу зсередини,

Адже не має для них ниде такої області,
Де могли б спокійно жити у Рискiй Імперії.
А ще над ними хмари почали збиратися,
 
Тому що Варіній став полювати на них,
Дізнавшись про те що їх сили не рівні,
Коли без Спартака крокували зовсім одні.

Ледве розійшлася їх величезни армії
Коли не зуміли нiяким чином згоди знайти.
Після того як разом повстання підняли,
 
Але різні мети обрали потім себе вони.
І тому старий патрицій не хотів упускати,
Можливість яку подарувала йому доля.

Роблячи все те що було у нього во владi,
Щоб повстанци на шляху хлебнули горя.
Сам бажаючи помститися, за свою поразку,

Встигнувши доповісти у Римський сенат,
Що разделилися на два загона повстанці,
І тому треба зібрати їм все сили в кулак.

Готуючись перемогти людей поодинці,
Як звіра, ставши їх з усiх бокiв заганяти,
Поки не закінчаться у них останні сили,

І повстанців не зможуть по черзі зламати.
Переслідуючи Крикса усюду в Імперії,
Де б не ховалися вони у тернистих лісах,

Бажаючи як завгодно довести їх до смерті,
Від якої врятуватися їм буде більше ніяк.
Але повстанці ни на крок не відступали,

Крокуючи як ранiше все разом на Рим.
Бажаючи добитися того що самі чекали,
Взяти його силой і тим врятувати весь світ.

Тільки про це власни думки складаючи,
Усвідомлюючи тим часом остаточно вже,
Що самi не відчувають ніякої жалості,

Ні для кого ні тим паче для самих себе.
Грабуючи римлян яких зустріли в дорозі,
Вбиваючи будь кого просто так нізащо,

Тому що їх життя, уявлялося як загроза,
Від якої позбутися потрібно і більше ніщо.
Через свою власну совість переступаючи,

Все заради своїх великих народних ідей.
У яки вони закохалися, самі без пам'яті,
Втративши правду, що має бути в ній.

Не розуміючи як може скоро скінчиться,
Одного разу їх безглуздий довгий похід.
Коли ворогам самим вже не терпиться,

У цьому світі нічого не залишити від них.
Оточувавши Крикса з усіх боків усюду
Побудувавши засідки на шляху у нього.

Намагаючись підкорити так його волю,
Але вона не здавалася їм нияк все одно.
Адже він хотів пройти весь шлях до кінця,

Немов виконуючи, заповіт своїх предків.
Будучи тим, ким народила його земля
Своє походження отримавши від кельтів.

Одного разу народившись, далеко-далеко,
Серед різніх готських чи гальських племен.
Де жили вони, несучи як хрест свої біди,

Тому що римляни надавали їм стан рабів.
Щоб користуватися простими людьми
Викрадаючи до серця своєї Імперії.

Де проходили постійно гладіаторські бої,
Спочатку посилаючи бійців в академію.
Де людей довго тренували у місті Капуя

Для того щоб навчити всім азам ремесла.
Навіть не чекаючи що потім з ними буде,
Поки не почалася громадянська війна.

Коли почалося в Італії велике повстання,
Від якого затрусився від жаху весь Рим.
Переживаючи як гірше випробування,

Все те що творилося в той час іже з ним.
Вперше відчувши таку загрозу для себе,
Яка стала існувати від повсталих рабів,

Для яких Римська Імперія була немов гієна,
Де завжди катували цих людей як тварин.
Поки невільники не зібралися воєдино,

Ставши тримати зброю замість сохи.
Створивши настільки величезну силу,
З якою зробити римляни нічого не могли.

Немов природа, являючи собою стихію
З якою змушені миритися, завжди усі.
А інакше вона їх розчавить у цьому світі,

Поглинаючи все те, що сміє пручатися їм.
Але спроби римлян ніколи не припинялися,
Бажаючи Крикса як завгодно зацькувати,

Що б нікого з повстанців не залишалося,
Не дозволяючи їм свій шлях продовжувати.
І ось одного разу на гірському перевалі,

У провінції Апулія біля гори Гарган.
Вони зустрілися, де раптом побачили
Велику армію яку зібрав римський сенат.
 
У яких на чолі знаходився Квінт Арій,
Дуже відомий патрицій, вершник, претор.
Який ніколи не боявся разом з військами

У перших рядах військ йти на пролом.
Очоливши особисто свій кінний загін,
Який поскакав швидко на битву галопом.

Збиваючи будь кого хто стоїть перед ним,
Або насаджуючи людей на списи гострі.
Ставши вриватися клином в натовпи людей

Які проти них самі як могли захищалися,
Чим попало збиваючи римлян з коней,
Поки інші війська ще до них наближалися.

Не зупиняючися в той час ні перед чим,
Мріючи швидше з повстанцами покінчити.
Для цього досить зібрали, вони своїх сил,

Що у Імперії ніколи не могли скінчитися.
З простими людьми як з чумою борючись
Сприймаючи бунтарів як вселенське зло,

Від якого більше всього бажали позбутися,
Чим залишити в живих з них будь кого.
Вбиваючи свободу за наказом системи,

Бо терпіти народну волю вона не могла.
Намагаючись расправиться з ними з усіма
Тому що інакше їх столиця загине сама.

А тим часом за Квінтом Арієм, бігла піхота,
Майже п'ять легіонів римських солдатiв.
Які вривалися самi сміливо в натовпу,

Тому що обладунки, притупляли їх страхи.
Поки перед ними хвилюється велике море,
Що перебувало з гладіаторів та селян.

Які не здаються особисто та готові до бою,
Пускаючи в справу все, що є у них на руках.
Сотні і сотні ударів зробивши без сенсу,

Тому що римськи обладунки тримали своє,
Але раби все одно змоглі пробити залiзо,
Наскільки б міцним воно не було взагалі.

Немов дікій звір, якій був загнаний в кут,
Тільки сильніше став вiд них відбиватися.
Поки повністю усіх до кiнця не поб'ють,

Адже люди не зможуть нияк врятуватися.
Роблячи разом все - для своєї перемоги,
Наскільки б туманною вона тепер не була,

Бо вибору для них не залишалося зовсiм,
І вони чекали на те, що принесе їм доля.
Постійно породжуючи паніку в душах,

У римських содатів під час боротьби,
Коли вмирали з криком несамовитим:
-Слава героям! – не здаючись навить тоді.

Кидаючись на легіони, прямо на списи,
Зачиняючи очи на те як косила їх смерть.
Продовжуючи йти не щедя свої життя,

Поки в шерензі десь не з'явилася брешь.
І прямо туди уся юрба рванули потоком,
Щоб швидше сховатися в дрімучих лісах,

Будучи величезним морем простого народу,
Які вже не в силах перебороти свій страх.
Залишивши Крикса та його гладіаторів

Безнадійно перебувати у нерівному бою.
Де їх перемагала повільно Римска армія,
Бо полководець не знав що робити йому.

Почав не справлятися зі своїм військом
Яке тоді стало розбігатися невідомо куди,
Не усвідомлюючи зовсім що за помилки,

Могли Крикса до такого кінця привести.
Не поступаючись талантами Квинту Арію
Але з часом здаючи позиції перед ним.

Як тільки дух повстанцям майже зламали
Втративши усіх тих, хто його ще зберіг.
І тодi два полководця зустрілися в битві,

Бiльше не звертаючись вже не на що.
Бажаючи одного перемогти або згинути,
Намагаючись тепер вбити один одного.

Перебуваючи сповна у запалі боротьби,
Від якого не вирішувалася жодна перемога,
А тільки залежав тепер результат їх долі,

Якого вони чекали вже звидки завгодно.
Де Квінт Арій сидячи на коні верхом
Сипав удар за ударом на пішого Крикса.

А той відбивався, як міг будь яким шляхом
Поки на інші турботи сам не відволікся.
Почувши як хтось благав про допомогу

І в цю секунду на нього обрушився удар.
Який отрубил у гладіатора його голову
І він звалився і більше живий не вставав.

З того часу, цей момент став доленосним
Для усіх повстанців хто був разом з ним,
Не побоявшись усього Римського війська

Поки не почали бігти вдалину, усі як один.
Як тільки самі побачили голову Крикса
Яку підняв на руках Квінт Арій з землі.

Ставши за волосся її тримати над ними
Поки до кінця гладіаторів не перемогли.
Які стали рятуватися вже без огляду,

Кидаючи зброю, а ще обладунки свої.
Від страху того що могло чекати їх далі
Побачивши голову що висить у повітрі.

Ставши ховатися всі у лісових нетрях,
Серед тих, хто встиг до них добігти,
Усвідомлюючи що порятунку там нету,

Якщо далі залишаться на полях боротьби.
Тому що за ними по сліду бігли солдати
Намагаючись нікого з увазі не відпустити,

Виконуючи наказ який для них дали,
Роблячи все щоб до кінця людей знищити.
Для них обравши страшне покарання,

Ставши готувати для розп'яття хрести,
На яких злочинців в Італії розпинали,
Щоб над ними свій вирок там привести.

Посіявши жах для усіх інших людей,
Як би важко без волі, їм не було жити.
Показавши наочно що з ними буде тепер,

Якщо вони будуть про повстання мріяти.
І тим самим, стануть загрожувати режиму
Вимагаючи для себе свободу і рівні права.

Наганяючи жах по всьому великому світу
Де тільки простяглася Римська рука.
Ставши робити все заради своєї Імперії,

Щоб вона це повстання рабів пережила.
Від якого лише дивом ще не загинула,
Почавшись в Італії, де мира більше нема.

Але як би сильно патриції не хотіли,
Зупинити знову пробуджений народ.
Расспіная невільників, які самі посміли,

Вибрати волю, отринувши владу господ.
Але повстання продовжувалося, як раніше
І просто так знікнуть з цієї землі не могло.

