Валентин Кожевніков
Наше здоров’я і життя залежать від чистого повітря, чистої води, чистої землі та від чистої мови... Бережімо їх.
Мова є показником мудрості народу, його творчого потенціалу, маяком на шляху до майбутнього.
Народні спостереження
З чужим чоловіком щастя не спіймаєш.
В чужому домі притулку не знайдеш.
Чужою мовою волі не докличешся.
Тільки в рідній мові возвеличишся!
В світі загострюється протистояння націй. Ті з них, що не бережуть свою мову, загинуть, втративши свою кулі,туру, першими. Ти хочеш цього?
ВІД АВТОРА
Мова робить людину людиною, плем’я — народом, а народ — нацією. Яка мова — такий і народ. Мова є показником мудрості народу, його творчого потенціалу. Якщо лексика мови логічна і проста, то і народ легше засвоює моральні, суспільні та природні закони, швидше досягає успіху. Якщо народ користується чужою, та ще й надто важкою, нелогічно збудованою мовою, то він приречений на відсталість. Ось де причина постійної відсталості росіян та інших російськомовних народів. Українці до 1654 року розвивалися на рівні інших європейських народів, і лише після Переяславської ради, коли нам почали нав’язувати російську мову, ми почали все більше відставати від західних сусідів у всіх відношеннях, особливо в культурі.
Чому угро–фінські народи, які опинилися в РФ і користуються російською мовою (карели, пермяки, чуваші, ерзя), живуть у кілька разів гірше за тих угро–фіннів (естонців, фінів, угорців), які відійшли від Росії і розмовляють рідними мовами? Чому слов'янські, формально незалежні народи (українці та білоруси), які перейшли на російську мову спілкування, живуть у кілька разів гірше, ніж слов’яни, які зберегли рідні мови? Чому навіть російський народ, що був і є панівною нацією на величезній території, задовольняється рівнем життя, в кілька разів нижчим, ніж в інших незалежних народів? Щоб зрозуміти причини цих цікавих особливостей, згадаймо, що рівень життя визначається рівнем культури — культури праці, побуту, відпочинку, освіти, науки, виробництва, — і що основою культури є мова. Штучна мова — штучна культура, показна, а не справжня, моральність. Тобто причина всіх бід російськомовних народів спільна і відома — це російська мова.
ПАМ’ЯТАЙМО: Китайський філософ Конфуцій ще за 6 століть до нашої ери застерігав: «Якщо мова не є правильною, то вона не означає того, що мас означати; то не буде зроблене те, що має бути зроблене. А тоді моральність і всяке мистецтво почнуть занепадати, справедливість зійде на манівці — і всі впадуть у стан безладного хаосу». Саме такий хаос ми і спостерігаємо у російськомовних народів, особливо в Росії.
Чому російська мова не сприяє розвитку культури, не дає народам ніяких шансів на покращення життя, чим вона відрізняється від інших мов, у чому її вади? Системний аналіз особливостей російської мови приводить до висновку, шо головний недолік цієї мови — це її штучність. Адже основою російської мови стала церковнослов’янська, придумана Кирилом і Мефодієм у IX сторіччі для християнізації слов’янських народів. І хоч ця штучна церковнослов’янська мова зіграла велику роль в християнізації слов’ян, але в жодній слов’янській державі вона не витіснила з ужитку народної слов’янської мови. Тільки в Московії, на теренах угро–фінських народів, штучна церковнослов’янська мова була накинута аборигенам не тільки в якості інструменту для церковних відправ, а й замінила народні мови угро–фінських племен в освіті, державних установах, стала мовою спілкування в побуті. Цьому сприяла та обставина, що грамотними в Московії були тільки церковники–християни, які не знали місцевих мов. Оскільки ті церковники прийшли в Московію з Русі–України, то вони знали українську мову і впродовж більше як 500 років широко використовували її (часто шляхом калічення українських слів) для творення російської. Процес збагачення російської мови українськими словами ще більше прискорився, коли московські царі після 1654 року стали залучати до державної служби освічених українців. Тому російська мова має з українською понад 50% спільної лексики. Після того, як у середині XIII сторіччя Московія стала одним з ханств Золотої орди, на її теренах осідали монголи, які додали до російської мови багато своїх слів. Пізніше, коли Росією правили цариці–німкені, російська мова збагатилася багатьма німецькими словами, а після війни 1812 р. з французами російські аристократи запозичили з французької мови сотні нових слів.
Оскільки творення російського «язика» відбувалося впродовж відносно короткого історичного періоду, а його збагачення словами з інших мов теж проходило надто швидко, то залучені чужомовні слова не встигали перероджуватися за законами російського «язика» і часто використовуються за окремими правилами. Тому російська мова має надто багато винятків і складних правил. Вона є однією з найважчих мов світу. Вчити її — значить марнувати час і забивати голову непотрібними, навіть шкідливими, знаннями. Народам, які вчать російську мову в школах, не вистачає часу на засвоєння потрібних для життя предметів, що веде до відставання російськомовних народів від іншомовних. Найбільше шкодять знання російської мови українцям, бо полегшують Росії вести щодо України імперську політику і використовувати російськомовних громадян України для зміцнення проросійських позицій в органах влади, особливо у Верховній Раді України.
ЗАМІСТЬ ПЕРЕДМОВИ ЛЕГЕНДА ПРО ТВОРЕННЯ РОСІЙСЬКОЇ МОВИ
Чув по радіо, що лідери Партії регіонів обіцяли, в разі перемоги на виборах, надати російському «язику» статус офіційного. Мабуть, вони не орієнтуються в мовних проблемах і не розуміють, що другою державною мовою не може бути мова, яка є навіть не діалектом, а жаргоном державної мови корінного народу. Якби вони запропонували другою державною мовою — англійську, то можна було б погодитися, бо ця мова не споріднена з нашою, її слова не схожі на наші. Та ще ця мова є мовою міжнародного спілкування, мовою наукових журналів, конференцій тощо. Он індійці взяли англійську мову як другу державну і тепер мають можливість легко прилучитися до світового прогресу в усіх сферах. А що матимемо ми, вивчивши найважчу з усіх російську мову? Оскільки понад 50% російської лексики було запозичено з української мови, то українська і російська мови в головах українців не співіснують, як українська й англійська, а, маючи багато спільних (однакових і подібних) слів, перемішуються, перетворюючись на суржик. Тому знання російської мови робить українців малокультурними тугодумами.
Натомість росіянам, які хочуть стати всебічно освіченими людьми і знати історію походження своєї мови, без доброго знання української не обійтися. Наведу тільки один приклад. Що ви думаєте про походження (етимологію) російського слова колбаса? Дехто з освічених росіян стверджує, що це пов’язано з колбами, які Ломоносов використовував, коли досліджував процес переробки м’яса в ковбасу. А будь–який, хоч трохи освічений українець знає, що назва цього продукту походить від слова ковбик, бо наші предки ще за тисячі років до виникнення Росії набивали ковбики салом і м’ясом (до речі, російське мясо теж походить від українського слова м'язи), коли виготовляли ковбасу. Просто росіяни покалічили (як і все, що попадає до них від інших народів) наше слово, щоб мати своє, оригінальне. Проте імперське виховання заважає їм тверезо підійти до вивчення рідної мови і змушує вихвалятися навіть тим, що у демократичних і освічених народів може викликати лише подив, посмішку або співчуття.
Російські царі, особливо Катерина II, їхні історики та письменники так перекрутили давню російську історію, що по–російськи освічені росіяни й досі думають, що вони теж слов’яни, а не угро–фінни, що Російська держава є нащадком Київської Русі, а не витвором монгольських ханів, що їхня мова народилася в Києві і була колись рідною і для нас, українців, бо і вони з нами, як нас запевняють, однієї крові — слов’янської, а ще точніше — руської. Але хоч і знищували вони давні літописи, щоб приховати правду про свою неслов’янськість, про те, що Московію великим князівством зробили монголи, що їхня мова штучно утворена з церковнослов’янської, української, монгольської та діалектів угро–фінської мови, якими говорили племена угро–фіннів, що жили на північ від річки Оки, все одно історична правда збереглася в українських легендах та літописних джерелах інших народів.
Отож, щоб зрозуміти, коли, де і як творилася російська мова і чи була вона рідною для прадавніх киян, послухайте давню легенду...
1000 років тому наша Руська держава була найбільшою і найрозвиненішою країною Європи. Наші купці торгували на Заході і Півдні, на Півночі і на Сході. В той час на північ від Русі–України, далеко від цивілізації і європейської культури, жили угро–фінські племена мисливців і риболовів. Вони ще не були знайомі з сільським господарством, не знали ткацтва і гончарства, тому жили бідно, напівдико. Задумали наші купці разом з християнськими священиками цивілізувати та християнізувати їх. Але ті не бажали міняти своїх звичок та обрядів, не розуміли, яка їм користь від руської культури. Тоді один київський купець запросив до себе в гості кількох заокських мисливців та їхніх вождів, щоб побачили, як живуть цивілізовані народи і в яких церквах моляться богу.
Приїхали вони в Київ увечері, зупинилися в монастирі під опікою освічених монахів. Уранці повели їх до струмка вмиватися. Коли перший гість умився і хотів утертися, як завжди, долонями, йому дали рушник, але він не розумів, що це і для чого. Йому показали, як його використовують, і сказали: ’’Утрись!” Він утерся і процедура утирання після холодної води йому так сподобалася, що він вигукнув: ’’Доброє утро!”, з наголосом на букві “о” в слові утро. Процес утирання після вмивання так сподобався всім гостям, що вони по дорозі до їдальні часто повторювали: ’’Доброе утро!” За кілька днів вони уже звикли вранці питати один другого: ’’Доброе утро?” А потім ці слова стали в їхній країні зранку вітальними, навіть тоді, коли вони ще не вмивалися і не втиралися.
Привели гостей в їдальню, посадили за столи, поставили юшку в глибоких керамічних тарілках, дали по скибці хліба. Гості хліба ще ніколи не бачили, дивляться на нього і не знають, що воно таке. Один з них і питає: ’’Навіщо це?” А йому монах у відповідь: ’’Кусай, кусай — зрозумієш”. Він покуштував, і йому сподобалося. А наше "кусай” у них переродилося на “кушай”. Захотіли гості узнати, як русичі хліб отримують, звідкіля він береться. Монахи повели їх в поле. Була весна, і селянин орав свій лан парою волів. Зазвичай кричав, поганяючи їх: “Гей! Цоб, цабе!” Гості запитали: “Що він робить?” їм відповіли: “Оре”. Майбутні москалі вирішили, що орати — це значить кричати. Так у них з’явилося слово орать, тобто кричати. За орачем йшов інший селянин і сіяв пшеницю. Гостям показали зерно і сказали, що саме з нього вони печуть хліб. Щоб ті все зрозуміли, їх повели до млина. Оскільки в Московії водяних млинів тоді ще не було, їм показали, як із зерна вручну молоти борошно. Гостям дали відро зерна і дозволили самим покрутити ручні жорна. Це була важка робота, і вони аж спотіли, поки перемололи відро жита. Монах, що спостерігав за ними і бачив, як вони мучилися, крутячи жорна, сказав: “Ось така мука”. А вони вирішили, що так зветься борошно, і до цього часу кажуть мука на борошно.
Ввечері гості стали просити монахів, щоб їх повели в “столовую”. Монахи ніяк не могли зрозуміти, чого вони хочуть, адже столи у нас стоять не тільки в їдальні, а й в інших кімнатах та підсобних приміщеннях, поки зрозуміли, що так — не за головною функцією, а за однією з другорядних ознак — москалі називають їдальню. Але для майбутніх москалів це було головним, бо до того часу вони їли не за столами. По дорозі до їдальні монахи завели гостей до посудної лавки, де на мисках і глечиках були намальовані картини сільського життя в різні пори року: оранка, сівба, ужин, обмолот тощо. Гостям найбільше сподобалася пора ужину. Тому, коли вони прийшли вечеряти, то за асоціацією з ходом польових робіт, назвали вечерю ужином — адже під час вечері люди їдять те, що змогли заробити за день. Спочатку їм дали вареники з сиром і сметаною. Хтось із них запитав: «Це що? Можна кусать?» «Кусай, звичайно», — відповів монах. А коли той відкусив трохи, спитав: “Ну, що скажеш?” Гість відповів: “Укусно!” Так вони почали використовувати слово укусно (вкусно) для означення смачних страв. Тільки українці розуміють: не все, що можна вкусити, буває смачним.
Коли майбутні москалі поцікавилися, як робити сир, їх відразу повели на кухню і сказали: “Дивіться: в цих глеках свіже молоко, у тих — кисле молоко, і нарешті там — відтискування сиру, — такий процес творення сиру”. Вони зрозуміли і запам’ятали весь процес, але слова сир не запам’ятали і тому назвали сир творогом — від слова “творити”. Так воно у них і прижилося. Потім їм дали відварене м’ясо. Вони назвали його мишцами, бо в найдавніші часи у них м’ясо зазвичай найчастіше було з мишей. Русич пояснив їм, що це м’язи корови, а не миші, і тому називати його мишцами не можна — сміятися будуть. Всі гості зразу ж зрозуміли, що те м'ясо, яке ми беремо не у мишей, а у корів, оленів, кіз, свиней тощо, треба називати м'ясом (від українського слова м’язи). Проте м’язи тварин і людей вони до цього часу називають мишцами.
Пізно закінчилася вечеря, а гості чогось не спішать до своїх кімнат. Нарешті один з них і каже: “Ми чекаємо, коли повар зварить того гуся, щоб з’їсти, бо не звикли залишати на наступний день. Адже вночі прийде ведмідь і забере”. “Ні, — каже русич, — то на завтра. Не бійтесь, ніхто не з’їсть, спіть спокійно, а завтра вранці прийдете і поснідаєте”. Наступного дня гості проснулися раніше, прийшли до їдальні і попросили повара віддати їм той завтрак, що вчора залишився. їм дали. З того часу вони уже 1000 років сніданок завтраком називають.
