Колишні дні – давно минули...
Чуття, що душу вередять
і в Час ще досі не гайнули,
із сонцем в морі догорять…
Тугу мою залиже море,
прибоєм Вічність нагадав;
вино навік поглине горе,
щоб сум хмаринкою розтав...
І, може, трохи ще пізніше,
коли пробачим біль обох,
стривожать чайки душу в тиші,
згадав, як ми кохали вдвох:
про невимовне все і ніжне;
що душу боляче пече;
все, що було колись раніше;
які дива чекають ще...
І суму кажучі: «Доволі!»
розлуку далі відганя,
я з вій стираю краплі моря,
в обіймах танучого дня…
Колишні дні – давно минули...
Чуття, що душу вередять
і в Час ще досі не гайнули
із сонцем в морі догорять…
Я серце болем вже не краю..
В минуле більше не дивлюсь…
У Вирій Щастя відлітаю…
Та дню майбутньму молюсь!
Сонце сiдае...
© Copyright: Юджин Папуша, 2022
Свидетельство о публикации №122051502357
Свидетельство о публикации №122051502357
Рецензии