Тому що навіть тікавшие воїни Крикса,
Які дивом змогли вижити, після всього.
Усвідомили з тих пір, як далі треба жити,

Знову ставши згадувати про Спартака,
Якого одного разу вони самі покинули,
А тепер знову захотіли назад повернутися.

І тысячи людей якi від полону тікали,
Шукали зворотний шлях не відаючи де.
Намагаючись знайти те що кинули самi,

Щоб за свої гріхи покаятися на землі.
Ставши блукати довго в тернистих лісах
Звідки не знали, як можна було вийти-

Щоб повернути, скоріше минуле назад,
Розраховуючи так врятувати своє життя.
І вони голодні і босі в далечінь крокували

Втративши під час шляху один одного,
Тому що від страху божевільними стали
Поки не залишилося у них зовсім нічого.

Забувши про всі свої мрії назавжди
Зрозумівши наскільки були порожні вони,
Що жити в Італії зможуть як нещодавно

Тільки ставши панами на цієї рідної землі.
Залишивши від Рима тільки його руїни
Помстившись таким чином Імперії за все,

Що вона з людьми простими робила,
Їхнє життя не ставлячи ніяк врівень собі.
Але цим мріям нияк не судилося збутися,

І люди тікали, відрікаючись від усього.
Що колись раніше могло зігріти їм душі
А тепер немов рана, була для неї все одно.

Поки звичайне життя їм не повернулося,
Як тільки вони зустріли загін Спартака.
Не з'ясовуючи що з ними тепер може бути,

Після того як розвела їх одного разу доля.
Ставши просити його, впавши на коліна
Пробачити за все і знову прийняти назад,

Розповівши про те, що їм послужило,
Обрати своі муки, яким не знали кінця.
Тодi нагадуючи немов заблукалого сина,

Який гірко каявся перед батьком своїм.
Оплакуючи Крикса і усіх хто загинув,
Кого розіп'яли, не залишивши в живих.

Благаючи на колінах у Спартака дозволу
Знову приєднатися к нему до загона його.
Що геть з Італії бігли, шукаючи свободу,

Мріючи скоріше забути що раніше було.
Бажаючи лише залишити ці кляті землі,
Де їхнє життя не коштувало зовсім нічого.

Благаючи Спартака чекаючи відповіді,
Поки нарешті, сам не сказав власне слово.
І він їх прийняв назад в своє військо,

Цих слабких, кинутих і безвільних людей.
Рятуючи життя навiть їх безкорисливо,
Прощення подарувавши їм у цей день.


Глава Шість


А в той час у Римі приймали з пошаною
Того полководця який Крикса розбив,
Його ім'я серед городян прославляючи,

Зробивши своім героєм що бився за них.
Який в столицу Імперії в'їхав на колісниці,
Очоливши сам переможне військо своє.

Проїжджаючи вулицями всього міста,
Де люди аплодували разом славлячи його.
Кидаючи квіти, вставши біля дороги,

Як тільки на колісниці з'явився до них.
Квінт Арія, якого всі вважали героем,
Тримаючи у руці голову того кого переміг.

Давши подивитися римлянам усім на раба
Який раніше надіслав образливе послання,
А нині мертвим до них приїхав сюди,

Після того, як його тіло окремо розіп'яли.
Ось так і залишившись висеть на хресті,
Без своєю голови на узбіччі біля дороги,

Адже його чоло взяли в столицю вести,
Щоб всім показати його обличчя ввоочу,
Як закінчив свою власну долю повстанець

Який посмів, на їхню владу руку підняти.
Показавши що чекає тих, хто буде і далі,
Його шляхом йти, ставши їм загрожувати.

І ось так здійснилася бажання у Крикса
На колісниці після битви в'їхати в Рим,
Але все інакше для нього зовсім вийшло

Тому що він досяг своєї мети лише один.
І сам став жертвою своєї власної мрії,
Яку не зміг ніячим чином утримати в узді.

Загинувши там же де його надії загинули,
Немов в той час, були несбитни вони.
Але віра повстанця була такою сильною,

Що навіть його зрубана з плечей голова,
Все одно не схилялася нияк перед ними
Тому що гордість навіть у трупа була.

І вона не дозволяла йому прихилитися
Перед сенатом і морем простих людей,
Які зібралися на голову його подивитися,

Будучи задоволени що отримав смерть.
Після всього страху що вони натерпілися,
А ще переживань що він зможе прийти,

І зруйнувати безслідно їх велико місто,
Крім руїн не залишивши їм нічего на землі.
Наближаючись до столиці все ближче,

Поки нарешті сами не покінчили з ним.
Знищивши повностью всю армію Крикса,
Його зрубану голову, доставивши в Рим.

Де усі були щасливі, крім Публій Варінія
Який так і не зміг перемогти Спартака.
Втративши значимість власного імені,

Перед сенатом, народом, а ще усіма і вся.
Ставши заздрити перемозі Квінта Арія,
Якого зустрічали у місте немов рятівника,

Від загрози загінути яку так довго чекали,
З якою вони нарешті змогли покінчити.
Мріючи колись і сам так само приїхати

І бути обласканим, простими людьми,
Замість цього маючи для себе приниження,
Тому що не зміг раніше рабів перемогти.

Над собою відчуваючи скрізь глузування
Коли кидали свої косі погляди на нього,
Всі помилки цивільної війни покладаючи

Тільки на Варінія, повністю лише одного.
А він нияк не хотів з цим примиритися,
І таким чином продовжувати тлінну життя.

Лише одного тепер юажаючи домогтися,
Знищити решту повстанців і Спартака.
Щоб повернути назад, своє колишнє ім'я

Якого всі раніше боялися і шанували.
Опинившись залежним перед ним до кінця,
Від ненависті цієї ставши не нормальним.

Будучи готовим на все заради прощення,
Мріючи стати героєм немов Квінт Арiй.
Отримавши знову заслужене положення

Без якого Варіній сам не уявляв існування.
Заради цього навіть не шкодуючи нічого,
Щоб від своєї ганьби швидше позбутися.

Яка лягала немов тінь повністю на нього
Ставши загрозою для його майбутнього.
Намагаючись врятувати те що можливо,

Не пошкодувавши своїх власних коштів.
Щоб знову стати героєм для всього Риму
До кінця знищивши повстанців повністю.

Використовуючи для цього все зв'язки,
Які тiльки він міг, ще сплутати в клубок.
Роблячи все кошти які був здатен знайти,

Щоб знову зібрати своє військо в оплот.
І таким чином підкорити усіх нескорених
Хто продовжував слідувати за Спартаком.

Хто хотiв отримати саме те про що мріяли,
Будь яким шляхом, переставши бути рабом.
Бажаючи їм смерті, заради свого престижу,

Щоб повернути свою славу і ім'я своє,
Нікого не шкодуючи з них нияким чином,
Тому що сенс їх життя для нього був пусте.

Адже кожна людина, коштує рівно стільки,
Скільки грошей та майна мала при собі,
А по іншому не могло бути у їхньому житті,

Ні для кого з римлям майже ніяк і ниде.
Лише гроші вважаючи найкращим мірилом,
Що можуть про людину все розповісти.

Не приймаючи до рахунку нічого більше,
Тому що сенса для цього не було взагали.
Сприймаючи рабів немов власни речі,

Яких не вважали навіть блiзко людьми.
Тому що їх купували та продавали за грошi,
А вони мати щось сами нічого не могли.

Не звертаючи на їх бажання своєї уваги,
Що їм хотілося бiльше свободи та прав.
Тому що для громадян вони були речами,

Оскільки нічего більшего, він не коштував.
Не бажаючи з ними ділитися тими благами
Які були створені та iснували для громадян.

Істинних Римлян- якими людей визнали,
Приймаючи кожного хто кров римску мав.
І нею володів з пьятого чи шостого коліна

Відповідаючи за кожного кого мали в роді.
Довівши владе що по крові були своїми,
Тільки так, будучи у Римському народі.

І ось тому, залишалися усі раби рабами,
І не могли нияк для себе свободу знайти.
Чекаючи своє щастя та свои надії роками,

Поки століття рабського життя все текли.
Не в змозі для них мирно ніяк закінчитися,
Крім як піти разом на повстання рабів,

Коли народ був повинен весь об'єднатися,
Щоб свої мрії в життя нарешти втілити.
Змінивши все те що так сильно хотіли

Перегорнувши для себе сторінку долi.
Де їх змушували жити стоячи на колінах
Поки всупереч не піднялися і не пішли.

Крокуючи за Спартаком в далечінь світлу
Де у них усіх колись батьківщина була.
А тепер все що вони мали, нині забуте,

І тільки тінь в пам'яті ще зовсім не вмерла.
Продовжуючи свій шлях по березі моря
Прямуючи на північ, ворогам всупереч.

Не зустрічаючи тоді загрози перед собою,
Тому що кількость народу не знает меж.
Але вони трималися від них за версту

Що б не вступати знову до нового бою.
Яке не могло людей привести нікчему,
Крім як до нових страждань і морю крові.

Розуміючи що над ними нависла загроза,
Що може впасті на них як меч звисока.
Адже Рим бажав знищити їх повністью

Распнув остаточно усiх рабів до кінця.
Які проти них одного разу піднялися,
І почали свiй шлях, щоб пiти за кордон,

Поки що у мети своєї не опинилися,
Ставши біля самих Альпійських гір.
Які оточували з усiх бокiв північ Італії,

І не впускали до них нікого з ворогів.
Хто не міг подолати, гірські перевали,
Тому що дорога була сильніше їх усіх.