Багато й інших слів майбутні москалі запозичили в киян у покаліченому або перекрученому вигляді (довгов'язий — долговязый, мовчання — молчание, невгамовний — неугомонный тощо). В деяких словах переставили букви: долоня — ладонь, намисто — монисто, пелюстки — лепестки, тверезий — трезвый, гарбати — грабить, голобля — оглобля, суворий — суровый, капость — пакость тощо. Багатьом додали по одній чи по кілька букв: чиста — чистая, висока — высокая, багата — богатая, доказ — доказательство, порука — поручительство, сон — сновидение, дія — действие тощо. Але більшість наших слів у них майже не зазнала змін. Тому ми їхню, похідну від нашої, мову, на жаль, розуміємо. Кажу, «на жаль», — бо за 333 роки, які ми були в їхньому ярмі, вони за допомогою голодоморів, війн та репресій зуміли схилити багатьох із нас до думки, що ми і вони — рідні брати, які виросли в одній колисці, і що російська мова краща за нашу, бо сучасна і культурна, а наша відстала, селянська, непрестижна та ще й зіпсована впливом польської мови. Ну, росіян можна зрозуміти: вони — етнічні угро–фінни, пнуться стати лідером серед слов’ян, щоб мати можливість втручатися у внутрішні справи всіх слов’янських народів. Тому їм надто важливо переконати весь світ, що в них і мова найкраща та найкультурніша серед слов’янських, і культура найвища і найдавніша. Мають рацію вони лише в одному — їхній «язик» справді бере початок з Києва. Але до нас він, як бачите, не мав тоді ніякого відношення. Ми й тепер не стали б шукати витоки і джерела їхньої мови, якби вони не нав’язували її і нам в якості культурної і великої. Ми заперечуємо це, бо знаємо про їхню мову більше, ніж вони самі.
Давно то було, проте ми розуміємо, чому і як росіяни калічили нашу мову. Але сьогодні, коли я чую на вулиці від українців: “Доброє утро!”, “Почьом мука?”, “Пєрєстаньтє орать”, “Кушайтє на здоров’є!”, “Садітєсь завтракать і т. ін.., то не знаю, що й думати: чи в Україні прийшлі люди знищили майже всіх українців, чи українці за час совєтської неволі так здичавіли, що їм тепер і такі, позичені 1000 років тому в нас, покалічені, тобто жаргонні, слова здаються вершиною культурності й освіченості. Напівдиких мешканців майбутньої Росії можна зрозуміти — вони вчили нашу мову, щоб окультуритися, охристиянитись і ослов’янитися. Не все вони зрозуміли правильно. Дещо переплутали, тому вийшов російський жаргон української мови. Вони його назвали «русскім язиком», а не мовою. Але зовсім не можна зрозуміти українців — слов’ян і європейців, які в XXI столітті вирішили відмовитися від рідної, логічної і культурної мови та перейти на той важкий і вульгарний жаргон. Невже здичавіли і проазійщилися настільки, що втратили здоровий глузд?
Тож доброго ранку, панове! Сідайте снідати, їжте млинці зі свіжого борошна — на здоров’я! Та не горлайте, а краще вивчіть історію свого народу та зрозумійте, що народна давня мова не може бути гіршою навіть за найдосконаліший штучний жаргон, який нам тепер нав’язують бузини, толочки, азарови, морози, черновецькі, вітренки... Бо це ж справді мука — чути, як сучасні українці в давньому Києві розмовляють, немов здичавілі сіромахи.
Росіяни своєї мови не мають. У них є «язик», яким вони спотворюють українські слова та переконують дурних хохлів, що саме так має звучати мова культурного народу.
Нам, якщо хочемо досягти прогресу і бути конкурентними серед вільних народів та скоріше збутися прищеплених імперією недоліків і соціалістичних пережитків, треба скоріше вийти з каламутного російськомовного середовища і ввійти в чисте джерело української легкої і логічної мови.
Прислів’я радить: Впізнавай брата по слові, а ворога — по мові. Українці, що втратили рідну мову, уже не вміють упізнавати ворога. Оце і є причиною встановлення в Україні влади зайд і пройдисвітів.
ВСТУП
Загальновідомо, що без мови немає нації. Тому, коли Україна стала незалежною і ми почали будувати власну державу, я був упевнений, що наші керівники зрозуміють: 1. Без нації не можна побудувати сильну державу; 2. Без сильної держави народ не зможе бути багатим і щасливим; 3. Без багатого і щасливого народу будь–яка влада буде ганебною, злочинною, тимчасовою й антинародною; 4. Без народної влади держава приречена на соціальні бунти, відсталість і втручання сильніших сусідів. А якщо, крім того, керівники України зрозуміють, що мова — це найбільш поширена і важлива інформаційна система, від досконалості, логічності, простоти якої залежить і ступінь освіченості народу, і глибина інтелекту інтелігенції, то почнуть з повернення української мови українському народові. Найшвидше і найлегше здійснити таку важливу справу можна, лише опершись на українську інтелігенцію, яка повинна довести великі переваги нашої мови над російською і переконати керівників держави в необхідності її швидкого впровадження в усіх сферах. Але більшість наших мовознавців так добре засвоїли шовіністичну російську науку, так перейняті імперською пропагандою, що й досі не можуть переконливо довести всі переваги нашої мови перед російською і наочно показати, яка з них первинна, а яка вторинна, похідна; яка має великі перспективи, а яка давно уже довела свою неспроможність вивести народ на шлях прогресивного розвитку. А зробити це вкрай необхідно, не витрачати час на визначення мовної політики в Україні: зразу і повсюдно в державних установах, особливо в дитячих садках, школах, середніх і вищих навчальних закладах, перейти на українську мову та почати вирішувати важливі економічні проблеми.
Спочатку, після утворення нашої держави українська мова начебто почала відроджуватися, але незабаром президент Кучма пообіцяв зберегти у нас мову сусіднього народу, тобто не дати нашій мові жодного шансу на відродження. В цьому він заручився підтримкою інтернаціональної (совєтської) інтелігенції, частина якої байдужа до долі нашого народу, а інша частина бажає використати наше важке, постколоніальне становище задля власного збагачення і на користь своїх народів. Адже зараз національність у нових паспортах не вказується, кожен може назватись українцем і під нашими національними прапорами та гаслами творити зло українському народові. Великі надії ми покладали на патріотизм Президента Ющенка, але і в його урядах більшість міністрів не були українцями. Тож сподіватися, що вони вирішуватимуть проблеми української нації, не доводиться. Якби в Україні хоч на 2–3 роки прийшов до влади уряд українців, то всі мовні, економічні, енергетичні, соціальні та інші проблеми, які не вирішуються з 1991 року, були б назавжди вирішені, й український народ зайнявся б вирішенням екологічних, промислових, наукових проблем на вищому рівні.
ГОЛОВНИЙ ІНСТРУМЕНТ НАЦІЇ
Від розв'язання мовної проблеми залежить багато. Адже мова — це головний інструмент народу, за допомогою якого формується інтелект людини і ментальність нації, здійснюється виховання й освіта, підготовка патріотичних вояків і бізнесменів, спілкування науковців і політиків, яким користуються на роботі і під час відпочинку... Користуючись чужим незручним інструментом, ми все робимо по–чужинськи, некрасиво, абияк. Головна загроза нашій нації не в тому, що ми не вчимо і погано знаємо свою мову, а в тому, що промосковська влада постійно обмежує життєвий простір україномовних громадян, змушуючи державних службовців: чиновників президентських адміністрацій в районах і областях, працівників пошти, залізниці, ощадних кас тощо зневажати державну мову. Тож і нам, щоб вижити в умовах окупації, приходиться пристосовуватися до них. Ще більший вплив на стан мови мають засоби масової інформації. А більшість з них у нас не тільки російськомовні, а й непатріотичні. Відомо ж, що в СРСР стати успішним журналістом можна було, тільки співпрацюючи з КДБ. Саме такі тепер керують більшістю українських ЗМІ. У деяких областях проводяться провокаційні опитування щодо надання російській мові статусу офіційної, тобто хитрі поплічники імперії намагаються заручитися підтримкою народу, щоб назавжди закріпити за Україною статус окупованої зони. Я не проти опитувань, але спочатку треба дати людям правдиву і всебічну інформацію про давність, природність, красу української мови, про численні її переваги над російською. Внаслідок двомовності і чужомовності наше відставання від країн Європейського Союзу і навіть від Росії збільшується.
Якщо ми ще довго будемо вирішувати мовну проблему, яка роз'єднує нас на радість ворогам; якщо ми не згуртуємося навколо патріотів, які ладні присвятити себе боротьбі за кращу долю народу; якщо і надалі будемо довіряти інтернаціоналістам, які за порожніми обіцянками хитро приховують своє бажання поживитися за рахунок нашого народу; якщо будемо вірити підступним ідеологам, які нав’язують нам хибну національну ідею, — то будемо приречені на зубожіння, деградацію, деморалізацію, деукраїнізацію і втратимо Батьківщину. Бути народу двомовним у сучасному світі — це те саме, що спортсмену на важкому шляху до вершини наповнювати свій рюкзак камінням. Яким би сильним і витривалим такий спортсмен не був, він приречений відстати від інших, більш серйозних і зібраних суперників. Тож і нам, українцям, треба покласти край розбазарюванню власного інтелекту на вивчення непотрібної чужої мови, а зекономлений час цілеспрямовано використати на сходження до ще не подоланих вершин, на здобуття справді необхідних знань. Доки в Україні пануватиме чужа мова, вороги нашого народу будуть використовувати її для прищеплення нам чужих, часто надто шкідливих ідей і думок, для скеровування наших настроїв у потрібне їм річище. Панування чужої мови — це ще гірше і небезпечніше, ніж військова окупація. Мовна окупація дає можливість чужинцям поборювати патріотів у боротьбі за владу, яку вони використовують на шкоду нашому народові.
Проте українці — могутній, витривалий і принциповий від природи народ. Майже 800 років бездержавності, неволі, етноциду не похитнули нашого прагнення зберегти свою національну ідентичність, мову, культуру. Сотні інших народів навіть у більш сприятливіших умовах втрачали все і переймали мову, культуру, звичаї окупантів, стали матеріалом для збільшення чужого етносу, а ми вистояли. І тільки після проголошення незалежності, коли державу очолили лукаві інтернаціоналісти, ми трохи похитнулися, почали жити за звичаями чужого народу, користуватися його мовою.
Час імперій минув, і зараз тільки національні держави досягають справжнього успіху у вихованні й освіті, виробництві й економіці, науці і культурі, в захисті своїх кордонів та інтересів. Національними державами керують націоналісти, тобто люди, які борються за втілення національної ідеї, а своє власне майбутнє бачать тільки на тлі щасливого життя свого народу. В країнах, де до влади приходять інтернаціоналісти, процвітають корупція, несправедливість, бездушне ставлення до народу, в якому інтернаціоналісти вбачають тільки джерело власних доходів, як ось у сучасній Україні.
Коли думаю, чому ми так повільно і важко вибираємося з тенет колоніалізму, чому так довго не можемо знайти дороги до вільної Європи, чому так бідно живемо, то щоразу приходжу до однакової відповіді: тому що забули рідну мову і тепер не можемо домовитися не тільки з приводу вирішення найважливіших проблем, а й щодо найпростіших питань. Ось і маємо: в політиці — невизначеність, тобто багатовекторність, в економіці — глибока криза, у виробництві — розруха, в армії — дідівщина, податкова служба не дає працювати дієздатним підприємствам, а служба безпеки не чіпає навіть відомих всьому світові злочинців. Перша програма українського радіо дня не може прожити, щоб не надати час російськомовним для висловлювання своїх міркувань, які часто бувають образливими для українців, а на ’’українському телебаченні" цинічно бенкетує іноді прихований, а найчастіше відвертий російський шовінізм.
Усі ми з дитинства пам’ятаємо вислів: "Язик до Києва доведе”, але забули, що для цього язик мас володіти рідною мовою. А коли наш язик намагається питати дорогу чужою мовою — "російським язиком", то від нас усі сахаються, як від коня, що кукурікає. Відомо, як впливає патріотизм на результати праці, а головною, хоч і не єдиною, ознакою патріотизму є мова. Тому і не можемо чекати від російськомовних громадян добрих досягнень на державній службі. З часів СРСР саме російськомовні займають більшість відповідальних посад у державі та на великих підприємствах, тому чекати значного зростання економічних показників теж не доводиться. Я не можу погодитися з тими, хто стверджує, що цього не розуміють ні в президентській адміністрації, ні у Верховній Раді. Мабуть, багато відповідальних осіб добре розуміють значення мови, патріотичності, демократизму, професіоналізму в розбудові незалежної України і саме тому ухвалюють такі закони й укази, які ускладнюють відродження нашої рідної мови, повернення до притаманної українцям демократії, перешкоджають впровадженню національної освіти та патріотичному вихованню молоді, гальмують рух до вимріяної національної української державності.
Рідна мова для держави — як піч для хати. Без неї, навіть якщо все інше в чудовому стані, народу ніколи не буває тепло і затишно. Нас кілька віків привчали грітися біля печі, що стоїть у сусідській хаті. Так ми почали зневажати свою хату — Україну, перестали прикрашати її та наводити в ній лад. Від холоду і вологи хата — держава — може зруйнуватися. Про це тільки і мріють "собіратєлі зємєль" та рятівники імперії.
Материнська мова — це не мова матері, а мова племені, народу, бо мати теж може не знати рідної мови, через підступну імперську освіту.
Мова рятує. «Язик» руйнує. Мова — це шлях до успіху, здоров’я, щастя. Мова — ключ від плідного життя.
Сучасний змосковщений українець — це богатир без зброї. Що він може зробити голими руками проти озброєних ворогів? Хіба що дулі давати і то — під столом. Хто його боїться? Ніхто!
Мова є показником мудрості народу, його творчого потенціалу.
МОВА І НАЦІОНАЛЬНА ІДЕЯ
У Конституції України записано, що у нас не повино бути державної ідеології. Але ж без неї гальмується розвиток літератури, мистецтва, науки і взагалі культури, не розбудовується армія, занепадають освіта та виховання, порушуються моральні принципи. Основою державної ідеології має бути національна ідея. Якщо спробувати українську національну ідею в усі віки буття нашого народу найповніше передати одним словом, то це слово буде — справедливість. Українські націоналісти впродовж багатьох віків, після руйнування Руської (Української) держави монголами, боролися за справедливість для свого народу. Бо вважали справедливим кожному народові жити у власній державі, спілкуватися рідною мовою, мати свою церкву, самому обирати керівників, порядкувати на власній землі за власним звичаєм. Таких людей у Франції називають французами, у Німеччині — німцями. А в залежній Україні Москва називала таких патріотів націоналістами.
Без відродження української мови на українській землі годі й думати про втілення української національної ідеї в Україні. Мова
- це доля народу. Українська мова виховує не тільки любов до Батьківщини, яку, до речі, іншою мовою ні дітям, ні студентам, ні солдатам прищепити взагалі неможливо. Недарма ж у нас саме російськомовні інтернаціоналісти і у Верховній Раді, і в уряді, і на інших посадах постійно демонструють цинічне ставлення до всього українського. Українцям, вихованим в українських традиціях, завжди було притаманне шанобливе ставлення до жінки, батьків, дбайливе поводження з природою, повага до інших народів. Якраз рідна мова допомогла нам у піснях і прислів’ях зберегти дохристиянські звичаї та обряди.
Скориставшись відсутністю чіткого формулювання у нашій Конституції національної ідеології, міністр освіти В.Кремінь (член партії СДПУ(о)) кілька років у радіопрограмі “Ідеологія для України” нав’язував нам чужинську інтернаціональну ідеологію і обґрунтовував переваги громадянського виховання над національним. Часто він заявляв, що сучасні діти виховані в більшій свободі, що вони самодостатні тощо. Слухаю цього ідеолога і думаю: скільки підступності і зневаги до української нації треба мати в душі, щоб під розмови про поважне ставлення до наших дітей змушувати школярів–українців проти їхньої волі вчитися в російських школах, — адже в багатьох областях України розвиток української освіти уже понад 10 років цинічно гальмується.
Велика помилка — вважати, що зайвих знань не буває, і продовжувати учити російську мову, коли без неї вже можна обійтися. Зайві знання теж потребують часу. А час — це життя!
ДАВНІСТЬ НАШОЇ МОВИ
Відмовившись від державної ідеології в своїй Конституції, ми тим самим надали необмежені можливості і сусідам впроваджувати свою ідеологію на нашій землі. Цьому сприяє панівне становище у нас російської мови, яке ревно оберігається імперськими силами як за кордоном, так і їхніми агентами в Україні. Вони зберегли в своїх руках майже всі засоби масової інформації і ведуть через них агітацію за всілякі слов’янські союзи, спільну державу, спільну культуру, спільну історію, використовуючи пасивність наших керівників, проводять агітацію проти нашої держави, відродження рідної мови, вивчення української історії, реабілітації наших пращурів–патріотів, яких вони затаврували «ізмєнніками» і присудили до забуття. Тобто росіяни і зараз проводять ту ж імперську політику, яку запровадили проти нас зразу після Переяславської ради. Весь час нас переконували і ще й досі переконують, що нема української мови, а є малоросійське «нарєчіє», якийсь російсько–польський суржик, а якщо його і називали мовою, то вважали її другорядною, відсталою, селянською, мужицькою, хуторянською. Нагадаю, що писали російські критики, глузуючи з Тараса Шевченка, автора щойно виданого в 1840 році "Кобзаря": "Жаль бачити пана Т.Шевченка, коли він спотворює думку і російську мову, підробляючись під хохляцький стрій", — або нібито українські поети "переробляють великоросійські слова і фрази на малоросійський лад". А що така думка серед росіян панує до цього часу і вони всіма засобами, в тому числі ЗМІ, намагаються накинути її і нам, то українцям треба врешті–решт довести, чия мова давніша, а чия "переробляє слова і фрази", чия мова первинна, а чия вторинна, чия є народною, а чия — суржиком, що виник внаслідок змішання кількох мов.
Коли я чую або читаю думки росіян про суржикову другорядність нашої мови, то згадую давній анекдот: Молодий пан бачить, що один з кріпаків вельми схожий на нього. Гукнув він його та й питас: "А не служіла лі твоя мать служанкой при мойом отце?” Той відповідає: ".Ні, пане, не служила, але мій батько топив груби в кімнатах вашої матінки”.
То давайте, щоб розібратися, чия мова первинна, а чия вторинна, звернемося до історичних і лексичних фактів.
В історичній площині, справді, можна вважати, що українська мова має селянське походження, — адже вона виникла десятки тисяч років тому, коли всі люди жили не в містах, а в селах. А російська, дійсно, міська (городская), бо створена монахами та священиками в містах, збудованих руськими князями на землях угро–фінських племен в Х–ХІ століттях. Саме тому, що в ті часи служба в церквах правилася церковнослов'янською мовою, то вона і стала основою діалекту російського народу, що почав тут утворюватися. Тобто ці племена не тільки християнізувалися, а й «ослов’янювалися». Оскільки прийняття християнства на землях України відбулося на 200–300 років раніше, за цей час церковнослов'янськ мова дуже збагатилася, поповнилася українськими словами. Таким чином російська мова утворилася внаслідок змішання церковнослов’янської (староболгарської), української, татаро–монгольської та місцевих мов, рідних фінно–угорським народам центральної Росії. Саме тому в російській мові так багато українських слів. Щоправда, деякі з них понівечені (бузувірство стало изуверством, саджанець — саженцем, сонце — солнцем, серце — сердцем, зріст — ростом, чужина — чужбиною, голобля — оглоблею, суджений — суженым, опеньки — опятами тощо), інші змінили зміст (неділя — неделя, тобто тиждень; лаяти — лаять, тобто гавкати; орати — орать, тобто кричати), що цілком зрозуміло, коли згадати, що письменними на той час були переважно монахи, більшість з яких — греки — не дуже добре знали українську мову і, створюючи нову, російську, з кількох давніх мов, дещо переплутали.
Щоб хтось не подумав, що наведені слова покалічені не в російській, а навпаки, в українській мові, зверніть увагу на те, що майже всі наведені наші слова логічно утворені з інших наших слів (буза, садити, чужий, голити, гав, бог землеробів — Ор ). А ще згадаймо, що раніше люди широко використовували в їжу і для лікування різні рослини, тому назви таких рослин у природних мовах давніх народів входять до складу найдавніших слів, які відзначають якісь важливі їхні якості. Наприклад, квіти "нагідки" так названі українцями тому, що стають у "нагоді" при багатьох хворобах, рослина "калюжниця" — через те, що росте в місцях, де бувають калюжі, а "дивосил" має дивовижну лікувальну силу. А російські назви відповідних рослин — "ноготки", "калужница" і "девясил" не несуть ніякого логічного навантаження і свідчать, що росіяни, привласнюючи чужі слова, не розуміли їхнього глибинного змісту і трохи покалічили їх або з нерозуміння, або спеціально, щоб видати за свої.
Ось ще кілька доказів того, що українська мова використовувалася для створення російської, а не навпаки. Наші слова: "млинець", "засвітла" постали з наших–таки давніших слів: млин, світло. А від яких російських слів походять відповідні нашим слова: "блин", ".засветло"? Адже в російській мові нема таких первинних слів, від яких можна було б утворити наведені слова. Тому ці слова просто запозичені у нас і трохи покалічені.
Наша посмішка — від нашого слова сміх. У росіян теж є смех, але замість посмішки — улыбка. Чому? Тому що вони «позичали» у інших народів не системи (гнізда) слів, а окремі слова, не знаючи їхнього походження. Наше скоротити — від короткий. А їхнє сократить від чого? Адже ні слово сок, ні ім’я Сократ не могли бути основою для цього слова. Воно є покаліченим варіантом нашого слова скоротити.
В Україні мовотворчий (глотогонічний) процес триває десятки тисяч років. Процес формування української лексики народом можна прослідкувати, розглянувши творення деяких слів: то — надто — занадто; пека — безпека — небезпека; Ра — ранок — радість — ура.
Коли йдеться про давність російської мови, то не враховують того факту, що основою її стала церковнослов’янська мова, створена Кирилом і Мефодієм тільки в IX сторіччі на основі староболгарської задля полегшення християнізації слов'ян. Російський народ утворювався з представників інших народів і племен, коли процес формування мов у світі уже давно завершився. Нову мову можна було створити тільки штучно, з'єднавши елементи інших мов. Російська саме так і виникла. Давні народи творили свої мови впродовж тисячоліть. У росіян усе навпаки — штучна мова, що створена зі староболгарської, української та мов угро–фінських племен, була використана 500 років тому, щоб сформувати російський народ.
Отож їхня мова ще молода. Може, тому вона така агресивна? "Велікій рускій язик" уже стер з лиця землі десятки народів з їхніми мовами, релігіями, культурами. Це тепер загрожує і нам. Докази — не тільки в листах українців з Криму, Донбасу, Харкова тощо, а й у нашій Верховній Раді, яка при обговоренні закону про освіту визнала необов'язковим вивчення в школах української мови. Хтось із патріотичних депутатів тоді висловив таку думку: якщо громадяни України різних національностей не зрозуміють важливості впровадження в Україні державної мови, то міцної держави ми не збудуємо. Прикро, що наші патріоти–депутати Верховної Ради України ще й досі не усвідомлюють, що головною метою російських шовіністів і українських комуністів та соціалістів завжди було "злиття" українського народу з російським шляхом витіснення з ужитку нашої мови, знищення нашої культури, відступництва від своєї історії на користь Росії. Зараз лівих підтримують і олігархи, які мають на меті позбавити наш народ не тільки мови, а й землі, заводів, фабрик тощо, тобто бажають привласнити наше багатство. А будувати незалежну українську державу, в якій українці мали б такі ж права, як французи у Франції чи поляки у Польщі, вони не збираються і тому при розгляді найважливіших державних проблем підтримують комуністів. Якби патріоти розуміли це, то, мабуть, ніколи не йшли б на компроміс із фракціями, що вороже ставляться до незалежності нашої країни, особливо в питаннях мови, культури, науки тощо.
Народ — це спільнота, що створила свою мову. За висновками багатьох іноземних учених, українська мова є однією з найдавніших. Наприклад, польський і російський учений М. Красуський ще в 1880 році виявив, що давньогрецька, єгипетська, римська мови походять від праукраїської. Тож і народ наш має глибоке коріння. Народ, який створив мову, не стане її калічити. Калічать мову, зжаргонюють її завжди сусіди, які «позичають» чужі слова, спотворюють їхній зміст, плутають різні поняття, в чому легко переконатися, вивчаючи російську мову.
Чи збагатило християнство нашу мову? Мабуть, навпаки, збіднило. Ми, хоч і не перейшли, як це зробили угро–фінські народи Росії, на церковнослов’янську мову, перестали спілкуватися з природою і розуміти її.
Українська мова — народна, її можна порівняти зі справжнім діамантом, який народ шліфував упродовж тисячоліть, а російська мова — як штучний кристал, недавно створений. Однак наша мова впродовж останніх століть у Російській імперії була забороненою, ми від неї трохи відвикли, а російську нам нав’язували всіма способами. Тому вона зараз більш вживана і звична, нею написано більшу частину книжок, потрібних нам в усіх сферах. Нею змушені були писати і ми, й інтелігенти інших народів СРСР. А українська мова — ніби запорошений дорогоцінний камінь: він хоч і не так виблискує, як новий штучний діамант, але коштує незрівнянно більше. Звичайно, щоб стати законним власником цього скарбу і використати його на благо народу, нам усім треба добре володіти рідною мовою і скрізь користуватися нею, як французи — французькою, німці — німецькою, поляки — польською. Це справедливо, розумно, законно. Отже, настав час зрозуміти, що не може бути суржиком народна мова. Ми стали суржикомовними хохлами, коли перейшли на чужу, штучно створену мову.
ХЛОПОК чи БАВОВНА?
Ця подія відбулася, коли слов’яни були відомі сусідам під найменням «Скіфи». Тоді скіфський цар пішов війною в країни Передньої Азії і дійшов аж до Північної Африки. В одній з цих країн якийсь воїн передового загону побачив цікаву рослину, яка, замість зернівки чи ягоди або іншого плоду, мала невеличкі коробки, і в кожній — пасмо волосся, схожого на вовну. Він вирвав кілька тих рослин і показав Царю. Довго Цар цікавим поглядом вивчав ті коробочки. Тоді вийняв з них білі пасма, розпушив їх руками і врешті з подивом сказав: ”Ба (в значенні “бач”), вовна...” Бо ж бавовна і справді надто подібна до вовни, з якої наш народ здавен умів прясти нитки і ткати одяг. Літописець, що був, як завжди, поруч, зразу ж записав, що Царю під час походу принесли дивну рослину, яку Цар назвав бавовною. Так українці і в праці, і під час відпочинку, і навіть в далеких походах творили слова своєї мови. Творили так, щоб кожне слово розкривало саму суть речі, яку тим словом названо.
А російське — хлопок віддзеркалює зовсім несуттєву ознаку цієї рослини. Для творців «язика» головним було те, що коробочка бавовни під час розкриття хлопає, як стручки жовтої акації на межах наших городів.
ЦЕГЛА
Давно це було. Мабуть, ще на початку кам’яного віку, коли люди тільки научилися добувати вогонь. Серед наших пращурів уже тоді були мастаки, які вміли не тільки вполювати дикого звіра, а й намалювати його на стінах печери, щоб нащадки бачили і знали, які сміливі були ті мисливці. А дехто навіть умів зліпити з вологої глини невеличку копію впольованого звіра. Адже тоді люди вірили, що для того, щоб чисельність тварин не зменшувалася, треба обов’язково намалювати, а ще краще виліпити з глини впольовану тварину. Якось, коли плем’я наших пращурів сиділо біля вогнища після вечері, охоронці повідомили, що до лісу наближається вороже плем’я. Вождь племені наказав негайно погасити вогнище, щоб вороги по диму не виявили місце схованки. Люди швидко кинули у вогнище приготовані для ліпки бруски вологої глини та всі статуетки тварин, зліплені з неї, засипали вогнище землею, а самі сховалися в хащі.
Коли люди через день повернулися до покинутого вогнища і розгребли землю, то виявили в попелі бруски глини та статуетки тварин, які стали твердими і міцними, як каміння. «Це гла!», — сказав вождь (глину в деяких районах і тепер називають глою). З тих часів випалені у вогнищах та печах бруски глини називають цеглою.
Государство — орган, що дарує блага вибраним. В Росії саме так і є. В Україні держава — орган, який має держати народ. Тож українці ще не мають своєї держави.
Російська мова веде українців до культурної, соціальної, політичної, моральної деградації, неграмотності і відсталості. Якщо російськомовний займається фізикою, хімією чи іншими науками про природу, це не так помітно. Але скільки пустого гонору, неуцтва, неосвіченості демонструють повсякдень російськомовні діячі культури, гуманітарних наук, освіти.
Хай росіяни самі спочатку розберуться і зрозуміють, що вони нам пропонують взамін нашої чудової мови.
ПОЧАТОК ЗРОСІЙЩЕННЯ
В українські міста російська мова почала проникати зразу після Переяславської ради 1654 року, разом з чиновниками й армією російського царя. Росіяни і не думали виконувати ніяких угод тієї злощасної "ради" і з самого початку впроваджували підступний план перетворення українців на росіян. А це можна було здійснити тільки після знищення нашої мови. Багато хто з українців зараз звинувачує Богдана Хмельницького якщо не в зраді України, то в дипломатичній короткозорості. Але хіба можна було передбачити небачену віроломність, жорстокість і жадібність російського царя, що видавав себе за нашого єдиновірця і захисника перед бусурманами та католиками? Нам варто пам’ятати переяславський досвід і нині у відносинах з росіянами враховувати його. Процес русифікації колоній описано в журналах Російської Академії наук ще в XIX столітті. Вони повідомляють, що не тільки в Україні, айв усіх інших колоніях Росії російською мовою, окрім колоніальної адміністрації, спочатку користувалися всілякі підлабузники, зрадники своїх народів та лакеї, яких воєводи, губернатори, жандарми та інші російські чиновники пригрівали або приймали на службу (у нас ще й зараз російською розмовляють навіть у Верховній Раді не тільки росіяни, що почувають себе досі панівною нацією і зневажливо ставляться до нашого народу, а й ті українці, точніше, хохли, що дотепер вважають себе імперськими чиновниками і залишилися вірними імперським порядкам). Потім повільно, шляхом витіснення рідної мови з канцелярій, судів, шкіл, інших установ та навчальних закладів, коло російськомовного населення в містах розширялося. Саме в цьому полягає пояснення феномена російськомовності багатьох наших міст і україномовної сіл. Адже в селах представників колоніальної адміністрації довго не було, та й потім їх там було мало. На цій підставі шовіністи називають нашу мову селянською.