Адже вона вся цілком під снігом лежала,
І не дозволяла так просто по собі пройти.
Кожному хто намагався залишити Італію,
 
Як би сильно цього не бажали зробити.
І тому Спартак виришiв шлях зупинити,
Раптом побачивши, що Авіла була,

Вже готова до того щоб дитя народити,
Цього часу дочекавшись нарешти сама.
Розуміючи що вона більше не зможе,

Без наслідків, гірський перевал перейти,
Вирішивши зачекати, скільки завгодно,
Поки дитина не вийде на світ зсередини.

Розбивши свій табір, розтопивши багаття,
Біля перевалу, де сховалися разом вони.
Рассчітуя так зустріти з нею своє щастя,

Щоб далі не відбувалося у їхній долі.
Ще не знаючи настільки це було надовго,
І як багато днів їм треба очікувати ще.

Але по іншому вчинити нияк не можна,
Тому що дитина інакше просто помре.
Будучи всі приголосними що потрібно її,

Дочекатися, а самим відпочити, забутися.
Поки що Авіла без сил лежала в наметі,
І була ледве живой і страшно змученої.

А з нею зовсім поруч знаходився Спартак,
Тримаючи її за руку і не відпускаючи.
Вважаючи що любов була краще всіх благ,

Тому що в житті не усім зустрічається.
Страх відчуваючи що вона покине його,
Від якого він нияк не міг звільнитися.

Бажаючи в той час для себе лише одного
Що б Авiла продовжувала і далі житті.
А по іншому навiть не маючи сенсу,

Як і ранiше свій шлях продовжувати,
Коли настільки тривожиться його серце,
Думаючи про те, що може з нею статися.

Чекаючи ту годину коли вона засинала,
І тоді дозволяючи собі теж відпочити.
Лягаючи на ліжко поруч де Авіла дрімала,

Щоб свої очі не надовго з нею зачинити.
Ось так минули тижні їх перебування,
Біля скелястого порога Альпінскіх гір,

Де жили вони разом народження чекаючи,
Той дитини яка повинна дістатися їм.
Поки одного разу момент не прийшов,

Коли не сталося чудо його народження.
Побачивши те що подарувала любов,
Зустрівши разом цей час з нетерпінням.

Тим часов Авiла відчувала неймовірні болі,
Перед тим як дати своїй дитині життя.
Про яку мріяли обидва не менше ніж волю,

Бажаючи знайти щастя з нею як для себе.
І після всіх пережитих ними страждань,
У них на руках почала спати дитина,

Яку батьки загорнули повністю в ткань,
Милуючись нею, що настільки красива.
Радуючись тому, що ніхто не загинув

Зумивши з нею пережити ці важкі пологи.
Думаючи про майбутнє, для них і дитини,
Яке скоро може вплинути на їхню долю.

А час швидко спливав зовсiм без зупинки,
Погрожуючи їхньому життю знову і знову,
Коли вороги наближалися до них ближче

І не дозволяли знайти їм бiльше спокою.
Отримуючи в той час рiзни повідомлення,
Від самих дівних джерел, яки мали вони.

Які розповідали про все зі свого інтересу,
Тому що особливу користь бажали знайти.
Дізнавшись про чутки, що були в Імперії,

Що велике військо знову йде проти них.
Щоб закінчити усi народні хвилювання,
Які до кінця ще не змогли нияк зупинити.

Дізнавшись що з півночі йде армія Риму,
Яка зараз перебувала у гальських краях,
Де народи силою жорстокою підкорили,

Але тепер в Італії, вона їм потрібніше була.
Ставши повертатися по наказу сената,
Покінчивши нарешти з повстанням рабів.

З якими впоратися не здатні були самі,
Закликавши звидусіль на допомогу прийти.
І війско з півночі до Риму поверталося,

Підійшовши до перевала у Альпійських гір.
Звидки вони повілно вперед насувалися,
Не дозволяючи Спартаку їх нияк обійти.

Наближаючись разом все ближче і ближче,
Заважаючи повстанцям залишити Італію,
Тому що всі дороги були перекритими,

Їх величезними загонами Римської армії.
І тому Спартак дізнавшись про загрозу,
Почав довго думати як треба її пережити.

Мріючи про те що вижити вони зможуть,
Кидаючи все те що було в їхньому житті.
Але колишнього шансу у них більше немає,

Що вони зможуть свій шлях все подолати.
Коли вороги настільки сильно бажали,
З ними усіма покінчити, раз і назавжди.

Не розуміючи що варто їм було робити
Коли все змінилося настільки в той час.
Ставши гадати, як потрібно зараз вчинити,

Якщо загроза, не дозволяла довго чекати.
За дітей та дружин сильно турбуючись,
Переживаючи що може трапиться біда,

Ще не знаючи як зробити найкраше,
Хоча б для родіни, а потім вже для себе.
Шукаючи вихід під час народного збору

Зібравшись разом біля одного багаття,
Де їх положення, не давало їм спокою,
Віщаючи їм, в той час велике нещастя.

І люди обговорювали як треба поступити,
Коли вони до щастя настільки близькі,
Тому що поруч з ними кордон знаходився

І їм було потрібно, тільки його перейти.
Мріючи покинути нарешті Імперію,
Переставши ховатися в дрімучих лісах.

Повернувшись додому де жити хотіли,
Але як це зробити, зараз не знали ніяк.
Усвідомивши раптово як їм поступити

Після того як почули слова Спартака.
Який піднявся і голосно почав говорити,
Закликаючи до того що хотіла його душа.

Бажаючи врятувати свою рідну дитину
Яку Авіла змогла для нього подарувати.
Після всього того що з ними було раніше,

Він міг тільки думати про її власне щатя.
І він голосно закричав: -Подумайте краще
Про долю для своїх дітей і дружин,

Що буде з ними, якщо ми одного разу,
Риму програємо, а не зможемо перемогти?!
І тому ми з вами всі в боргу перед ними,

І просто зобов'язані тепер їм допомогти.
Інакше для чого у цьому світі ми жили,
Якщо після нас не продовжать жити вони?

І тепер ми повинні швидше вивести їх,
З під удару проклятої Римскою Імперії.
А після цього настане черга для інших усіх,

Хто з нами в живих залишитися зуміє.
І тому нам треба прийняти удар на себе,
Щоб наши родини, пройшли непомітно.

А після цього нам самим належить піти,
Кинувши нарешті, кляту римську землю.
Але зараз нам потрібно поки розділитися,

Щоб позбутися від усіх зайвих загроз,
А інакше вони можуть ще відгукнутися,
Знищивши наши життя, з усім що було!

Ніяк інакше для нас тепер не можливо
Перед ними виконати батьківський борг...-
Закликав Спартак, кожного чоловіка

Піти на те, що вимагала честь від нього.
Але навить не усі жінки, такого бажали,
Ни для себе ні тим паче для близьких своїх.

Тому що боялися расстатися з ними самі
І навить більше не зустріти нікого з них.
Ставши благати, разом продовжити шлях,

Що б не сталося на шляху в подальшому,
І навіть Авіла разом з ними думала саме так,
Адже кохала Спартака як нікого іншого.

Але вона не захотіла з ним сперечатися,
Обравши свою долю, що була їй дана.
Своєму коханому повністю довіряючи,

Тому що інакше бути вона нияк не могла.
Думаючи тоді про свою маленьку дитину,
Тому що вона найважливіше була їх усіх,

Вважаючи її головною радістю свого життя,
Заради дитини не пошкодувавши весь світ.
Погодившись в той час зі своїм чоловіком

Як тільки усвідомила що інакше ніяк.
Мріючи про те, що це колись закінчиться,
І вони будуть жити разом немаючи страх.

І з часом все люди нарешті змирилися,
Що змушені розлучитися на користь собі.
Надавши своїм жінкам, багато захисників

Щоб їх супроводжували на зустріч долi.
Надавши їм командира, на ім'я Тевторій,
Який був гал, а ще гідна і смілива людина.

Колишній гладіатор, а ніне воїн хоробрий,
Який повинен був захистити їх жінок.
Яких зібралося багато, адже море людей,

Мріяли про те, щоб залишити Італію.
Рятуючи найслабших, заради мети своєї,
Зазнаючи страху за те, що може бути далі.

А усіх інших зібрали в єдине військо,
Кожного чоловіка хто міг зброю тримати,
Щоб спеціально на себе ворога викликати,

Дозволивши близьким своїм врятуватися.
Так і розлучившись, одного разу з ними,
Сподіваючись що зможуть зустритися ще,

І Авіла зі Спартаком гірко простилася,
Притискаючи один одного руками до себе.
Поки не настала година їм розлучитися,

Давши розпорядження скоріше йти.
Щоб вони змогли з Імперії швидше вийти
Повернувшись додому зі своїми дітьми.

Коли все iнши почали готуватися до бою,
Щоб удар римлян, прийняти на себе,
Готуючись перемогти з великою кров'ю

Тому що хмари сходилися повсеместно.
Опинившись самі з усіх боків в оточенні,
Коли ворог наближався ближче i ближче,

Залишивши на кордонах лави своїх воїнів,
Підступаючи до них ордою незліченною.
Поки одного разу вони не зіткнулися,

Зустрівши на шляху війська Спартака,
Які у цей момент не знали що з ними буде,
І чим ця битва повернутися для них могла.

Прийнявши рішення що пора відступати,
Коли наскільки сили їх армій нерівні,
В той час не знаючи куди їм прямувати,

Якщо все дороги були ворогом перекриті.
І тому вільний шлях, був тільки один,
Їм назад відступати по землям Італії,

Повертаючись туди, звідки сами прийшли,
Прямуючи до того з чого вони починали.
Слідом за собою затягуючи римлян,

Щоб Тевторій і його величезний загін,
Змогли скоріше з Римської Імперії вийти
Використовуючи шанс який у них був.