Більшість українців мала національну гідність, розуміла переваги рідної мови над чужою, російською, тому засновувала українські школи, видавала українські книжки, ставила українські спектаклі і не хотіла змосковщуватися. Тоді російські царі вжили до ’’братнього” народу бузувірських заходів: заборонили видавати і навіть завозити в Україну українські книжки, вчити дітей української грамоти, навіть користуватися нашою мовою в театрах. Як наслідок — українська інтелігенція почала зникати, перетворюватися на російську. Для прискорення цього процесу Росія виселяла українців і розсіювала їх по віддалених регіонах імперії, а на їхнє місце переселяла росіян, німців, сербів тощо.
Матірщина для росіян є необхідним додатком до їхньої бідної, важкої, нелогічної мови. Там чути її природно, в Україні — ні!
ЗРОСІЙЩЕННЯ ЗА РАДЯНСЬКИХ ЧАСІВ
Проте наша мова виявилася сильнішою від царських указів і навіть у таких умовах жила і підтримувала почуття гідності у більшості українців. Тому, коли в Росії стався переворот і до влади прийшли більшовики, вони назвали імперію "союзом" та почали впроваджувати досконаліші способи русифікації. Так, напередодні індустріалізації в 30–х роках планово проведений голодомор 1933 року позбавив життя понад 8 млн. носіїв української мови в селах Східної, Центральної, Південної України (слава Богу, що Західна Україна ще не була приєднана до імперії російських більшовиків), і таким чином на шахти Донбасу, фабрики та заводи Луганської, Дніпропетровської, інших областей, у порти і на корабельні Південної України не могли прийти вихідці з наших сіл. "Допомогла" Україні тоді, як і завжди в таких випадках, Росія, приславши своїх переселенців у наші міста і вимерлі села, які таким чином легко і просто були змосковщені. Після цього майже всі українські вищі навчальні заклади стали переходити на російську мову навчання, щоб задовольнити потребу в освіті переселенців і зменшити можливості українців здобувати перспективні професії.
Наступний етап русифікації України Москва теж почала з голодомору 1947 року. Якраз тоді починали відновлювати народне господарство після війни з фашистами. Тож знову, замість знищених голодом українців, на українські фабрики і заводи Москва прислала росіян. Тоді не тільки вищі навчальні заклади, а й технікуми були переведені на російську мову. Приміром, у мене в 1951 році у Херсонській морехідці, куди мріяв вступити, не прийняли документів, бо після закінчення семи класів сільської школи погано володів російською мовою. Таким чином, усіх, хто тягнувся до знань чи хотів отримати престижну професію, змушували вчити таку важку для нас російську мову, зовсім чужу менталітету слов'ян.
Особлива роль у процесі злиття націй і перетворення їх на росіян належала армії. Українців посилали служити в Росію, а на нашій землі служили переважно росіяни. Окрім того, мільйони росіян після служби в інших регіонах при виході на пенсію отримували квартири в Україні, особливо в Криму та інших південних областях.
333 роки (з 1654–го по 1991 рік минуло 337 років, але треба врахувати, що в 1918–1919 рр. та в 1942–1943 рр. ми виходили зі складу Росії) росіяни на нашій землі вели себе, як окупанти, і з нами не церемонилися — забороняли викладання українською мовою в школах для українців, закривали наші книгодрукарні, катували носіїв української мови, знищували голодоморами, переселяли до Сибіру, розстрілювали, перетворювали на російськомовний совєтський народ, а Україну — на географічне поняття. Навіть тепер русифікатори–шовіністи не змінили своїх планів русифікувати нас, щоб залишити назавжди на орбіті імперії, тобто в російському інформаційному просторі, де нас тримали за молодших братів–недоумків, які повинні підкорятися старшому братові у впровадженні його державницької, яскраво шовіністичної й україножерної ідеї на нашій же українській землі. Наприклад, у Харкові провели опитування щодо надання російській мові статусу офіційної, щоб мати "законні” підстави для завершення процесу русифікації українців. Це зараз вони говорять про рівні права для обох мов, а 70 років тому, коли їхні батьки — російські шовіністи — не зупинилися перед убивством десятків харківських студентів, які намагалися відстояти своє право навчатися українською мовою, ніхто не проводив ніяких опитувань щодо того, чи хотіли українці ставати російськомовними.
Російська історія, церква, література, культура ось уже 300 років працюють над тим, щоб з нашого національного героя Івана Мазепи створити образ зрадника, щоб свою народну українську мову ми визнали малокультурною, селянською, а московський жаргон нашої мови вважали великим і культурним «русскім язиком».
Особливо важлива роль у здійсненні цього підступного московського плану відводилася тим українським ідеологам, в першу чергу письменникам, які за етнічним походженням були тюрками, угро–фінами, тощо. А тим з них, хто відкрито зневажав українську мову і культуру та демонстрував ненависть до всього українського, російська влада прощала аморальні вчинки, навіть деякі вольності, і помагала стати моральними авторитетеми для українців, піднімала їх на п’єдестал високої майстерності світового рівня. Українців століттями змушували вивчати в школі їхні твори. Наприклад, як моральний авторитет та майстер світової проби, що народився в Києві, в шкільних підручниках виведений М. Булгаков. І дітям хочеться почитати його твори, щоб стати хоч трохи кращими. І вони читають, що пише про українців цей біологічний ворог українського народу, серед якого він виріс: «... Обличчя — лисячі, пергаментні, всипані ряботинням і червоними прищами на сірій шкірі. Косять маленькими очима, з яких сочиться ненависть. Під качиними носами черв’ячками обвисають до низу вуса під рудою бородою. Хода у них вовча, поведінка незграбна, вбрання — шароварне. Висловлювання їхні безглузді, думки і світогляд — недолугі. Смердить від них кислим потом, махоркою і поганим тютюном. А найбільш у світі вони полюбляють уранці ковтнути горілки. Загалом же вони — кровожерні боягузи з шомполами, шомполами, шомполами... Хто тероризував російське населення цією паскудною мовою, якої у світі не існує?...» (Взято із статті Миколи Задорожного «Справжній Булгаков». Газета «Персонал плюс» 8–14 грудня 2010 року). Почитавши таке, розумієш, що саме оці булгакови та їхні наслідувачі: бузини, толочки, табачники допомагали і допомагають тепер російським царям, вождям, президентам та їхнім спецслужбам, особливо 5–й колоні, знеславлювати українських патріотів, ізолювати їх від народу та звеличувати у свідомості народу зайд, пройдисвітів, українофобів і таким чином знищувати Україну. Тепер ті українці, що повірили у ці вигадки російської пропаганди, соромляться за дії та вчинки своїх державних діячів (таких як І. Мазепа, С. Петлюра, М. Залізняк, С. Бандера), цураються своєї мови, ніяковіють, коли їм доводиться визнавати себе українцями. Такі «українці» уже не хочуть учити своєї правдивої історії і разом з росіянами вшановують кривавих російських царів та вождів, святкують їхні перемоги над Україною, заперечують факт проведення голодомору своїх батьків, виправдовують репресії українців упродовж усієї спільної історії після 1654 року.
Серед російських письменників булгакових немало: О. Купрін, О. Пушкін, В. Бєлінський, Достоєвський, Тургєнєв, Горький, Бузина... Всі вони вірно служать імперії, яка забрала у нас рідну мову, занедбала нашу культуру і привчила до своєї, змусила молитися в імперській церкві за поневолювачів, знищила нашу патріотичну інтелігенцію, довела народ до зубожіння. Нашу залежність російські імперські письменники та журналісти використовують, щоб нав’язати українцям почуття меншовартості. Тому і пишуть шовіністи образливі для нас твори і статті. Пишуть, бо не хочуть, щоб ми знали про переваги нашої мови над російською та правдиву історію українського народу. Тому нам краще взагалі відмовитися від читання не тільки творів російської шовіністичної класики, а й від підступної шовіністичної преси: «Комсомольская правда», «газета 2000», «Сегодня», «Факты», «Киевлянин» тощо. Читачі такої преси легко стають піддослідними щурами російської пропаганди.
Порівняймо наше слово обережно з їхнім осторожно.
Ми бережемося і бережемо своїх близьких. Вони сторожать інших. Ці та інші (питати — пытать, наголос — ударение) слова свідчать про різну ментальність нашого народу і російського. Справжні, україномовні, українці бережуть рідну мову, а російськомовні хохли сторожать, щоб ми не утекли з Російської імперії, щоб не зашкодили пануванню російської мови в Україні.
МОВНА АГРЕСІЯ
Нині шовіністи змінили тактику і вдалися до очевидного лукавства: з одного боку, нав'язують нам думку, що двомовність є великим здобутком нашого народу, а з іншого — про вторинність нашої мови, її зіпсованість впливом польської мови. Це робиться для того, щоб ми в умовах двомовності ставилися до своєї мови як до другорядної і продовжували спілкуватися тільки російською. Мета цього задуму прозора — врешті–решт убити нашу мову і знищити українство. Але двомовність не є показником освіченості, культурності чи демократичності народів. Навпаки, саме одномовність характерна майже для всіх вільних народів Європи: поляки, греки, німці, румуни, французи, іспанці — всі (хоч і освічені) одномовні, навіть найбільш вживану в світі англійську мову серед них знає не більше 10% населення. А двомовність (багатомовність) є особливістю тих держав, у яких на своїх етнічних землях живуть з давніх часів два (чи більше) народи. Причому і в двомовних державах на своїй землі кожен народ розмовляє тільки своєю мовою. А двомовний українець часто має вигляд телепня, бо думає не над тим, що сказати, аби було розумно і своєчасно, а над тим, як сказати, якими словами, щоб не було по– дурному або безграмотно.
Чому група українців переходить на російську мову, коли до них підходить хоч один російськомовний? Цьому є кілька причин. Найголовніша з них — страх. По–перше, українці після заборони української мови майже 350 років боялися, що їх запідозрять у ворожому ставленні до Російської імперії. Особливо в останні 89 років, коли московська влада та її прихвосні в Україні могли звинуватити кожного україномовного у “буржуазному націоналізмі”, судити, розстріляти або зіслати в зону. По–друге, за ці століття колоніального приниження нам прищепили думку про другорядність нашої мови, її відсталість, селянськість, зіпсованість впливом польської мови в часи, коли у нас панували поляки, та про вищість, культурність російської мови. Отож українці дотепер бояться, що їх за вживання української мови звинуватять у селянській малокультурності. По–третє, коли розмовляєш із російськомовним, то не хочеться чути одночасно із штучним російським «язиком» мелодійну українську мову. По–четверте, російським жаргоном легше домовлятися з російськомовними людьми — досить двох–трьох слів і чотирьох–п’яти матюків, щоб з’ясувати все, що треба, щоправда, на надто низькому розумовому рівні. П’ята причина — що і нині у нас, як і в радянські часи, більшість начальників — росіяни. Отже, україномовному українцю складніше знайти роботу і важче працювати.
А ще одна причина «сили» російської мови в тому, що за нею стоять російські імперські керівники з атомною бомбою, щоб підтримувати свою 5–ту колону. Цс нагадує давній одеський анекдот: до чоловіка підбігає хлопчик років 8–10 і каже: «Дядя, дай годинник!» Чоловік відповідає: «Годинник мені самому потрібен. На тобі карбованця, купиш морозива». Тоді хлопчик хапає чоловіка за полу піджака і кричить капризним голосом: «Не хочу карбованця, хочу годинника!» Чоловік намагається вирвати піджак з рук хлопця, аж тут із–за куща виходить здоровило з дубиною: «Канчай обіжать рябьонка! Атдай єму часи!» Така наша дійсність. Особливо на сході та на півдні України.
Мовна агресія росіян виконує те ж завдання, що стояло перед російськими військами в період так званої громадянської війни, яка насправді була війною проти народів, що намагалися створити незалежні від Росії держави. Більшовицький командир українського фронту Антонов–Овсієнко у прикордонному місті Суржа на Курщині так напучував у 1918 році червоноармійців: «Протів вас стоіт 30–міліоний народ, імена которих невозможно виговоріть, внешность котрих такова, что надо убівать без всякого мілосердія і пощади. Ето звєрі... с німі нельзя общаться как с порядочиимі людьми. У нас кров лучше, еєрце твьорже, нєрви крепче. Ми должни вижать все возможності з України, чтоби усіліть воєнний потенціал Росіі».
БУЛОЧКА (те, що було)
Українець: Щонеділі збиратимемося в клубі о десятій ранку.
Хохол: А в какой дєнь?
Українець: Повторюю: щонеділі.
Хохол: Ну, й олух! Тебя, дурной хахол, руськім язиком пітають: в какой день нєдєлі?
Українець: Тобі, розумний кацапе, українською мовою сказано: щонеділі.
Головне багатство російського «язика» — ненормативна лексика, тобто матерщина.
ЯКА Ж ТИ ГАРНА, РІДНА МОВО!
Мені в дитинстві пощастило переконатися в перевагах нашої мови, що допомогло вистояти за комуністичного режиму, залишитися українцем, хоч середню і вищу освіту прийшлося здобувати в Росії. А було так.
Після третього класу — а навчався я в сільській школі на Херсонщині — мені довелося літо провести в Херсоні. Повернувся я в село російськомовним (навіть російську матірщину освоїв), — правду кажуть, що все погане, шкідливе, вульгарне прилипає до дитини краще і швидше за добре і чемне. Свої знання я щедро передавав товаришам. Коли це почула баба Пріська, то дуже розсердилась: “А чого це ти базікаєш тією ж мовою, що і наші кровопивці!..” Але я тоді не звернув уваги на слова неписьменної старенької. Тільки пізніше дізнався, що багато її родичів, серед яких і власні діти, померли в 1933 році від голоду, а чоловіка і старшого сина в 1937–му забрали як ворогів народу.