Поки на них не звертають ніякої уваги,
Вони почали прямувати по березі геть.
Озираючись назад, іспитуя на собі жахи

Від того що їх близьким підходить кінець.
Але вони розлучилися тому що інакше,
Просто зробити бiльше нічого не могли.

Продовжуючи без них, йти з цього краю,
Залишаючи близьких яки не можуть піти.
Прямуючи за межі Римської Імперії самі,

Повертаючись додому, щоб його обрести.
А Спартак змушений своїм становищем,
Не міг досягти також самого і для себе.
 
В той час не зважившись вступати до битви
Розуміючи що після цього настане кінець.
Відступаючи назад, не маючи виходу,

Тому що ситуація загрожувала для них.
Ставши відступати, як тільки зрозумили,
Що їх дружини і діти самі встигли піти.

Адже за ними слідом вороги не погналися,
Тому що у полі зору, не бачили цей загін.
Проти Спартака свої армії об'єднавши,

Щоб будь яким шляхом впоратися з ним.
Для чего їх зібрали одного разу звідусіль,
Ставши гнатися за повстанцями чередом.

Прямуючи крок за кроком куди вони йшли,
Опинившись в Італії за річкою Рубікон.
Де не мали права з'являтися легіонери,

Поки не повстали раби у місті Капуя.
І не почали боротьбу за своє визволення,
Бажаючи отримати право на вільне життя.

Руйнуючи все те, що їм було не миле,
Почавши народну війну за свободу від зла.
Борючись разом проти класу господарив,

Яки не ставили ні в що їхнє власне життя.
Зводячи людей до скотинячого стану,
За їхні страждання не даючи їм нічого.

Будучи готови завжди на будь-яку страту,
Для свого народу, захищаючи своє майно.
Не відчуваючи всередені муки від совісті,

Немов з народження не мали зовсім її.
Тому що невільники терпіли усі горести
Не маючи права навіть вважатися людьми.

Ось так своє звичайне життя захищаючи,
Сами не звертаючи ніякої уваги на тих.
Кого вони використовували та вбивали,

Роблячи прикладом для усіх інших рабiв.
Хто залишався жити в їх кривавої системі,
Де люди існували не інакше як інструмент.

Вбиваючи кожного, як тільки їх власне тіло,
Вже не могло їм бути корисно ніде і нiчим.
Відправляючи в колізей на поживу звірам,

Звiдки не відпускали в живих нікого.
Хто не коштував нічого для Імперії Риму,
Крім як стати розвагою для натовпу її.

Де невільники вмирали, страшно по черзі,
Поки за ними сміючись. спостерігала юрба.
Сами радіючись щиро від чужою смерті,

Тому що саме такой їхня культура була.
Дочекавшись той години коли самі люди
Більше терпіти уклад свого життя не могли.

І підняли повстання ставши вимагати волю
За Спартаком почавши до смертi йти.
Куди б не повів, навіть на вірну загибель,

Даруючи порятунок для дружин і дітей.
Повертаючись до Італії де вони жили,
Не маючи самі нічого крім в'язниці своєї.

Сто тисячним військом шлях продовжуючи,
Відводячи за собою величезну рать,
Римської армії яку навiть самі не можуть,

Ніяк перемогти ставши від них відступати.
Перебуваючи у ворога в його ув'язненні,
Коли материк Італії оточений водою,

Їм не дозволяв нияк залишити цю землю,
Тому що можливості не було навіть жодної.
Щоб вони могли продовжити як раніше,

Свiй шлях який були змушени припинити.
Збираючи знову i знову останнi сили,
З усiх мiсць де вони могли тільки бути.

Ставши заходити в усі міста та селища,
Яки повстанцям зустрічалися на шляху.
Звільняючи людей від Римського гніту,

Прмуючи до Сицилії, всупереч всього!
Забираючи все те, що потрібно в дорозі,
Від якої, що завгодно можливо чекати,

Бажаючи загибель для себе відстрочити,
Відбиваючись від самої римської армії.
Розуміючи ясно що виходу більше немає,

Крім як переплисти Сицилійський канал,
Що Італію від острова водою відокремлює,
Утримати ворога, сподіваючись хоча б там.

Ще сподіваючись на долю що їх захищала
Посміхаючись усiм своїм бідам на зло.
Регочучи їм в обличчя начебто були п'яні

Немов інакше для повстанців бути не могло.
Співаючи пісні, що вони самi вигадали,
Про життя і боротьбу лісових партизанів,

Якими стали як тільки на ноги встали,
Пішовши за Спартаком що з колін їх підняв.
Через ліс дрімучий все разом крокуючи

Не зустрічаючи на своєму шляху нікого.
Хто був би здатний їм перешкодити?
Тому що приречені люди, готові на все.

Щоб закінчити перемогою свої починання
Думаючи про те як далі їм варто вчинити.
Будь-які можливости тодi перебираючи,

Які зможуть у цьому випадку корисни бути.
Плануючи самі укласти умову з піратами,
Усвідомивши що у них є свої кораблі.

На яких вони плавали завжди навколо Італії
Захоплюючи усі суда що торгівлю вели.
Через них розраховуючи знайти порятунок,

Перепливши море на піратських судах.
Опинившись там де інакше бути не зможуть
Щоб на батьківщину продовжити шлях.


Глава Сьома


Тим часом, дорога Авіли була не з легких,
Разом з усіма з дружинами та дітьми,
Яких супроводжувало не велике військо,

Показуючи шлях по якому їм варто йти.
Зумівши залишити Римську Імперію,
Нарешті вільно у світі самі зітхнувши,

Після всього що вони для цього зробили
Думаючи лише про те, що їх мучило.
Сильно турбуючись за тих кого залишали,

Не знаючи зовсім що з ними зараз було.
Але не тільки це їх власне серця хвилювало,
Адже минулє їм повернути нияк не дано.

Намагаючись жити далі своїм майбутнім
Борючись з бідами що зустріли на шляху,
Не припускаючи для себе іншої участі,

Опинившись на волі, всупереч усьому.
Крокуючи геть по різнім колоніям Риму,
Що були пограбовани і залишени гнити,

Де люди майже вимерли і втратили життя
Після гіркої чаші що довелося їм випити.
Кидаючи на вітер свої порожні будинки,

У власних селищах, звідки самі пішли,
Як можно далі від усіх земель римських,
Щоб нияк не дісталися до них вороги.

Йдучи вдалечинь де живуть германці,
І інші народи що населяли тутешні місця.
Плануючи самім у ціх місцях врятуватися,

Поки Рим не зробив рабами всіх та уся.
Підкоряючись покірно, волі галла Тевторія
Якого Спартак обрав щоб людей повести.

Тому довірившись йому набагато більше,
Чим кому завгодно на просторах землі.
З ним без вагань точно усвідомлюючи

Що вин зможе виконати будь-якій наказ.
Людей куди їм потрібно спрямовуючи,
Пожертвувавши усім що має сам зараз.

Ставши довго перечікувати, ще не знаючи,
Як йому найкраще в той час було вчинити.
Коли всі невільники батьківщину шукали,

Але у кожного з них вона була різною.
Будучи вихідцями з багатьох народів,
Яких силою зібрали і відвезли до Риму,

Щоб вони там як раби служили в неволі,
Не дозволяючи їм нияк долю змінити.
Втративши свободу настільки давно,

Що навіть забули де вони народилися.
Намагаючись згадати свою життя до того,
Коли їхні батьки покинули батьківщину.

Ще не усвідомлюючи, що там знайдуть,
Коли вони повернутися зможуть додому.
Приймаючи рішення куди далі підуть,

Нарешті тепер ставши вільними знову.
Ставши прямувати в табір германців,
Щоб там знайти для себе, їжу та дах.

Бажаючи відпочити, а ще сили набратися
Плануючи з часом продовжити свій шлях.
Не представляючи коли вони зможуть,

Зі своїми чоловіками знову зустрітися.
Збираючись їх чекати, скільки завгодно,
Поки не вдасться їм зі своєї біди вибратися.

На шлюху зустрічаючи місцевих людей,
З якими один одного легко розуміли.
Тому що Рим погрожував їм кожен день,

Де б вони самі на цьому світі не існували.
Згодом одного разу діставшись до міста,
Де зустрілися з німецьким ватажком,

Який прийняв у себе гостей безкорисливо,
Ледь дізнавшись звідки цей загін прийшов.
Допомагаючи людям як тільки вiн міг,

Приймаючи у себе Тевторія та Авілу,
Відкривши своє місто як будинок для них,
Поки не повернуться на рідну країну.

Їхнього благодійника звали Артаріксом
Який для германців був гідним вождем.
Що вважав ворогами майже усіх римлян,

За те що пограбували усі народи навколо.
Захоплюючись цими простими людьми
Які стільки страждань на себе пережили.

Але їм вдалося чудом з неволi втекти,
Здобувши свободу від Римскою Імперії.
Почавши у вільному свiтi заново жити,

Наскільки б важко для них це не було,
Зумівши з часом у германців осісти,
Де змогли знайти потрібне місце своє.

Тим часом чекаючи повідомлень з Італії,
Але вони не приходили довго зовсім.
І ось так текли місяці, коли люди не знали,

Зможуть ли їх близькі повернутся чи ні.
Намагаючись відволіктися на своїх дітей,
Які перебували у самiх важких умовах.

Не знаючи зовсiм що з ними буде тепер,
Якщо батьки їм вчасно не допоможуть.
Готуючись пережити дуже холодну зиму

Яка насувалася на них швидко здалеку.
Ставши покривати під снігом усю землю,
Змушуючи все що живе, заснути до літа.

На цілих три місяці повстанців кидаючи,
Без можливості ніяк себе прогодувати.
Коли проїдали те що в полі зібрали,

Оскільки інакше нияк люди не виживали.
Зимою існуючи лише за рахунок того
Що вдалося зібрати їм під час літа.

А інакше і бути для місцевих не могло,
Коли інших проблем ще було непомірно.
Ставши спостерігати як жили германці

Як важко зносили удари власної долі,
Які по ним били усе життя нещадно,
Змушуючи змиритися з усім як могли.

Будучи простими кріпаками вождя свого
Яки не сильно від рабів відрізнялися.
Нікому не бажаючи як для себе того,

Що їм самим з народження дісталося.
І тому Авіла сама довго замислювалася,
Що їм треба з цього місця скоріше піти,

На свою батьківщину, домой до Фесалії,
Де не було не коли такої страшної зими.
І де кожна людина була рівна в правах,

Маючи власну свободу від народження.
Інакше не вміючи існувати просто ніяк,
Тому що воля була всього їм дорожче.

Розумиючи що Спартак не прийде скоро
Що б біля кордону чекати як раніше його.
І їм потрібно крокувати до рідного дому,

Де мріяли знайти колись майбутнє своє.
Ставши знову збиратися перед дорогою
Прийнявши рішення, куди вони підуть.

Усвідомивши яка у них була важка доля,
Що інакше не можуть залишатися тут.
Приймаючи допомогу від Артарікса,

Який відразу зрозумів що є бажання піти,
Отримавши новини про життя римлян,
Які розповіли йому в той час самі раби.

Щиро обіцяючи що зможуть помстити
Як тільки зберуться разом всі племена,
В величезне військо, німецкой відчизни

Знищивши Римску Імперїю тоді до кінця.
Мріючи що настануть колись те часи,
Коли від Риму нічого не залишиться.

Тому що одного разу переможуть вони
Нехай зараз це було зовсім немислимо.
Відчуваючи до римлян лише ненависть,

Як до чудовиська що не давав їм жити,
І тому німці всього сильніше хотіли,
Остаточно з химерою цією покінчити.

Прощаючись з Авілою та її земляками
Які прямували все разом на південь.
Бажаючи повернутися в рідну Фессалію

І там відшукати для себе свою вітчизну.
Сподіваючись знайти для себе свободу,
І можливість годувати свою сім'ю та дітей,

Не знаючи зими, під променями сонця,
Як вільна людина не знає що є ланцюги.
І тому десятки тисяч людей прямували,

Все далі і далі по стежкам власною долі.
Крокуючи туди куди сами усі разом мріяли,
Бажаючи опинитися там, рахуючи дні.

Перетинаючи великі землі Німеччини,
Порушивши кордони сакських племен,
Не маючи тоді більше іншої можливості,

Щоб з часом повернутися додому самим.
Продовжуючи разом йти за Тевторіем,
Який вказував загону яким буде шлях.

Знаючи про ці місця набагато більше,
Тому що з народження, тут сам бував.
І йому були відомі усі гірські стежки

Якими можливо завжди пройти непомітно.
Коли навколо них залишаются загрози одні,
Побоюючись того що може трапитися.

Побоюючись народу серед яких вирос
Немов розуміючи на що здатні вони.
Повернувшись назад, багато переживши

Але не бажаючи для себе колишньої долі.
Вже забувши про те з якого він племені,
Від куди народився, де виріс, ким був.

Думаючи про одно Спартака і людей його,
Яких залишив всупереч бажання свого.
Розуміючи що у них немає багато шансів

Що вони зможуть знову з ними зустрітися.
І Тевторій шкодував що не залишився,
Разом з ними щоб перемогли або загинути.

Прийнявши свою долю такою як була,
Продовжуючи тоді дуже важливу справу,
Очолюючи загін де величезна юрба,

За ним по сліду через ліс крокувала.
А серед них знаходилися жінки та діти,
Хворі, слабкі та люди прихилого віку,

Які боялися неволі більше ніж смерті,
Після всього що раніше з ними зробили.
Але поруч з ними були хоробрі воїни,

Які з Тевторіем охороняли разом людей.
Їх було не багато, п'ять сотень не більше,
Але кожен з них був вірним клятві своєї.

Яку вони дали на початку повстання,
Після того як піднялися за Спартаком.
Немов хвиля все що є на шляху змиваючи,

Скріплюючи братство з усіма хто пішов.
Як і раніше продовжуючи разом йти
Сподіваючись знайти свою загальну землю.

На якій вони зможуть одного разу жити,
Нарешти, заспокоївши там своє серце.
Раптово відчуваючи як повисла загроза,

Немов за ними хтось насувався таємно,
Ставши озиратися в той час на всі боки,
Поки не побачили, що їх переслідують.

Зустрічав саксів, в обладунках зі зброєю
Які наступали звідусіль все ближче до них.
Чи не залишаючи їм більше спокою,

Влаштувавши полювання на ціх втікачів.
Хто вони були Тевторій ще поки не знав,
А теж для чого їм ця праца знадобилася.

Поки одного разу, він бранця не спіймав,
Зумівши від нього трохи правди добитися.
Зумівши дізнатися що вони служать Риму

Як тільки вождь саксів їм присягнув,
Ставши вассалом римських патриціїв,
Зрадивши цім кроком весь німецький союз.

Що складався з сотень і сотень племен
Які один з одним багато разів воювали.
І не могли примиритися раз і назовсім,

Як би про це усі племена не мріяли.
Будучи ворогами на потіху для Римлян,
Які розділили народи щоб правити світом.

Залишаючись досі настільки сильними
Що ніхто навколо не міг впоратися з ними.
Нацьковуючи всіх німців один на одного,

Щоб послабити весь народ їх відразу.
А самі продовжували свою справу на зло
Не полишаючи противникам ніякого шансу.

Але Тевторій дав волю нещасному сакса
Усвідомивши як він сильно страждав.
Оскільки їх народи не були ворогами,

Ставши з волі Римскої Имперії воювати.
Залишивши життя для свого земляка
Тому що нияк не міг вчинити інакше.

Відчувши поклик своєї душі зі свого нутра,
Яка переконала його що всі вони брати.
Далі попрямувавши з усім своїм загоном

Разом з Авілою думаючи як варто їм бути.
Коли сакси хочуть відібрати їх волю,
І не бажають просто так дати їм спокою.

Довго думаючи що ж їм потрібно робити
Не в змозі впоратися проти ворогів самі.
Але звидки ім треба допомоги просити,

Без якої рівним рахунком, шансів не мали.
І тоди як варто вчинити, Авіла не знала,
Дуже гірко плачучи над своєю дитиною,

Тому що за його долю вона переживала,
Мріючи про те, що вони зможуть вижити.
Коли Тевторій вже хотів назад повернутися,

Щоб продовжити далі жити у Арторікса,
Побачивши як Авіла важко сама мучилася
Побоюючись гіршого що може статися.

Сказавши їй в той час: -Одне ваше слово
І ми повернемося назад звідки прийшли? -
Почувши Авілу що витерла свої сльози:

Відповівши:-Вибір зроблен, ми не раби!!-
А після цього голосно усім закричала:
-Слава героям, а теж слава вічна усім,

Кого на повстання сила волі підняла!!
Краще смерть, ніж нам підкоритися їм!
Идемо вперед, нехай що буде, то буде

Наше майбутнє тільки в наших руках!!-
І їй відповили голосно- Слава героям!!-
Немов згадавши разов все про Спартака.

Слухаючи все те що Авіла їм говорила:
-Нам треба зараз когось надислати вперед,
Передати до Фесалії, що ми змогли вижити,

Адже без допомоги, нас всіх чекає кінець.
Нехай вони скачуть до їх міста на конях,
Як можна скоріше, щоб зустритися з нами.

Закликаючи земляков прийти на допомогу,
Після всього що було давши рятування!!!
Нехай розкажуть те що з нами трапилося

Про те, що ми досі тут змогли пережити…
Нехай покличуть врятувати наши життя,
Для синів та доньок, своєї батьківщини!-

І Тевторій на ці слова підняв свої руки,
Міцно тримаючи у них величезну булаву,
А після цього він як грім на небі вигукнув:

-Я буду з вами поруч, поки сам не помру!!
До Фесалії ми відправимо наших людей,
Яки зможуть зробити все те що нам треба,

Вони будуть на місце, через пару днів,
Передавши Фесалійцям повідомлення.
Я їм дам для цього найміцніших коней,

Щоб змогли дістатися якнайшвидше,
І якщо не буде від них допомоги тепер,
Тоді у бою наша доля -сама вирішиться.

Нам не перемогти одним проти Саксів,
Але краще загинути, ніж здаватися їм.
Зараз ми повинни йти і не зупинятися,

Щоб від нападів менше страждати самим!-
І люди піднялися і знову раптом пішли
Розуміючи наскільки були великі загрози.

Проводячи посланців, яких обрали вони,
Давши їм все, що було потрібно в дорозі.
Залишаючи для себе тільки деяки надії

Що до них допомогу, ще вони приведуть.
Таким чином позбавивши їх, від загибелі
Бо інакше сами всім загоном помруть.

Але повстанці не могли впливати на долю
Більше того що зробити було можливо.
Перебуваючи з того часу у глухій обороні,

Перед ворогом, що прийшев дуже швидко.
І хоча їх було небагато, п'ять тисяч всього,
Але зараз, навіть цього війска достатньо,

Щоб рабів оточити, взявши в міцне коло,
Серед яких залишалося воїнів не багато.
Почавши воювати з ними як тільки могли

І захищати своих жінок та людей слабких,
Які самі відбитися від ворогив не могли,
Тому що зброю в руках у житти не тримали.

Почуваючись подібно як зацьковані звірі,
Яких намагалися мисливці зловити.
Ставши відбиватися, як тільки вони вміли

Поваливши дерева, щоб потім підпалити.
Стіною полум'я, від ворогів захищаючись,
Надавши вогню все те, що може горіти.