Мої русифікаторські успіхи помітив і один з учителів і прочитав нам лекцію про рідну мову. Він порівняв її з російською і досить швидко довів, що наша мова — первинна, а російська походить від неї, бо ще задовго до виникнення Київської Русі українці мали свою мову, а російська почала створюватись штучно як суміш кількох мов тільки після появи Московського царства, приблизно 500 років тому. Основою для неї стала староболгарська мова, яку привезли в Київ грецькі монахи після прийняття християнства українцями. Ця мова, хоч і сильно збагатилася українськими словами і висловами, не стала нашою народною мовою і використовувалася тільки в монастирях. А коли нащадки наших князів поїхали княжити в міста Володимир і Суздаль, збудовані нами в колишніх колоніях на землях угро–фінських племен, то вони нав’язали ту мову мешканцям тих країв. Відтоді, як там почав утворюватися російський народ, та мова стала називатися російською.
Чому становлення російської мови часто–густо йшло шляхом калічення українських слів та перекрученням їхнього змісту? Тому що, як уже зазначалося, староболгарську мову збагачували українськими словами і висловами грецькі монахи, які погано володіли українською мовою і тому багато що переплутали та понівечили, як це часто буває з іноземцями. А може, деякі слова покалічили спеціально, щоб видати за свої? Вчитель це довів нам, порівнюючи наші слова з російськими. Наприклад, огірок гіркий, коли перестигне, а російське огурец — це наше огірок, але спотворене аж до втрати споріднення. Візьмемо слово гавкати; навіть собаці зрозуміло, що це означає, а лаяти можуть тільки люди; у росіян — навпаки, лають собаки. А хіба російське колбаса походить від російських кол чи колба? Звичайно — ні. Навіть неписьменному зрозуміло, що це наше, українське ковбаса, яке за російськими законами понівечене, а потім привласнене. А наше слово походить від нашого ж ковбик, що означає кишку тварини, яку набивають салом та м’ясом, коли готують ковбасу. Наше логічне сироватка перетворилося в їхній невдалій мові на сыворотку (діти сміялися: сиворот–навиворот). Наша назва горобець пов’язана з горобиною, яку ці птахи полюбляють взимку, а їхні воробей та рябина ніяк між собою не пов’язані, а тільки подібні до наших відповідних слів. Якщо у нас перегній логічно одержують з гною, то у них — перегной з... навозу, що свідчить про запозичення нашого слова. Тільки рідна мова може налаштувати нас на плідну, напружену працю впродовж тижня. В слові тиждень відчувається щось важке і водночас світле, величне, чи не так? Недарма казали: «Українцю праця, що дитині цяця, а росіянину работа — що святий хрест для чорта». В кінці тижня у нас день відпочинку, який так і зветься — неділя. Росіяни, запозичуючи дещо з нашої мови, багато чого спеціально переплутали, щоб видати за своє. Тому весь тиждень вони назвали неделей, а останій день тижня воскресением, що в українців викликає тільки подив — адже навіть Воскресіння Христа ми святкуємо тільки раз на рік. Коли вони стверджують, що це в нашій мові покалічено зміст цього слова, то будь–який українець може запитати росіян: "Чому тоді у вашій мові день після вашого воскресения називається, як і у нас, понедєльніком? " В українській мові назва понеділок логічно вказує на те, що цей день наступає після нашої неділі (по неділі), а росіянам треба б називати його повоскресником. Тут ми знову бачимо, як росіяни при створенні своєї оригінальної мови запозичили багацько наших слів, та так переплутали їхній зміст, що справжній українець щиро дивується, почувши їхню, таку схожу на нашу, але малозрозумілу мову. До речі, росіяни вільно поводяться не тільки з нашими словами. Французьке celeri стало в Росії сельдереем, а Арабія стала Аравией. Візьмімо російське конфета. Відомо, що воно пішло від французького конфетті (а не навпаки), але одержало в Росії зовсім інший зміст. Прикро, що і в наших сучасних словниках це слово часто вживають замість такого зрозумілого, логічного й звичного, як цукерка. Використовувати в українській мові російські слова — все одно, що споживати конфетті замість цукерок.
Пригадую, як ми сміялись, порівнюючи українські назви місяців, що мають великий народний сенс, із російськими, котрі являють собою набір незрозумілих для слов'ян слів, які так важко було запам'ятати по порядку, а не те, щоб збагнути.
Усі ми тоді погодились з учителем, що розмовляти російською мовою, коли ми маємо значно кращу рідну, — однаково, що їсти "кіслиє рускіє щі", коли на столі стоїть запашний український борщ. Тож коли учитель звернувся до мене, щоб дізнатися, якої я думки про українську мову після розмови з ним, я відповів: "Яка ж ти гарна, рідна мово!"
ПЕРЕВАГИ НАШОЇ МОВИ
Та найкраще переваги нашої мови видно з наведених нижче пар українських та відповідних їм російських слів:
мова — язык,
розмова — беседа,
мовчки — молчком, молча,
мовити — говорить,
мовлення — вещание,
мовний — речевой,
мовчати — молчать,
мовчання — молчание,
мовчазний — молчаливый,
домовленість — договорённость,
замовкати — замолчать,
змовлятися — сговариваться,
примовка — прибаутка,
мовляв — дескать,
скоромовка — скороговорка,
умовляти — уговаривать,
промовець — оратор,
промовистий — выразительный,
відмовляти — отвечать,
промовляти — произносить,
замовляти — заказывать,
змова — заговор,
безумовно — безусловно,
велемовний — словоохотливый,
намова — подстрекательство,
передумова — предпосылка,
мовознавець — языковед,
безмовний — безмолвный,
невгамовний — неугомонный,
обмова — клевета,
обмовка — обмолвка,
умовний — условный,
обмовлятися — оговариваться,
зумовлювати — определять,
немовля — грудной ребёнок.
Таких довгих рядів однокореневих слів не має жодна мова Світу. У наведених парах усі українські слова логічно творилися давніми українцями в процесі природного розвитку мови впродовж багатьох тисячоліть з одного кореня мов широкою і багатою системою префіксів і суфіксів, що свідчить про давність, народність, природність, закономірність походження, велику мудрість нашої мови, її започаткування від наших слов’янських богів. Опанувати таку систему українських однокореневих, логічно пов'язаних між собою слів і дитина, і дорослий можуть легко й швидко. Російська система відповідних слів логічно ніяк не пов'язана між собою, вона штучно створена на основі більш як 15 коренів і важко запам'ятовується. Порівняйте геніальне українське слово немовля з незрозумілим російським відповідником грудной ребёнок. Майже всі російські слова залучені з інших мов. Наприклад, слова молчать, молчание, безмолвный, неугомонный, обмолвка створені шляхом запозичування та знівечування наших слів мовчати, мовчання, безмовний, невгамовний, обмовка. Такі покалічені слова, цей "суржик" чи, точніше, цю словесну саламаху важко засвоюють і діти, і дорослі. Мова, яку вони утворюють, не має внутрішньої логіки, є штучною, тому дуже важка. Недарма московська "Литературная газета" якось бідкалася, що навіть багато російських академіків погано знають рідну мову. Що вже казати про "байстрюків" — представників інших народів, які у паспортах поробилися росіянами і котрим російська мова чужа, навіть коли нею користуються з дитинства.
Чим більше вчив я російську мову, тим сильніше переконувався у всебічних перевагах нашої, в її непорівнянній красі, в мудрості її будови, у логічності, лаконічності та точності її лексики. Особливо впадає в очі «кучерявість» російської мови, яка спричинена її штучністю, використанням вигаданих канцеляристами неприродних суфіксів та префіксів при утворенні російських слів із попередньо покалічених українських. Порівняймо українські слова з російськими і наочно переконаємось у цьому (після кожного слова цифрами показана кількість літер у ньому):
основний 8 — основополагающій 16,
киянка 6 — кієвлянка 9,
плідно 6 — плодотворно 11,
треба 5 — трєбуєтся 9,
призначати 10 — предназначать 13,
вгадувати 9 — предугадивать 13,
належати 8 — прінадлєжать 12,
медичне 7 — медіцінскоє 11,
заява 5 — заявленіє 9,
сумнівно 8 — сомнітєльно 11,
посягання 9 — посягательство 14,
порука 6 — поручітєльство 14,
представництво 14 — прєдставітєльство 17,
підприємництво 14 — предпрініматєльство 19,
спірка 6 — прєпіратєльство 15,
наступ 6 — наступлєніє 11.
НАВІЩО «ВОЗ ВРАЩАТЬ»?
Я у своїй книзі «Важкий шлях до рідної мови» уже писав про те, як біс (бес) став російським префіксом: бесстрастный, бесчестный, бестолковый, бескозырка, бесклассовый, бесполый, бесполезный, беспощадный, бесплановый, бесперспективный, беспризорный, бесчисленный. Чого тільки не буває у наших сусідів! Ось ще один шедевр мовотворчості з префіксом воз: вознести, возбудить, воздвигать, воздержать, возводить, возвеселить, возблагодарить, возвращать і ще сотню таких само кумедних і алогічних слів можна почути від шанувальників російського «язика». Звідки вони взялися в мові наших сусідів? Причина — в штучності їхньої мови. Російські писці, творячи «язик» з наших слів, навмисне — щоб приховати «запозичення» — калічили корінь слова та ще й додавали до нього штучні суфікси та префікси. Про штучні префікси бес та воз ми уже говорили. Згадаємо і їхні штучні суфікси: –ельство, –ение, –ушка, які росіяни використали, щоб утворити свої слова від наших: спірка — препирательство, доказ — доказательство, представництво — представительство, підприємництво — предпринимательство, наступ — наступление, наводнення — наводнение, вдоволення — удовлетворение, зведення — возведение, вшестя — вознесение, збудження — возбуждение. Штучний суфікс — ушка в російській мові теж дуже поширений: соловушка, дедушка, бабушка, девушка, тётушка, толстушка, мушка тощо. В українській мові є суфікс тель (вихователь). Росіяни його теж широко використали, коли калічили наші слова: читатель (читач), писатель (письменник), сеятель (сіяч), основатель (засновник) тощо.
У нас є вітер і логічне від нього повітря. Вітер росіяни взяли до своєї мови, лише трохи покалічили — у них ветер. Повітря теж взяли і зробили з нього поветрие, яке у них означає те, що у нас — пошесть. А придумати слово замість нашого повітря їм ще раз допоміг воз (віз) із причепом, з них вони утворили воздух. Ну, якщо утворили, то хай і користуються, нам тих слів не треба ні повертати, ні возвращать. Хай тільки зрозуміють, що видавати тайкома взяті у нас і покалічені слова за питомо російські простимо малограмотним російським учителям та шовіністам, але не російським ученим–філологам та російськомовним українським політикам.
Найкраще визначається і пізнається в порівнянні з іншим. Навіть освічені та культурні росіяни, які не знають української мови, не розуміють, звідки взявся їхній «язик».
Про давність і логічність нашої мови також свідчить широке і розумне використання чоловічого, жіночого, середнього родів: він—вона—воно, кіт—кішка—кошеня, пес—сука—цуценя, бик—корова— теля. У росіян замість середнього роду в більшості випадків використовується чоловічий рід: котенок, щенок, теленок. Це мене дуже дивувало спочатку.
В школі я думав, що вже ніколи не стану розмовляти російською. Але середню освіту мені довелося здобувати в Росії, бо океанологічне відділення Херсонського гідрометеорологічного технікуму, до якого я вступив у 1951 році, наступного року перевели в російське місто Туапсе. Тож російську мову мені випало вивчити краще, ніж українську. До речі, спочатку я там упродовж року принципово розмовляв українською мовою, вважаючи її первинною і більш досконалою, доки один шанований мною викладач Михайло Чернишов у дружній розмові не переконав мене, що культурна, вихована, розумна людина повинна розмовляти мовою народу, серед якого живе. Якою б не була мова цього народу, іншої в нього немає. Він не може взяти собі кращу мову сусіда, як і дитина не може поміняти матінку на кращу. Тоді я зрозумів свою неправоту і почав поважати право того народу розмовляти російською мовою і вимагати цього від чужинців, хоч усе більше переконувався в перевагах нашої мови. Тому і росіянам, навіть тим із них, хто не знає, що їхнє "колбаса" виникло не з колби, а з нашого слова ’’ковбаса", і вірить у першосортність своєї мови, але вважає себе культурною, порядною, розумною людиною, треба з нами розмовляти українською мовою. Властиво, ми це й бачимо в середовищі культурних, порядних росіян, що живуть в Україні. Тільки таких ми маємо моральне право і всі підстави поважати і вважати доброзвичайними громадянами України.
Перехід на російську мову відразу вплинув на мою мораль і поведінку — я став матюкатися і пиячити, як справжній моряк, хоч справжнього моря тоді ще і не нюхав, використовував тюремний жаргон тощо. І тому я добре розумію, чому українці, які живуть в східних і південних областях, живуть по–російському: так само багато п’ють горілки, бездумно матюкаються, часто влаштовують бійки, так само безвідповідально ставляться до виховання й освіти своїх дітей.
МОВА В ШКОЛІ
Після закінчення Туапсинського морського технікуму мене направили на роботу до Мурманська вивчати полярні моря, звідки забрали в армію; потім знову — Мурманськ, слідом за тим Санкт–Петербурзький університет, наукова праця та захист дисертації в Санкт–Петербурзі — майже на 40 років доля відірвала мене від рідної мови. Та чим більше вчив я російську, тим сильніше переконувався у всебічних перевагах нашої мови, в її непорівнянній красі. Російська мова дуже важка, вона має багато сотень винятків, які треба весь час пам'ятати. Хіба можна осягти розумом, чому подібні слова: металл — материал, класс — квас, искусственный — естественный, колонна — корона тощо пишуться за різними правилами. Нічого дивного в цьому немає, адже ця мова складалася з різних мов, які мали свої норми і правила. А подивіться, як в російській мові використовуються, приміром, префікси для створення нових слів: в–с–помогателъный, в–с–помнить, в–с–полошиться, в–з–глянуть, в–з–дутый, в–з–драгивать, в–з–лом, во–з–награждать тощо. Як бачимо, росіяни часто штучно використовують два префікси там, де в нашій мові природно вистачає одного або взагалі можна обійтися без них, що свідчить про неприродність і ненародність, штучність російської мови. А ще ж у російській мові є й інші ускладнення. Наприклад, чуєш "а", а писати треба "о" (Москва, господа), чуєш "у”, а маєш писати "ю" (брошюра, парашют), чуєш "о", а писати треба "е" (тяжелый). Тільки людина, для якої російська мова стала професією, може без помилок нею писати. А той, хто хоче стати добрим фізиком, біологом, хіміком тощо, не може на вивчення російської мови даремно витрачати так багато часу...