За темним димом у лісі разом ховаючися,
Зумівши саксів на якийсь час зупинити.
Відступаючи геть, коли вже задихалися

Кидаючи всіх, хто не може себе врятувати.
Поки їх переслідували, не зупиняючись
Тому що не знали, що варто їм чекати.

Намагаючись сховатися десь якнайдалі
Тікаючи туди, куди могли дивитися очі.
Де погрози від них нарешти відступали,

Коли вогонь спалив усе що є повностью.
З'їдаючи траву, а за ними почав їсти дерева,
А потім все, що стоїть на грішній землі,

Мовами полум'я піднімаючись до неба,
Спалюючи і його, якщо б дістати змогли.
Змінюючи повітря, хмарами чорного диму,

Позбавляючи шанса людей продихнути.
Коли їм нічого навіть близько не видно,
Але вони як раніше, шукали для себе волю.

Крокуючи навпомацки по темному лісі,
Де дерева, що стояли відчиняли їм шлях.
Тому що зустричалися для них поступово,

Від одного до іншого, крізь повний мрак.
Тікаючи як могли, туди де не було саксів,
Крокуючи на зустріч до майбутній долі.

Коли їх переслідували не зупиняючись,
Вороги яки не залишали людей у спокою.
І чим би в цей день закінчилися їхні муки?

Ніхто серед повстанців наперед не знав.
Тому що все трималися лише на силі духу,
І хто їм був найслабший, той і програв.

Вийшовши з лісу, опинившись на полі
На яком золота пшениця росла з землі,
Куди продовжували тікати люди гурбою

Де вільно зітхнути, досягнувши мети.
Раптом побачивши як звидки здалеку,
До них наближалися війська Фесалії,

Яких закликали на допомогу швидше,
І вони прийшли, щоб принести рятування.
Приїхавши одразу як тільки впізнали,

Що недалеко від них, знаходятся земляки,
Які до батьківщини своєї поверталися
Не в силах від саксів порятунку знайти.

І в той час це величезне кінне військо,
Зіткнулося з натовпом воїнів саксів.
Для яких що сталося, було не мислимо

Від страху ставши від них рятуватися.
Втікаючи назад знову до дрімучого ліса,
Де пожежа як раніше навколо палала.

Але їм було повернутись туди краще, 
Чим боротися з вершниками в час їх напада.
Не в силах чинити опір наступаючим,

Загинаючи під копитами сотні коней.
Поки їх списами колоть продовжували,
Не шкодуючи за всі злочини никого тепер.

І тоді сакси бігли, ховаючись швидше,
Не в змозі з наказом своїм упоратися.
Відчуваючи загрозу для свого життя,

Так що навіть у вогонь, готові кидатися.
Проклинаючи все, що стоїть на землі,
Усіх і кожного, хто зміг їх надоумити.

В цю авантюру, як вівцям до вовка піти,
Жалуючи себе, платячи за помилки кров'ю.
Поки що до кінця їх усіх не перебили

Лише деяким дозволивши геть утекти.
Бажаючи помститися за те, що створили
Намагаючись зло повністю зі світла звести.

Але під час всього, що там відбувалося
Загін фракійців нарешті зупинив коней,
І спустившись на землю, обступили Авілу,

Допомогаючи усім, хто був поруч з ней.
Ставши обійматися з ними не в змозі знайти
Деяких слів, щоб висловити своє кохання.

Тому що їх страждання до кінця підійшли,
Зумівши подолати усі випробування.
Обливаючись сльозами, відчуваючи самі

Що змогли повернутися на батьківщину.
З якою тепер своє щастя вони пов'язували,
Не в силах знайти його, ніде у цьому світі.

І хоча багато хто був далеко від дому,
Де народився та багато років прожив.
Поки римляни у нього все що є не забрали

Видвозячи людей в Імперію як рабів.
Тому край Фракійців здавався їм раєм,
Після всього що відбувалося в їхній долі.

Намагаючись повернути, все що відібрали
Де б свого щастя вони не знайшли.
Зараз здобувши те про що бажали раніше,

Зробивши немислимий для себе шлях.
Переживаючи страждання усю свою життя,
Поки одного разу їм кінець не настав.

І Авіла була щаслива за свою дитину,
Для якой нове життя змогла подарувати,
Думаючи про человіка якого любила,

І кого безнадійно продовжувала чекати.
Згадуючи улюбленого свого Спартака,
Який був в Італії заради їхнього порятунку,

Відступаючи геть, відводячи свої війська,
Від римських військ яким немає рахунку.
Мріючи про те, щоб зустрітися з ним

Обіймаючи міцно їхню спільну дитину.
Обливаючись сльозами, горя від любви,
Боячись що не повернеться на батьківщину.

Відчуваючи серцем, як б'ються їхні серця
Усіх повстанців, які крокували по лісу,
Йдучи на смерть по стопам Спартака,

Безнадійно борючись з цім ворожим світом.
На благо майбутнього, всьому всупереч
Бажаючи виправити звичний порядок,

Здобувши своі права, за них взявши меч,
Щоб повернути свою волю обратно.


Глава Восьма


А далеко від них десь на півночі Італії
У темних лісах ночували повстанці,
За Спартаком до Сицилії відступаючи,

Сподіваючись там, із полону врятуватися.
Як тільки пірати зможуть допомогти
Доставивши їх на кораблях до Фесалії,

Пройшовши шлях по морському шляху,
За це величезну плату собі вимагаючи.
Яку Спартак намагався як міг зібрати

Розграбуючи повністю маєтки патриціїв.
Яких багато на своєму шляху зустрічали,
Нападаючи на міста, де вони панували.

Не маючи ніякой жалості зовсім для них,
За все те, що їм самим у житти дісталося.
За свої страждання змушуючи заплатити

Римських вельмож, все майно забираючи.
Розуміючи, наскільки страшні погрози,
Над ними нависали, як дамоклов меч.

Адже Римська армія по сліду крокує,
Маючи величезний у кількости перевес.
Не дозволяючи покинути межі Італії

Ніяк інакше, крім тільки на кораблях,
І тому повстанці разом геть відступали,
Прямуючи туди куди повів їх Спартак.

Продовжуючи з патриціїв оброк збирати,
Спустошуючи поступово римські міста,
Щоб зібрати плату та піратам віддати,

Так залишивши Італію, порятунок знайдя.
Одного разу зустрічавшись з посланцем
З яким сами мали намір, все обговорити,

Бажаючи знати, що буде для них далі,
Більше не в змозі очікування терпіти.
Розуміючи, наскільки тепер небезпечно,

Їм буде залишатися у Римській Імперії.
Коли багато римлян бажають їх смерті,
За все те, що зробили грабуючи маєтки.

І тому Спартак розраховував якнайшвидше,
Їм буде потрапити до Фесалії на кораблях.
Сказавши посланцю, що зібрані гроші

Але вони не можуть зволікати зараз ніяк.
Зустричавшись з ним у себе в наметі,
На березі моря, де гладіатор мирно чекав,

Коли представник піратів приїде увечері,
Щоб поговорити разом о різніх справах.
Почувши від гостя, як він попросив,

Показати йому оплату, яку вони зібрали.
Раптом побачивши гору з монет золотих,
Яку повстанці у своих скринях тримали.

І тому посланник в той час був уражений,
Не вірячи навіть своїм власним очам.
Ставши промацувати руками монети,

Щоб зрозуміти, що вони справді є там.
Тоді ставши умовляти як міг Спартака,
Щоб він віддав йому ці гроші одразу.

Обіцяючи, що їх кораблі припливуть сюди
Коли пірати отримають свою нагороду.
Немов шалений став з ним говорити,

Продовжуючи повторювати свої обіцянки,
Пропонуючи життя за гроші купити,
Все що було зібрано йому передавши.

А повстанці не розуміли, як їм вчинити,
Коли настільки хотіли добитися свободи,
Не в силах правду від брехні відрізнити,

Сліпо на свої надії покладаючись тільки.
Але Спартак сумнівався у його обіцянках,
Сам спостерігаючи за гостем віч-на-віч.

Поки він не став негідником здаватися,
Який намагається їх усіх обдурити.
Але ці відчуття довести було не можливо,

Коли повстанці хотіли залишити Італію,
Вимагаючи від свого вождя, щось робити
Щоб вони змогли знайти собі рятування.

І Спартак не міг просто так йому відмовити
Посилаючись лише тільки на свої підозри.
Ставши думати, як тепер варто вчинити

Пропонуючи гостю взяти частину грошей.
А решту частину, відразу після того,
Як тільки їх посадять пірати на кораблі,

І відвезуть до Фесалії, отримавши своє,
Давши людям саме те до чого вони йшли.
Почувши відповідь на свою пропозицію,

Коли посланець не став сперечатися з ним.
Зрозумівши що зараз не отримає більше,
Як би сильно цього він сам не бажав.

Приймаючи те, що йому пропонували,
Запросивши до намету наближених увійти.
Які стали переносити гроші скринями,

Щоб потім на човнах по морю відвезти.
І приймаючи гроші, посланець пообіцяв
Що до них за тиждень прибудуть пірати.

Після чого місце для зустрічі їм показав,
Розтеливши перед повстанцями свою мапу:
-Ось тут вони будуть, прямуйте туди,

Біля морської переправи на землю Сицилії,
В порту ви зможете сісти на кораблі,
Рятуючи від переслідування свої життя.

Для наших судов там буде найпростіше,
Пристати до березі і нияк не постраждати,
Від римського флоту, що дихає у потилицю

Намагаючись топити, в будь-який час.
Чекайте нас там і ми до вас припливемо... -
Перед тим як піти їм посланець сказав.