Хоч і довго жив я за межами України, хоч і довелось мені добре вивчити російську мову, але ніщо не змогло вбити любові до рідної мови. Бо любов ця закладена в серце з перших класів і навіть раніше. А коли зараз батьки не розуміють важливості виховання дітей рідною мовою і рідною культурою, коли вчителі або через непатріотичність, або через нестачу фахових знань, або зі злого наміру прищеплюють школярам відразу до рідної мови, то не треба чекати від таких дітей ні поваги до батьків і дорослих, ні високої культури і професійних знань, ні любові до Батьківщини і патріотизму. Тобто такі вчителі вирощують цинічних, малокультурних, малоосвічених інтернаціоналістів, які ніколи не зможуть ні собі заробити, ні батькам допомогти, ні Батьківщину прославити. Батькам треба надати можливість контролювати навчальний процес і вимагати звільнення учителів, які не здатні виховувати патріотів.
Якби той час, що мені довелося витратити на вивчення настільки важкої, наскільки ж і непотрібної українцям російської мови, я використав на опанування рідною мовою, звичаями, традиціями харчування та лікування і накопиченими моїм народом знаннями з різних сфер, то наскільки легше мені було б зберегти здоров'я, вивчити справді корисну, світову англійську мову, опанувати ще кілька потрібних у житті спеціальностей, ознайомитися з вищими зразками світової культури і науки. Тобто жити зараз було б набагато легше і цікавіше.
Надзвичайно важливо вберегти від двомовності наших дітей. Для цього нам треба нейтралізувати шовіністичну пропаганду щодо другорядності нашої мови. Кожен народ на своїй землі має право (навіть зобов’язаний!) виховувати своїх дітей у національному патріотизмі, тобто в переконанні, що рідна мова є однією з кращих у світі, а рідна культура дозволяє почуватися на рівних з іншими цивілізованими народами, що історією своєї Батьківщини можна пишатися і таке інше. І в усіх державах — хоч в Росії, хоч в Німеччині, — саме так виховують дітей. Учителі українських шкіл, які не учать дітей пишатися своєю нацією, її культурою, історією і не здатні переконати дітей у тому, що наша мова — найкраща, виховують рабів.
Навчання українських школярів із перших класів чужих мов виховує з них інтернаціоналістів, яких зовсім не хвилює доля держави і народу, бо вони налаштовані в разі якихось труднощів перекинутися до народу, мову якого вивчили. Виховувати чужою мовою дітей — значить перетворити їх на чужинців, які будуть байдужими до своєї історії, долі своїх батьків, своєї культури. Наприклад, коли після 1917 року Росію поглинула ніч більшовизму, значна частка російських інтелігентів просто втекла до Західної Європи. Чому вони не стали маяками правди і справедливості серед тої чорної більшовицької ночі? Тому що в дитинстві вчили, окрім російської, ще й німецьку чи французьку, а, може, саме ці дві мови, а не рідна, російська, були першими в їхньому житті. Тож і не стали вони справжніми патріотами, хоч кричати про свій патріотизм уміли на всіх мовах світу.
Мова в перші кілька років життя має такий же гіпнотичний вплив на дитину, як на пташеня — істота, яку воно бачить упродовж перших годин після вилуплення з яйця. Якщо каченя бачитиме курку чи кішку, то за ними воно і буде потім бігати, поки не виросте. Якщо дитина в перші роки чутиме чужу мову, то патріотом своєї мови і своєї держави їй стати важко.
Наші вчителі української мови, виховані московською освітою в російській культурі, тільки й уміють виправдовувати своє невміння прищепити дітям любов до української мови історичними обставинами та традиціями, а того, як змінити ситуацію на краще, не бачать. То повчились би у російських філологів, які знають, як виховувати любов до своєї мови. Вони з першого уроку першого класу починають втокмачувати дітям, що російська мова найкраща у світі, що вона породила великих царів і полководців, письменників і вчених, що вона найкраще з усіх мов підходить для розмови не тільки з рідними і близькими людьми, а й з ворогами. При цьому вони не забувають переконувати, що тільки російська мова є ознакою культурності і освіченості, тільки вона годиться бути мовою міжнаціонального спілкування, особливо в культурній та освітній сферах, а ось, наприклад, українська мова є мовою малокультурних селян–хуторян. Вони не соромляться принижувати наших літераторів, які писали українською мовою.
Мозок дитини до 7–10 років засвоює більше інформації, ніж її отримує людина за всі наступні роки. Але це не означає, що дитині до 10 років треба дати якнайбільше корисних знань, щоб потім у зрілому віці вона мала менше клопоту зі знаннями і могла продуктивно працювати. Можливості кожного дитячого (як і дорослого) мозку обмежені, тому їх треба використовувати на засвоєння справді необхідних і корисних для її віку знань. Двомовна дитина знає таку ж кількість слів, як і одномовна, але розуміє майже вдвічі менше понять. Психологи стверджують, що у людини до 6–7 років — найвідповідальніший період усього життя, бо в цей час формується її свідомість. Саме мова є тим інструментом, за допомогою якого ліпиться майбутня особистість, складається її світогляд, оздоблюється її інтелект. Для того, щоб сформувався багатий інтелект і широкий світогляд, досить знання однієї мови. І чим легшою і мудрішою буде перша мова дитини, тим більшого вона досягне в майбутньому. Вивчення в дитинстві, починаючи з дитячого садка, кількох мов часто забирає у дитини стільки здібностей, що опанувати в потрібному обсязі досягнення культури, закони моралі, фізики, хімії, біології тощо вона уже не може. Щоб переконатися в цьому, досить згадати, що в дореволюційній Росії з початку XVIII сторіччя серед аристократів і дворян було модним вчити дітей французької, німецької, латинської мов. А чи багато вчених світового значення можемо пригадати серед нащадків цих верств населення? Щоправда, письменників серед них було чимало. Проте таких, що розуміли народні проблеми, було небагато. Серед англійців і американців, які ніколи не витрачали багато часу на вивчення інших мов, навпаки, видатних учених дуже багацько.
У той же час дуже шкода тих дітей, що уже мають право не вчити російської мови, але легковажні російськомовні вчителі, яких зовсім не турбує доля українських дітей, не застерігають їх від вивчення такої шкідливої мови. Тож деяка частка ще одного покоління українців стане хохлами, неспроможними конкурувати з фахівцями вільних народів Європи. А ті батьки, що вдома розмовляють з дітьми російською мовою і ще й досі дозволяють учителям спілкуватися нею зі своїми дітьми, ризикують виховати з них не українців, а хохлів — малоросів, малоосвічених і байдужих.
Мова — головне знаряддя, яким люди здобувають знання і досвід. Усі знають, яка важка, нелогічна і матюклива російська мова. Тож якщо наші діти звикнуть спілкуватися російською, то їхні досягнення в науці та культурі ніколи не зрівняються з досягненнями вільних і розвинених націй, як людина, що користується тупою сокирою, не зможе зрівнятися в майстерності з теслею, що користується добрим інструментом. Недаремно ж дореволюційна російська інтелігенція віддавала перевагу французькій або німецькій мовам. А коли більшовики знищили її і в перелицьованій імперії запанувала російська мова, тоді культура, наука, виробництво — все занепало. За 70 років Росія потрапила до категорії малорозвинених держав світу. В той же час справжня українська інтелігенція завжди спілкувалася рідною мовою, і тільки постійні репресії росіян не давали їй ніякої змоги вивести свій народ у число розвинених і багатих.
Давно прийшов час батькам укладати зі школами угоди про заборну вчителям спілкуватися з їхніми дітьми російською мовою і надати їм право не довіряти тим учителям, які псують майбутнє дітей, відлучаючи їх від мудрої і багатої української мови.
Якщо звернемося до української історії, то побачимо, що переважна більшість видатних учених, літераторів, митців, артистів народилася в селах і виховувалася рідною мовою. Тому, на мою думку, до 5–ти чи навіть до 7–ми років дітям краще знати одну мову. Для них у цей час найважливіше — навчитися засвоювати інформацію, зрозуміти основи всіх наук та опанувати знання моралі, поведінки, фізичної культури, і головне — добре вивчити українську мову — фундамент для успішного засвоювання всіх інших наук, упевненості в будь–якій професії, спокійного життя. І тільки тоді, коли діти почнуть використовувати комп'ютер, їх треба вчити англійської мови. А вже після 5–го чи 7–го класу кожен учень може визначити свої здібності для подальшого навчання, і буде видно, хто з дітей спроможний вивчити ще одну чи кілька іноземних мов, а кому і однієї, державної, вистачить для життя, якщо дитина уже визначилася з професією і не має здібностей або бажання здобувати вищу освіту. Таким учням у старших класах треба вивчати не іноземні мови, не складні формули і теореми з математики, атомної фізики чи хімії, а поглиблювати знання, які допоможуть їм і без вищої освіти прожити щасливе життя.
Крім того, учителі повинні знати, що мова — це перша логічна система, яку освоює дитина. Від досконалості мовної системи залежить рівень розумового розвитку дітей. Українська мова має безліч переваг, якщо її використовувати для навчання дітей системного аналізу будь–яких природних і суспільних явищ.
Українська мова має слова: око, очі, очевидно, очевидець, окуляри тощо. У росіян замість очей — глаза. То звідки у них очки, очевидно, очевидец? Українці в ліжку лежать, в їдальні їдять, отруту виробляють з отруйної рослини — рути, бавовну використовують як вовну, отриману з рослини. Росіяни лежат на кроватях, едят у столових (хоч столи стоять і в кабінетах, і в цехах, і в спортзалах), отраву роблять з трав (хоч понад 90% трав не є отруйними), а нитки прядуть з хлопка. Тому їхня мова нелогічна, неконкретна, важка.
ВИСТУП ДИРЕКТОРА УКРАЇНСЬКОЇ ШКОЛИ
Якби мене призначили директором української школи, то я першого вересня виступив би перед школярами і вчителями з такою промовою:
«Діти, ви прийшли вчитися в українську школу. Наші вчителі виховають вас справжніми українцями, дадуть вам європейську освіту, наділять вас українським менталітетом, оздоблять ваш інтелект українською мовою, виховають справжніми патріотами України і гідними громадянами Землі. У нас напружена навчальна програма з усіх основних предметів: мови, математики, фізики, хімії, біології, географії, історії тощо. Виконати її ми зможемо тільки за вашої підтримки: якщо ви будете одномовними, точніше — україномовними — не тільки на уроках, а й на перервах, не тільки вдома, а й на вулиці. Двомовним дітям нема що робити в нашій школі. Не тому, що ми проти російської мови, а тому, що вона проти нас. Двомовним дітям важко засвоїти навчальні програми в повному обсязі, бо їм доводиться запам’ятовувати для всіх понять слова–назви з двох мов. А що українська і російська мови мають більше половини спільної лексики через запозичення росіянами багатьох тисяч наших слів, то слова з цих двох мов у головах дітей плутаються, змушують двомовних дітей вибирати потрібне слово, роблять їх тугодумами, телепнями.
Це означає, що усі шкільні предмети ви будете освоювати за допомогою української мови. Українська мова є однією з найдавніших, найбагатших і наймелодійніших мов світу. В той же час наша мова легка і логічна, бо вона народна. Згадайте, як легко запам’ятовуються наші назви місяців: січень, лютий, березень, квітень,травень, червень... Бо це не просто назви місяців — це поетична розповідь про нашу природу. А як логічно пов’язані між собою назви днів нашого тижня! Неділя — день, коли ми відпочиваємо від діла. Понеділок — перший день по неділі. Вівторок, середа... Навіть дошколятам усе зрозуміло. А як важко розібратися у цьому двомовним дітям. Йдучи мимо волейбольної площадки, чую: «Зустрінемося наступної неділі о третій». Це каже один хлопець іншим. Хтось із них його запитує: «А в какой день?» Тобто він не зрозумів простого речення. Ось що значить учити і знати покалічену мову сусідів.
Оскільки більшість дітей після дитячих садків знає російську мову краще за українську, то перший урок у нашій школі буде присвячено порівнянню української мови з російською. Цей урок допоможе вам зрозуміти всі переваги української мови над російською і свідомо відмовитися від спілкування чужою мовою. Ви повинні усвідомити, що наша мова відрізняється від російської не тим, що вона зіпсована впливом інших мов і малокультурна, — навпаки, наша мова зберегла свою лексику з прадавніх часів у недоторканності і є однією з найдавніших і найкультурніших мов світу, — а тим, що в російській мові наші слова покалічені і втратили логічний зв'язок з іншими словами і поняттями.
Якщо ви не зможете спілкуватися тільки українською мовою, то вам краще перейти в іншу школу, де байдужі вчителі будуть спілкуватися з вами тою мовою, яку хочете слухати ви. Але тоді не нарікайте на долю — ви не станете патріотами України. Буде добре, якщо кожен учень нашої школи знатиме кілька мов, але школа, як і весь народ, має бути одномовною».
Тут доречно згадати, що перший президент АНУ Володимир Вернадський в однім із інтерв’ю сказав: «Я відрізняюся від своїх політичних однодумців тим, що вважаю відновлення української мови дуже великим позитивним явищем. Я не можу погодитися з точкою зору тих, хто, залишаючись українцями, приймає російську мову і російську культуру як рідну...»
«Досвідчений» лікар на радіо «Ера» розповідає про хвороби суглобів і каже: «Любу хворобу можна вилікувати». Я не розумію, навіщо лікувати любу хворобу. Якщо вам так пощастило і ви масте любу хворобу, то насолоджуйтесь життям, не лікуйте її. Це ж треба так покалічити наше слово! Культурні українці ніколи не використовують слово любий замість будь–який.
У нас все просто: є смородина, яка має сильний запах (сморід), і є порічка, пагони якої щороку відмирають. Росіяни називають їх чорною і червоною смородиною, хоч слова сморід у їхній мові немає.
ЗГУБНІСТЬ РОСІЙСЬКОЇ МОВИ
Настав час усім українцям зрозуміти, що "російський язик” — це не та мова, яку добровільно вчать люди інших націй як найбільш потрібну іноземну мову. Якщо ми бажаємо мати своїх лауреатів Нобелівської премії, одержувати високі врожаї, виготовляти гарний одяг, продукти харчування, машини, обладнання для заводів та фабрик, то нам треба, крім рідної мови, знати англійську, щоб використати світові досягнення, які, як правило, публікуються в англомовних виданнях, а в російських якщо і друкуються, то з великим запізненням.
Більше того, українцям, на відміну від інших народів колишньої імперії, шкідливо вивчати російську мову, бо вона є не спорідненою з нашою мовою, як нас намагаються переконати казкою про спільну колиску, а штучно створеною з кількох мов. Причому за основу їхньої мови взято саме українську, але, щоб приховати використання нашої мови, сильно понівечили наші слова і правила їх використання. Через це українська і російська мови в головах українців не співіснують, як українська й англійська чи німецька, а, маючи багато спільних (однакових і подібних) слів, перемішуються, перетворюються на суржик. Професійні філологи цього не відчувають, бо вони ставляться до мови як до об’єкта вивчення, тобто інакше, ніж інші громадяни. Хто хоче знати кілька мов — учіть, будь ласка. Але розмовляйте тими мовами на спеціальних уроках, у гуртках тощо.
Тому українцям, яких силою змушували вчити російську мову, доводилось не стільки вивчати російські слова, скільки запам'ятовувати різницю між нашими і їхніми словами, що утворилася через штучне калічення наших слів у їхній мові. Коли українець чує слово ужин, то уявлює людей не з ложками, а з серпами та косами. Зовсім інакше нами сприймаються і слова: орати, мірний, нас, година, грач. А як треба розуміти вислів: "Сєм пятніц на неделе? Коли вони кажуть, що повернулися в порт, бо на морі сильна качка, то я уявляю жахливу птицю, яка становила небезпеку судну. Коли чую, як російськомовні хохли розмірковують над тим, чи варто їм захищати язик, то думаю, що йдеться про телячий під овочевим гарніром, а коли суржикомовні говорять про жінку, то важко зрозуміти, про дружину чи про знайому вони розмовляють. Ні росіяни, ні українці не можуть відповісти, як логічне українське слово висівки у російській мові замінено отрубями.
Нам доводиться пам'ятати не тільки різницю у вимові та написанні наших слів (судження, сонце, крапля, кропива, нагідки та багато інших) з їхніми, похідними від наших, а й знати, які наші слова в їхній мові використовуються з іншим змістом, наприклад: лаяти, врода, травити, переводити (гроші), неділя, ужинок, шар або мають інший рід (собака, степ, путь, біль, стеблина, двері) чи наголос (смішно — смешно, змовчати — смолчать). Користуючись російською мовою, я так і не зміг змиритися з тим, що степ, серед якого я виріс і який мав за брата і друга, треба відносити до жіночого роду. На запам'ятовування всіх цих перекручувань ми марно витрачаємо стільки часу, що його кожному з нас вистачило б для опанування двох–трьох нових професій або європейських мов, на здобуття знань, які потрібні людині в житті: про лікування травами, про основи здорового харчування, виховання дітей тощо. Всі ні знання ми проміняли на знання російської мови, яка нас нічим не збагатила після 333 років страждань в їхній державі, бо це мова ще більш відсталого народу, ніж ми.
Нам, хто народився до розпаду "союзу", хоч і не всі ми хотіли того, треба було витрачати сили і час на вивчення російської мови, яка вважається однією з найважчих у світі. Тільки тепер, коли я повернувся до рідної мови, зрозумів, скільки часу змарнував на «російськоязичіє», які шанси втратив у житті. Заздрю сучасним учням, бо тепер вони мають право відмовитися від вивчення такої важкої і, головне, уже зовсім не потрібної російської мови, а збережений час витратити на досконале освоєння будь–якої професії, на опанування, наприклад, знань з історії України і здорового способу життя, які нам такі необхідні для формування високого патріотичного духу і міцного здоров’я, або на вивчення потрібної англійської мови.
Як людина, шо живе чужим розумом, втрачає гідність, ніколи не досягає успіхів, так і народ, що користується чужою мовою, приречений на відсталість в усіх сферах, на зневагу інших народів, на вічну, безпросвітню другорядність. Разом з російською мовою понад 300 років тому на нашу землю прийшло лихоліття. Занепали наша освіта, культура, виробництво, торгівля тощо. Зате звичними стали голодомори, війни, репресії, крадіжництво, пияцтво. І тільки відмовившись зовсім від цієї штучної євразійської мови, ми знову зможемо підняти і рівень освіти, і рівень культури, і рівень виробництва, і рівень життя народу до європейського рівня.
Мову створює народ, мова творить націю, нація виборює свою, національну державу, держава захищає націю, сприяє розвитку мови і прогресу народу. Таким є чарівне коло, в якому люди можуть почуватися впевнено і щасливо. Націю, що користується чужою мовою, чужі люди — інтернаціоналісти — змусять жити під керівництвом зайд — олігархів, шовіністів або комуністів.
Народи, що разом з нами були в імперії під назвою СРСР і одразу відмовилися від російської мови та стали одномовними (литовці, латиші, естонці), швидко пішли вперед, живуть майже в десять разів краще нас і вже вступили до елітного Європейського союзу, а ті, хто до цього часу тримається за російський «язик», живуть на рівні африканських країн.
Після отримання незалежності українці здобули доступ до стандартів європейської освіти і можливість узнати правдиву історію України, але не в усіх областях — схід і південь України чужі спецслужби і їхня 5–та колона відгородили від українських демократичних ЗМІ і залишили в інформаційному полі Росії. Адже відомо, що народом, який не знає рідної мови і правдивої історії, керувати може будь–який зайда–пройдисвіт. Тому освіта і культура в тих областях не зазнали ніяких змін, і українці майже нічого правдивого не знають про свою державу, долю свого народу, політику керівництва держави і партійних лідерів тощо. Тому вони ще й досі вірять вигадкам російських шовіністів про вторинність, відсталість, зіпсованість нашої мови впливом польської і навіть не здогадуються, що саме наша мова є природною, а не штучною, що вона первинна і логічна, культурна, бо народна. Що, навпаки, російська — штучно створена з кількох мов (української, староболгарської, угро–фінської, монгольської) мовна суміш, в якій більшість українських слів спотворена (огірок — огурєц, ножиці — ножніци, сироватка — сиворотка, мовчати — молчать, невгамовний — нєугомонний, обмовка — обмолвка, довгов'язий — долговязий, судження — суждєніє, сугорб — сугроб, скоротити — сократіть, ровесник — свєрстнік). Але змосковщені російськомовні українці не розуміють цього. Вони все частіше стають до лав шовіністичних зневажальників української мови, від яких часто можна почути, що сфера мовних проблем надто тонка, і держава не повинна втручатися в неї, хай народ сам визначається, якою мовою йому розмовляти. Чому російськомовні українці вірять їм, а не українським патріотам?
Щоб легше було зрозуміти таку неймовірну поведінку українців, розкажу бувальщину з іншої тонкої сфери. У матері вкрали немовля, щоб використовувати для жебрування. Через два роки жінка знайшла дитину і в суді довела, що саме вона є рідною матір’ю трирічної замурзаної, виснаженої і хворої дівчинки. Адвокати крадійки намагалися переконати суд не забирати дівчинку у жебрачки, бо дівчинка звикла до неї, навіть любить її, та і дівчинка для неї є головною надією в житті. І справді, дитина не хотіла йти до рідної матері. Вона прив’язалася до “матері”— жебрачки, бо не розуміла, що та дає їй алкоголь, аби вона весь час спала і не турбувала її своїми примхами; що її ніколи не купають, не годують, як треба, нічого не навчають і навіть не розмовляють з нею. Але як пояснити все це дитині, яка не вміє розмовляти і навіть не знає людської мови? Та хіба можна було залишити дитину злодійці назавжди? Розумний адвокат рідної матері залучив психологів, вихователів та лікарів, і разом вони вирішили цю проблему.
Тож і нам треба за допомогою вчених, патріотичних освітян і українських ЗМІ повернути Україні російськомовних українців, яких російська преса використовує для відстоювання російських інтересів в Україні на шкоду українському народові. Треба пояснити їм, що імперія не давала їм європейської (людської) освіти, не вчила поважати рідну землю і свій народ, давала їм дешеву горілку і ковбасу, щоб вони не думали про власну долю і долю своїх дітей, щоб не бачили, що вільні народи Європи живуть не так... Тобто треба довести таким українцям, що, повіривши в культурність чужої мови, вони стали боротися проти європейської освіти своїх дітей, проти європейської культури, проти європейського рівня життя для себе. Російськомовних українців не можна залишати матері–імперії, бо це матиме для них трагічні наслідки. Це тепер черновецькі, вітренки, азарови, симоненки, богатирьови, колеснікови, грачі... обіцяють українцям рай у союзі з “братньою” Росією. Таке вже було після російської революції. Та як тільки ми довірилися їм, зразу взнали, як вони вміють проводити голодомори для селян; репресії для інтелігенції; розстріли (наприклад, у Харкові) для студентів, які бажали отримати освіту українською мовою, а не російською; війни (фінську, японські, німецьку, в’єтнамську, чехословацьку, угорську, афганську тощо) для всього народу.
Цілих 400 років Росія забороняла нашу народну мову і нав’язувала свою, похідну від української, а чужі ЗМІ оббріхували наших патріотів і політиків та навіювали нам думки про вищість всього російського: мови, культури, звичаїв, історії, політиків, учених, літераторів тощо. Тож не дивно, що кілька поколінь українців у південних і східних областях після століть горя, репресій, голодоморів, приниження відвикли від рідної мови, культури і звикли до всього чужого. Українська влада разом з українською інтелігенцією не мають права залишати російськомовних українців у полоні імперії, яка тримає їх у своєму інформаційному просторі, щоб впливати на їхню культуру, свідомість, гідність, можливість виявляти свою волю на виборах влада. Треба розірвати чарівне коло: чужа мова, чужий інформаційний простір, чужа влада. Українці західних областей жили під Росією тільки з 1944 року і тому не встигли омоскалитися.
Щоб швидко і справедливо вирішити мовну проблему в Україні, треба скористатися досвідом інших народів. У 1968 році був я в Талліні і помітив, що естонці російською мовою розмовляли з неестонцями тільки на роботі (жити ж треба), а на вулиці та в побуті ніколи не користувалися мовою російських окупантів. Тому вони тепер не мають великих проблем з відновленням мови. Більшість українців, навпаки, намагалася завжди і всюди показати себе по–російськи грамотною і культурною, аж поки найбільш догідливі не забули рідної мови. Тому нині справжній українській інтелігенції треба зовсім відмовитися від вживання російської мови. Тільки так ми зможемо переконати владу проводити мовну політику по–європейськи — в інтересах всього суспільства, а не в інтересах залишків окупаційного чиновництва. Тільки так ми зможемо переконати росіян, що нав’язувати свою мову в чужій державі мають безперечне право лише окупанти. Тільки так ми можемо переконати і Європу, і весь Світ, що "ще не вмерла України і слава, і воля"...
ПРИТЧА ПРО РІДНУ МОВУ
Щоб довести шкідливість користування жаргоном, наведу давню, ще дореволюційну, притчу. Важко тоді жилося українцям у російському кріпацтві, бо російські пани забирали у них майже весь врожай зерна. Зібралися селяни і вирішили відрядити гінця до бога. Прийшов українець у божу канцелярію, питає, як до бога на прийом потрапити. Питають його, від якого народу він прийшов. Відповів, що від українського. Тоді тобі, кажуть, у відділ слов’янських народів треба звернутися. Записали його на прийом і через деякий час викликають. Питає бог: «Яка біда привела тебе?» «Боже, дай борошна до нового врожаю, бо нам московські пани нічого не залишили», — каже українець. «Йди і будь спокійним — буде вам борошно», — сказав бог і виконав свою обіцянку.
Узнав про це російський селянин, у якого власні пани теж усе забрали, і пішов до бога. Питають його: «Від якого народу прийшов?» «Я, — каже, — русскій, рідний брат українця». Тоді тобі, кажуть, теж у відділ слов’янських народів. Записали його на прийом і через деякий час викликають. Питає бог: «Яка біда привела тебе?» «Боже, дай муки, щоб на все життя вистачило нам і нашим дітям, бо нам пани нічого не залишають», — каже росіянин. «Ви справді багато муки хочете? Не важко буде вам жити?» — перепитує бог. «Хочемо, боже. Скільки не даси, нам багато не буде!» — запевнив росіянин. Ось так із тої пори, як поросійщені угро–фінни стали видавати себе за слов’ян, вони й мучаться.
Повернутися їм треба до своїх витоків, до рідної мови, до своїх звичаїв, тоді й перестануть страждати. Проте кацапам — нащадкам ханських адміністрацій — вигідно і надалі тримати всі угро–фінські народи у вигаданій для них словянськості, штучній мові, імперській освіті.
ПРО КВАС І ФАС
Кухарі знають, що квасоля, якщо її залити водою, швидко починає киснути, кваситися. Цей процес і використали українці, щоб готувати квас. Якби росіяни самотужки відкрили метод творення квасу з їхньої фасолі, то назвали б отриманий продукт фасом, а не квасолі. Проте у них вистачає гонору стверджувати, що наша мова є похідною від їхньої, бо, начебто, виникла шляхом калічення російських слів під впливом польської мови. Але ж навіть малоосвічений розуміє, що не квасоля утворена з фасолі, а навпаки.
Долговязый — той, що зав’яз у боргах чи в обов'язках? Адже по– російському долг — це борг. Росіяни ніколи не розберуться у походженні більшості своїх слів, якщо українці не розтлумачать їм, що майже половина їхніх слів є зіпсованою калькою наших. Українське довгов’язий означає людину, яка має довгу шию.
Порівняйте українське логічне слово наголос із відповідним російським — ударение. Хіба не абсурдно називати так це поняття?
Коли до мене звертається російськомовний, я питаю: «Ви з Москви приїхали?» Якщо каже, що з Москви, тоді можу поговорити з ним. Якщо відповідає: «Я здешній, но прівик говоріть на руском язике.», — то кажу: «А мені гидко розмовляти чужим жаргоном з людьми, які не поважають мови народу, серед якого живуть».
РОЗМОВА ШОВІНІСТА З НАЦІОНАЛІСТОМ
— Єслі украінци начнут говоріть по–украінскі, я уєду отсюда в Росію, понімаєш?
— Ні, поні я не маю. У мене кінь. Та й навіщо тобі трястись на поні цілий тиждень до кордону з Росією? Раджу скористатися потягом. За кілька годин будеш вдома. Я тобі грошей дам на квиток до хутора Михайлівського. А там і пішки до Росії за годину дійдеш.
ЯК ШВИДШЕ ОВОЛОДІТИ УКРАЇНСЬКОЮ МОВОЮ
Мені випало добре вивчити і тривалий час користуватися тільки російською мовою, однак я довго не міг звикнути до цієї такої важкої, нелогічної, немудрої чужої мови. Навпаки, чим довше я спілкувався російською, тим ясніше розумів свої втрати через користування нею. Та оскільки я жив у Росії, то і російська мова поступово стала хоч і не рідною, але й не чужою, звичною. Я писав нею не тільки наукові статті та дисертацію, а й вірші, тобто був цілком зросійщеним.