І після цього він відразу вийшов із намету,
Ставши відпливати в далечінь на човнах.
А Спартак і повстанці його проводжали,

Змирившись з обговореним станом речей,
Що вони за обіцянки гроші віддали,
Сподіваючись що отримають волю тепер.

Після всього, що разом вони пережили
Мріючи швидше відплисти додому.
Коли більше нічого, для себе не хотіли,

Не шкодуючи навідь золотом за свободу.
І повстанці пішли куди їм наказали,
На місце зустрічі як вони домовилися.

Де перебувала в Сицилію переправа,
Ставши чекати, коли зустріч трапиться.
І змінювалися дні, а потім навіть тижні,

Але піратських кораблів все одно не було.
Не розуміючи в той час, а що ними рухає,
Якщо пірати порушили слово своє.

Побоюючись гіршого у своїх передчуттях
Але тільки час не шкодував їх зовсім.
Одного разу побачивши римськіх солдатив,

Які розбили свій табір недалеко від них.
З кожним днем все більше збираючись,
Зумівши повстанців немов у кут загнати,

Де вони продовжували рятівників чекати,
Надій на порятунок ще не покладаючи.
Тим часом готуючись до битви останньої,

Не бажаючи нияким чином Риму здаватися.
Від яких не могли нияким чином піти самі,
Крім як відпливши на піратських судах.

Але вони були змушені з Римом боротися,
Не маючи ніяких шансів на перемогу.
Побачивши Варінія що привів своє військо

Щоб покінчити з повстанцями повністю.
Ще мріючи помститися за свою поразку
Коли його війско з ганьбою розбили,

Прівивши з собою кілька армій відразу,
Щоб точно у повстанців битву виграти.
І Спартак зрозумів, що їх у кут загнали,

І вони нічого з цим зробити не зможуть,
Крім як своє життя за ідею віддати
Бажаючи посмертно волю свою захистити.

Звернувшись до загону:- Брати тримайтеся!
Ми переможеме! -почав він говорити,
На останній крок, людей закликаючи,

Щоб заспокоїти, давши надію їм жити.-
Ми переможемо навіть якщо загинемо!
Тому що час нас підніме на п'єдестал.

Так не бійтеся браття віддати своє життя,
Страждаючи за тех хто свободу шукал!!
За нами є правда і саме в ній наша сила,

Ми за свободу і повинні її разом нести,
За усіх пригноблених людей цього світу
Кого з народження страждати прирекли!

І на цей час лише про одне боюся я зараз,
Що після нашої перемоги ніхто не піде!
Заради своєї правди, з колін підніматися,

Щоб далі продовжити наш шлях по землі!
Але я зберігаю надію на наших нащадків,
Що вони підуть за нами усьому всупереч,

Досягнувши того що ми так довго шукали,
Вставши після нас, взявши в руки меч!-
І повстанці закричали: - Слава Героям!-

Усім і кожному хто за свободу встає!
І якщо нам потрібно загинути сьогодні,
Від цього николи не зречеться ніхто і де!

Слава Героям, так зачекайте нас брати!!
Ми вічно вас пам'ятаємо у наших серцях!
Хто бився за те, що для нас було свято

Кому великий подвиг його долею став!!-
І повстанці усі кричали: -Брати до бою!
Ми все одно повернемося на батьківщину.

Залишившись у пам'яті всіх хто за волю
Готовий віддати все що є навить життя...-
І люди зібралися величезним числом

Усвідомлюючи загрозу Римської Імперії,
Приймаючи те, що їх чекало після всього,
Тому що жити як раніше вони не хотіли.
 
Ставши все готуватися до останнього бою
З якого більше не зможуть живими піти.
Адже римляни зібрали величезне військо,

Що ніхто не міг би зараз його перемогти.
І у них була зброя, обладунки, припаси,
А ще катапульти кидали, снаряди свої.

Вимушуючи повстанців битву почати,
Або загинути під градом кам'яних брил.
І тому Спартак більше не міг чекати, коли

Римляне покінчать з усім його військом,
Що сипали снаряди, один за одним,
Позбавляючи людей безладно від життя.

Тому повстанці не стали довго ховатися
Від своєї долі, що чекала їх попереду.
Зумівши в єдине ціле війско зібратися

Відступаючи за пагорба, де загрози нема.
Вимушуючи римлян слідувати за ними,
Щоб прийняти там з ними остаточний бій,

Роблячи все, що могло бути в їх силах,
Підготувавши плацдарм перед собою.
Раптом особисто побачивши їхню появу

Як римляни почали на зустріч бігти.
Діставши власну зброю, усією громадою,
Щоб з повстанцами, цю битву перемогти.

Почувши крики людей: -Не відступайте!
Краще ми загинемо за нашу свободу!
Ніж перед ворогом, як раби існувати. -

І всі знову закричали: - Слава героям!-
І в пекло боротьби вони разом вступили
Не побоюючись, що сами будуть горіти.

Тому що виходу іншого їм не залишили
Як інакше вільними надалі їм жити.
За найвищі цінності світа тримаючи зброю

Без яких сама життя не може мати сенсу.
Не промінявши ні на що, як є свою волю
Посвятивши їй повністю усе своє серце.

Прийняв рішення як їм треба вчинити
В той час коли вони підняли повстання.
Не бажаючи від своїх ідей відступити,

Так і дійшовши до кінця на заклання.
Коли для їх ворогів немає рахунку,
Переносячи у битві величезні жертви,

Не знаючи як допомогти цим людям
Якщо самі повстанці давно були мертві.
Втрачаючи своїх товаришів раз за разом

Не помічаючи, як швидко зникають вони.
У бурі боротьби де их на всі боки кидає,
Поки що не потонуть у власній крові.

Мертвою хваткою тримаючи римлян,
Щоб не дозволити для них далі воювати,
Вмираючи але все одно борючись із ними

Віддаючи всі сили, щоб з собою зібрати.
Залишаючи цей світ немов герої,
Тому що інакше не можуть вчинити.

Зумівши знайти у боротьбі свою волю
Яка стала сенсом для їхнього життя.
Ведучи борютьбу за первородні права,

Які всім і кожному були дані з народження.
Але лише деякі готові йти до кінця,
Обстоюючи те, що було для них цінне.

Маючи особисте право підняти повстання
Як тільки їхні права стали зневажати.
Поклик зсередини тоді свій відчуваючи

Немов щось святе для них опаганили.
Будучи господарями свого власного життя
Не уявляючи її, без прав непорушних.

Які були основою для їхнього майбутнього,
Що найбільше всього потрібно людям.
А якщо цього немає, тоді життя не треба

І вони піднималися з мечем та вогнем.
Повстав за свободу свою безвозмездно,
Без якої не потрібно було зовсім ніщо.

Борючись з ворогом у нерівному бою
З якого вийти сами вже нияк не могли.
Крім як труси-живими або як герої,

Які життя свої віддали у цієй боротьбі.
Маючи майже сорок тисяч людей,
Але їх дуже мало перед військами Риму

Які зібрали свою армію де тільки могли
Щоб покінчити з повстанцями швидко.
Загнавши їх в кут, де людей добивали,

Влаштувавши там для них криваву бійню.
Поки що від них, могли відбиватися
Вичерпуючи свої найостанніші сили.

А тим часом панове на чолі з Варінієм
Дивилися на бійню разом здалеку.
Вкушаючи виноград і солодкі вина,

Немов их війська билися у Колізеї.
Дивлячись на битву як на видовище,
Уваги не звертаючи свого на людей,

Лежачи на подушках від задоволення,
Де обговорювали, те що бачили все.
Спостерігаючи, як сотня тисяч бійців

Зіткнулася разом у смертельній битві.
Звідки ніхто вийти, так просто не міг,
Не відібравши у супротивника життя.

Поки одного разу кінець не настав
Вже пізно вночі, коли темрява їх накрила.
Де десятки тисяч римських солдатів

На полі з повстанцями лежать не живими.
А ті, хто залишилися, ходять над ними
Святкуючи свою перемогу над Спартаком.

Збираючи полонених, кого не вбили,
Для того, щоб зробити свою кару потім.
Знущаючись з тих хто поки не загинув,

У цьому страшному, величезному бою,
Хто хотів життя своє швидше залишити,
Щоб посмертно знайти для собі спокій.

Тим часом живих повстанців збирали,
Хто залишився від багатотисячної армії.
Трупи людей своїми ногами штовхаючи,

Намагаючись знайти живих та поранених.
Живими зібравши шість тисяч людей,
З поля бою, що розкинулось до обрію.

Де все інши лежали мертвими на землі
Решта повстанців хто був разом з ними.
А тим часом темрява накрила усіх,

Хто більше не зможє прокинутися ніколи.
Після всього, що трапилося з ними тоді,
Їх смерть як свобода їм була нагородою.

А решти живих полонила армія Риму
На чолі з Варінієм намагаючись зрозуміти,
Де був Спартак, він мертвий чи вижив,

Немов не в силах його ніде виявити.
Перевіряючи полонених та загіблих,
Але ніде не зустрічаючи його самого.

-Можливо він був серед понівечених,
Кому пошматували обличчя його? -
Думав Варіній дивлячись на усіх тих,

Кого повбивала в бою римська армія:
-А може бути Спартак був серед них
Кого полонили, поки життя залишаючи?

Нам потрібно його знайти, як завгодно
Щоб потім народу на розтерзання віддати,
Прилюдно страчувавши, на міській площі…

Зламавши йому всьо, що можна зламати.
Ну так що ви стоїте не працуючи, собаки-
Закричав Вариній своїм держемордам-

Ви повинні його навіть з-під землі дістати,
Інакше самі там виявитеся дуже скоро!!-
І легіонери рімлян, пішли виконувати,

Наказ свого великого першого консула.
Намагаючись вождя повстанців упіймати
Серед живих повстанців чи серед мертвих.

Але з того часа, де б вони не шукали,
Вони ніде не змогли знайти Спартака.
Про що з покаянної прийшли та сказали,

Впавши самі на коліна до свого керівника.
Перевіривши у полони кожного бранця,
Звіряючи усіх людей, з описом очевидців,

Які бачили Спартака до цього часа наочно,
І могли точно впізнати його обличчя.
Але ніде нічого не було, навіть останків

Там не лишилося на місці після побоїща.
І Варіній думав як з цим розібратися,
Будучи злим немов страшне чудовище.

Ставши кричати, від своєю шаленої люті,
Кинувши кубок з віном у своїх солдатів.
Хапаючись від злості за свою голову,

Не уявляючи, що робити йому треба далі.
Вже другий день свого не достигнувши
Мріючи сам вождя повстанців схопити,

Щоб видавлювати по краплі його життя,
Змусивши перед смертью ганьбу терпити.
Поки одного разу, не привезе до Риму,

Де розіпнуть його на радість натовпу.
Яка буде чествовать, його ім'я Варіній
Навіть після того, як він буде мертвим.

На всі часи історії запам'ятавши його,
Велікого переможця війська повстанців,
Але без Спартака, так нияк бути не могло,

Ставши відчуваючи, що все було марно.
Оглядаючи шість тисяч своїх полонених
Хто залишився живим після цей битви.

Розуміючи, як легко сховати людину,
Усередині цього людського натовпу.
Вирішивши звертатися до них самих

Закричавши з пагорба людям голосно:
-Де ваш ватажок, куди він від мене втік!
А може бути ви його ховаєте нарошно!

Відповідайте собаки та віддайте мені,
Свого ватажка від побитого війська.
За це я вас особисто залишу в живих,

А якщо не буде цього, загинете швідко!
Я за злочини відправлю вас на розп'яття,
І повіщу на огляд вздовж римських доріг,

Якщо ви для мене, Спартака не видасте,
Врятувавши тим, своє жалюгідне життя!!
Вам дається шанс повернутися до того,

З чого ви усі, колись як раби починали,
Покаявшись за зраду панам і господарям,
Що з вільними людьми себе дорівнювали.

І вам знову дозволять жити так як раніше,
Щоб ви зайнялися своім звичайним трудом.
Поки тимчасово не помрете від слабкості,

Сприймаючи цю годину за щастя своє!!-
І голос його розносився всюди луною,
Долинувши на тисячі полонених людей,

Які обрали всі разом в той час свою долю
Не сумніваючись нияк, зовсім, перед нею.
Не бажаючи домовлятися з ними тоді,

Коли їх самих ще живих вороги полонили,
Зберігаючи свою єдность, усі як один,
Тому що розуміли, для чого вони жили.

Всі разом приховуючи від римлян того,
Кого вони довго та безуспішно шукали,
Хто залишитися зміг живим після всього,

Що доля для нього за усю життя посилала.
Лежачи поранений, спокійно вмираючи
Склавши голову на коліна своїх вояків,

Які його більше ніж себе самих захищали
Після всього, що він зміг зробити для них.
Згадуючи Авілу та свою маленьку дитину,

З якими він розлучився, щоб врятувати,
Відчуваючи, що вони його теж не забули
Икая від того, що про нього згадували.

Думаючи про них, як вони про нього
Всупереч усьому тому, що їх поділяло.
Будучи з ними поруч, не смотря ні на що

І так буде вічно, що б з ними не стало.
Раптом побачивши їх у смутній свідомості
Простягаючи руку до них в порожнечу,

Лише одне слово у маренні повторюючи:
-Зачекайте мене, зачекайте я скоро прийду,
Я скоро прийду ... - він знову це повторив,

А його воїни так и були з ним разом,
Слухаючи Варінія, який найдалі просив
Закликаючи їх здати Спартака йому зараз.

Варто додати що він був таким не один,
Хто ледь живий від ран лежав умираючи,
Але людям хотілося залишитися з ним,

Руки цілуючи та йому в ноги кидаючись.
Будучи вдячні за все те, що він вчинив,
Якщо навіть не змогли здобути свободу,

Але вони усі відчували себе людьми,
Завдяки йому та нікому більше іншому.
Слухаючи з ненавистю слова Варінія,

Який пропонував зрадити Спартака,
Пропонуючи негайно віддати його Риму
Замість нього, рятуючи своє рабськє життя.

І ненависть піднімалася у людському морі,
Де люди не могли цього найдалі терпіти,
І хтось встав і закричав: -Досить, досить

Я Спартак, спробуйте мене схопіти!!-
Ці слова сказав полонений повстанець,
Якому набридло, самому мовчки сидіти,

І він захотів над римлянами познущатися,
Що одразу вони кинулися його полонити.
А він став тікати від них крізь натовпу,

Поки інші повстанці всі як один реготали,
Слухаючи як Варіній кричав: -Взяти його!!-
Своим солдатам що за ним слідом помчали.

І вони намагалися прорватися до нього,
Як би їм бранці на шляху не заважали,
Просто так не дозволяючи пройти нікому,

Продовжуючи реготати без кінця самі.
Але як тільки зловили повстанця того,
Який першим почав над ними знущатися.

Хтось із них знову назвав себе Спартаком,
Повторюючи свої жарти знову безладно.
З часом римляне їх хапали один за одним

Поки сами не зрозуміли що це абсурдно.
Від свого стану, де люди як з глузду зійшли
Реготати продовжуючи все безтурботно.

Звертаючи власні очі усі як один на Варінія,
Який за тим, що відбувається спостерігав
І одного разу наказав їм, від свого імені,

Не втримуючи себе, ніяк більше в руках:
-І як ви тільки на цей вчинок зважилися,
Настільки глумитися відкрито над нами!

За це вашу долю, одним словом зламаю
Бо на розп'яття, усіх за це примовляю!!-
І тоді патрицій дав наказ своїм воїнам,

Усіх повстанців розвісити уздовж доріг.
- Поставте хрести і на них розпинайте
Без суду всіх і кожного, хто є серед них. -

І римські солдати взялися до справи,
Щодо шести тисяч полонених людей.
Яких було наказано без суду розіп'яти,

Примушуючи їх рубати хрести весь день.
Щоб потім виривати одного за іншим,
І під крики та прокляття людей нещасних,

Розпинати безжально, на хресті прибивши
Так щоб нияк вони не змогли врятуватися.
Поки інші повстанці ще тягли на собою,

Розп'яття хрестів до місця де їх розпинали,
І тисячі мучеників, йшли один за одним,
З кожним кроком, своім числом спадаючи.

Спостерігаючи за тим, як сотні хрестів,
Біля дороги один за одним піднімалися,
А вони все продовжували, разом далі йти

День за днем тягнучи за собою розп'яття.
І разом з ними там крокував і Спартак
Волочачи на собою хрест перед смертю.

Приймаючи свою долю разом з усіма,
Щоб на батьківщину потрапити посмертно.
А поки він йшов, йому усі допомагали,

Немов рятівнику його розп'яття нести.
Інші повстанці з якими разом повстали,
Звільняючи від рабства усіх на землі.

Приймаючи страждання за порятунок,
Для кожного хтось на білому світі страждав.
Роблячи все щоб добути для себе волю,

Заради якої готові, навіть життя віддати.
І немов апостоли, шість тисяч повстанців,
Несли розп'яття разом зі Спартаком.

Приймаючи загібель, вождя не зрадивши,
Тому що як рятівник він був для них сам.
Колись почавши першим велику справу,

З якої їх повстання з давних пір почалося.
Довівши людям, що у них було право,
Захищати свою свободу будь-якою ціною.

Навіть якщо треба порушити лукаві закони
Які на світі не повинні були існувати,
Які створені, щоб відібрати у людей волю,
 
Змусивши людей собі почувати рабами.
Борючись за те, щоб у майбутньому світі,
Великі цінності підняли на п'єдестал.

За рівність, братерство, свободу та віру
Що кожен має права на своє вільне життя.
І тому римські патриції настільки хотіли,

Зняти зі Спартака його святий ореол.
Розуміючи наскільки величезну силу,
Він уявляє, для людей хто за волю йшов.

За неї тримаючись, навіть перед смертю
Коли їх уздовж доріг на розп'яття вели.
Пройшовши шлях величезний посмертно

Шлях в Капую із Сицилії зумивши пройти.
Разом крокуючи пів тисячі кілометрів,
Поки усіх повстанців до кінця не розіп'яли.

Вмираючи у стражданнях, зі Спартаком,
Але де він був вони в той час не уявляли.
Раптом втративши з уваги рятівника свого,

Якого римляни ні в ком так і не впізнали.
Вбиваючи усіх і кожного, всупереч всього
Не зумівши знайти серед них Спартака.

Тому що він народився простою людиною,
І нічим не відрізнявся від своїх повстаців.
Хто прийняв на себе його священне ім'я,

Піднімаючись з колін свободи заради.
Не бажаючи страха та свавілля терпіти,
Будучи рятівниками своєї власною долі.

Уявляючись як апостоли для свого лідера,
Мало відрізняючись від нього між собою.
Маючи сміливість, разом йти до кінця,

Зійшовши на хрести, де усі залишалися.
У муках повиснувши над землею вися
Поки смерть над ними не зглянеться.

Зв'язавши п'ять міст ланцюгом із хрестів,
На яких вони висіли і повільно вмирали,
А між тим багато людей, хто зустрічав їх,

Хрестилися і Рим без кінця проклинали.
Побачивши як вони стоять нескінченно,
Ціє розп'яття, на яких мученики висять,

І вздовж дороги вдалину тягнуться вічно,
Ряд за рядом тих хто за волю страждав.