Проте коли росіяни в Україні після здобуття нами незалежності стали демонструвати неприйняття нашої мови, а найбільш непримиренні принципово розмовляли з нами своєю мовою, що властиво лише для окупантів, я теж вирішив зовсім відмовитися від їхньої мови. Хай вчать мою. А то російські "господа" та "товаріщі", обжившись у нашій хаті, тепер хочуть і нас змусити розмовляти по–їхньому. Уже до того дійшло, що ми, поминаючи своїх пращурів, розмовляємо над їхніми могилами, як якісь іноземці, не по–нашому. Хіба це не блюзнірство? Хіба це не гріх? Спочатку перестав слухати радіо і телепрограми, в яких звучала російська мова, читав тільки україномовні газети, причому, по можливості, читав вголос, щоб звикнути до українських слів і навчитися їх вимовляти. Завжди — на вулиці, у транспорті, на лекціях — мав папірець і олівець, щоб занотовувати російською мовою слова, яких я не міг зразу перекласти українською мовою. А вдома знаходив їх у словнику і запам’ятовував. Цікаво, що я, відмовившись від російських і наших російськомовних засобів масової інформації, не відчув ніякої втрати.
Через 2–3 місяці перестав спілкуватися на вулиці і в усіх установах російською мовою і зовсім припинив будь–які розмови зі своїми друзями і знайомими–росіянами та хохлами їхньою мовою. Хай вчать мою. Я ж бо в Росії розмовляв з росіянами по–російськи. Це нагадує ситуацію з лисицею, яку заєць пустив у хату, а вона вигнала його на вулицю. Так і російські "товариші", обжившись у нашій хаті, тепер хочуть змусити нас розмовляти по–їхньому, зробити нашу хату своїм домом, а Україну — провінцією Росії.
Мова — останній наш рубіж. Далі відступати уже нема куди. Як УПА захищала Україну всюди, де був німецький чи російський окупант, так і щира українська інтелігенція повинна вдома, на роботі, на вулиці користуватися тільки рідною мовою і ніколи — ні з ворогами, ні з друзями — не вживати російської. Коли чую, як російськомовний українець запевняє, що він — щирий патріот українського народу, то розумію, що він плутає сурогат патріотизму і справжні національні почуття. Російськомовна «інтелігенція» в Україні — це бур’ян, який нам насіяла лукава імперія, запевняючи, що на нашому, українському городі, виросте європейська культура.
А якою мовою повинні говорити росіяни в Україні? Якби всі росіяни були однаково освічені, грамотні, то відповідь була б простою. А оскільки всі вони мають різну освіту, то треба відповідати так: розумні, грамотні росіяни знають, що їхня мова пішла від української, і тому в усіх установах і освітніх закладах спілкуються тільки українською мовою. А малограмотні і засватані КДБ росіяни, яким ще в дитинстві учителі вклали в голови пропагандистські ідеї Погодіна про те, що до татарської навали 1240 року в межах Київської Русі люди говорили російською мовою, так і будуть розмовляти своїм «язиком». Але вони ніколи не зможуть відповісти на запитання: якою мовою розмовляли видумані Погодіним росіяни до того, як болгари Кирило і Мефодій створили для них у 875 році церковнослов’янську мову? Проте без відповіді на це запитання росіяни не зможуть правдиво відповісти: хто вони такі; до якої етнічної групи вони належать; яку культуру несуть світові?
Рута — отруйна рослина. Тому українське слово отрута має глибокий сенс. Серед трав надто мало отруйних, тому використання російського слова отрава в значенні отрута нелогічне. Російське травить та українське травити теж мають зовсім неоднаковий зміст.
Особливістю російської жаргонної мови є свобода переносу слів на інші поняття. Для української мови неможливо хліб будь–якої форми називати цеглою. А в Росії прийнято у хлібному магазині казати: “Дайте мне кірпіч”.
ДІАЛОГ
— Раніше в Україні російською мовою говорили тільки російські поневолювачі та запроданці–хохли. Хитрі українофоби–більшовики змусили заговорити імперською мовою більшість інтелігенції: учителів, лікарів, інженерів, науковців, продавців, чиновників... Тепер важко відрізнити справжніх ворогів від щирих українців.
— Ну, щирий українець в Україні ніколи російською мовою говорити не стане ні за яких обставин.
— А ти зайди до будь–якого лікаря або в державну установу і нашої мови майже ніде не почуєш. То що ж — вся наша інтелігенція — запроданці?
— По–перше, давай з’ясуємо, кого можна називати українським інтелігентом. Інтелігент — людина, яка любить народ, серед якого живе; спілкується його мовою; розуміє національну ідею; володіє знаннями, щоб бути добрим фахівцем хоч у одній галузі; має досить сили воді, щоб дбати про своє здоров’я, без якого ні любов, ні освіту, ні розумові здібності неможливо використати в усьому обширі на благо народу.
— В Україні багато банкірів та бізнесменів добре роблять свою справу і мають великі прибутки, хоч і не володіють українською мовою. Хіба вони не інтелігенти?
— Не можна плутати інтелігентів з інтелектуалами. Останні можуть бути добрими спеціалістами, але доля свого народу їх не турбує. Тому вони вважають прийнятним розмовляти чужою мовою (якщо це дозволяє отримати додаткову вигоду за рахунок народу), розробляти способи пограбування нації або виготовлення фальсифікованих товарів. Не можна вважати українським інтелігентом фінансиста, який творчо розробив спосіб пограбування народу або вимивання фінансових ресурсів з держави (це — шахрай); політика, який працює на іншу державу (це агент); бізнесмена, який не платить податків (це злочинець), навіть якщо вони розмовляють українською мовою. Тим паче не можна вважати українськими інтелігентами російськомовних учених, лікарів, політиків, учителів, письменників, керівників народного господарства і підприємств. Навіть тоді, коли вони працюють чесно і дбають про Україну, нехтування ними державною мовою руйнує віру громадян у власні сили, породжує сумніви у можливості свого народу досягти успіхів, підриває авторитет держави. Тому від іншомовних громадян на державній службі шкоди завжди більше, ніж користі. Вони не можуть вважатися національною інтелігенцією.
— Але ж треба зважити на те, що в Україні впродовж століть ведеться шалена пропаганда проти всього українського, особливо проти нашої мови. Не кожна людина навіть з вищою освітою в таких умовах може правильно визначитися в усьому комплексі національних проблем.
— Інтелігент — це громадянин, якому рівень освіченості дозволяє самостійно, незважаючи на будь–яку пропаганду, рекламу й агітацію, приймати рішення в політичній, суспільній, побутовій сферах життя, не піддаватися стадному інстинкту, легко орієнтуватися в політичній, економічній, соціальній ситуаціях, бути самодостатнім. Тому не можна називати українськими інтелігентами російськомовних громадян з вищою освітою. Серед них можуть бути інтелектуали. Але інтелігенція завжди може бути тільки національною. В країнах, де при владі власна інтелігенція, народи живуть у кілька разів краще.
ДОБРО ПОЖАЛОВАТЬ!
Звідки у росіян такий дивний вислів для запрошення до хати, до столу, до офіційних установ? Справа в тому, що ще з ханської доби теперішня Росія, а тодішня Московія, формувалася як бюрократичне і корупційне суспільство. Без хабара неможливо було вирішити жодної, навіть простої проблеми. Тож йшли до старости, до наглядача, до збирача податків, до судді, а тим паче до хана або його наближених, завжди з хабаром. Несли, хто що мав: шкурки соболя чи лисиці, мед або горіхи, збіжжя або теля, золото або інше добро. До відвідувачів виходив слуга і казав, запрошуючи чергового прохача занести добро до спеціального приміщення: «Добро пожаловать!» Потім доповідав здирнику, тобто чиновнику, яке добро йому принесли, і, якщо той приймав добро (брав хабара), то «взяткодателя» пропускали до нього.
Потім цей вислів став вживатися завжди, коли росіяни запрошували когось. Тож нічого дивного в тому нема, що в Росії хабарництво досягло такого розмаху. Там воно було і є давнім звичаєм. А що нам впродовж 350 років нав’язували російську культуру, мову і звичаї, то хабарництво і у нас досягло великого розмаху. Тільки повернувшись до своєї мови, своїх витоків і звичаїв ми зможемо збутися цього ганебного явища.
Слово «пожалуйста» теж має подібне походження.
В МЕТРО
— Ви виходите?
— Ні.
— То давайте мінятися містами.
— Ви киянка?
— Ні, я зі Львова.
— Тоді давайте. Міняю зросійщений Донецьк на Львів.
Вдумайтеся, чи не абсурдно звучить — “рабочая нєдєля”?
МОВА — РЯТІВНИЦЯ НАРОДУ
Більш як півтисячоліття наш народ жив під владою польських королів, а потім — московських царів та вождів, і всі вони вважали нас матеріалом для розбудови своїх націй. Тому перші забороняли пашу релігію, другі, більш жорстокі, — мову. Але минули лихі століття, і, коли ніхто того не чекав, ми знову піднялися і заявили на весь світ, що не вмерла Україна, що український народ живий і готовий будувати свою державу, щоб повернутися в коло вільних народів.
Що ж оберігало наш народ упродовж тисячоліть від цілковитої втрати своїх національних ознак? Відповідь одна — наша народна мова. Бо українська мова не тільки мудра, красива, співуча, а ще й і дуже сильна. Наша народна мова вистояла і 2000 років тому, коли по нашій землі хвиля за хвилею пройшли кілька народів зі сходу на захід і навпаки, на схід; і 1000 років тому, коли разом з християнством до нас прийшла староболгарська мова, яку прийняли тоді князі та їхній почет. Українська мова виявилась сильнішою від багатьох царських указів про повну її заборону і свавілля російських вождів, які з допомогою "двадцятитисячників", голодоморів 1921–го, 1933–го та 1947–го років, масових репресій українців та таких же масових переселень росіян на нашу землю намагалися здійснити свій чорний імперський задум під гаслом братньої дружби. Не спромоглися вони вбити нашу мову, знівечити душу народу. Лише дехто під впливом останкінської ковбаси та московської «водки» не тільки рідну мову забув, а й, не ремствуючи, поїхав працювати на Північ або на БАМ для збільшення золотого запасу та алмазного фонду в Кремлі, а синів своїх послав воювати за острів Даманський з китайцями чи в Афганістан — здобувати велику славу для великої імперії. В кожного народу, мабуть, є рабські душі, завжди готові за ковбасу, гроші, медаль або навіть за похвалу, сказану крізь зуби, але ж чужою мовою, не тільки поміняти мову, а й запродати волелюбного сусіда чи зрадити рідного батька.
Наша мова дуже сильна. Навіть в умовах жорстокої і хитрої Російської імперії вона вистояла, незважаючи на заборони, висміювання і відсутність економічної підтримки.
Незламна наша мово! Ти меч і орало нашого народу. Тільки ти можеш захистити народ від будь–якого агресора краще, ніж вояки і політики, тільки ти здатна вивести нас із найстрашнішої біди. Тільки ти можеш навчити нас працювати добре, по–українському, тільки завдяки тобі ми тепер маємо свою державу. Ти — найдавніша і найсучасніша, найсильніша і найміцніша наша зброя. Немає в світі більш сильної, красивої, непохитної і мудрої мови! Тільки ти можеш зберегти нас у період глобалізації!
Російськомовні українці — запопадливі хохли, і тільки українська мова може зробити з українця щирого патріота України і справжнього громадянина планети Земля. Тому ми, аби вистояти в період глобалізації та не залишитися зовсім обеззброєними в цьому агресивному світі, ніяк не зможемо відмовитися від рідної мови. Чужа мова нас не врятує, а навпаки, сприятиме розчиненню серед інших народів. Ми повинні скористатися своїм правом не вивчати, не знати російської мови, не спілкуватися нею у своїй державі. Тільки тоді ми матимемо сили і час на подолання негараздів і поступу до вершин світового прогресу.
МОВНЕ ПОВІЙСТВО
Чому група українців переходять на російську мову, коли до них підходить хоч один російськомовний? Цьому є кілька причин. Найголовніша з них — страх. По–перше, українці після заборони української мови майже 350 років боялися, що їх запідозрять у ворожому ставленні до Російської імперії і переселять до Сибіру. Особливо лякалися рідної мови в останні 89 років, коли московська влада та її прихвосні в Україні могли звинуватити кожного україномовного у “буржуазному націоналізмі”, судити, розстріляти або заслати в зону. Страх за долю своїх дітей змушував українських матерів виховувати дітей чужою, російською, мовою. Тому так багато українців вважають мову російських окупантів рідною. По–друге, за ці століття колоніального приниження нам прищепили думку про другорядність нашої мови, її відсталість, селянськість, зіпсованість впливом польської мови в часи, коли у нас панували поляки, та про вищість, культурність російської мови. Отож українці дотепер бояться, що їх за вживання української мови звинуватять у селянській малокультурності. По–третє, коли деякі українці розмовляють з російськомовним, то не хочуть чути одночасно з вульгарним російським язиком мелодійну українську мову. По–четверте, російським жаргонним «язиком» легше домовлятися з російськомовними людьми — досить двох–трьох слів і чотирьох–п’яти матюків, щоб з’ясувати все, що треба, щоправда, на самому низькому розумовому рівні. По–п’яте, тому, що і нині у нас, як і в радянські часи, більшість начальників — росіяни. Отже україномовному українцю, який хоче досягти успіху, складніше знайти роботу і важче працювати.
МОВНА ПРОВОКАЦІЯ ВЕРХОВНОЇ РАДИ
Європейську Хартію нам перекладали спеціалісти чужих спецслужб, тож вони і змінили її зміст так, щоб зберегти і посилити позиції російської мови в Україні за рахунок української.
Приступаючи до ратифікації Європейської хартії регіональних мов або мов меншин, депутатам треба було ознайомитися з ПРЕАМБУЛОЮ до названої Хартії, в якій сказано, що «охорона історичних регіональних мов або мов меншин Європи, деякі з яких знаходяться під загрозою відмирання, сприяє збереженню та розвитку культурного багатства і традицій Європи», а також, «що охорона і розвиток регіональних мов або мов меншин не повинні зашкоджувати офіційним мовам і необхідності вивчати їх». Крім того, треба зважати на реальні “умови та історичні традиції” різних європейських держав, особливо тих, які зовсім недавно були колоніями Росії і народи яких до цього часу не мають можливості (через протидію Москви та російських 5–их колон серед слов’янських народів) відродити в повному обсязі свої рідні мови. Особливо це стосується Білорусії, Молдови та України, де змосковщення досягло найбільших успіхів і де беззастережна ратифікація Хартії може сильно зашкодити відродженню донедавна поневолених народів і, замість єднання народів, призведе до ворожнечі. Навіть такі менш зрусифіковані держави, як Литва, Латвія, Естонія, не спішать ратифікувати Хартію, бо це, за умов значної кількості російських мігрантів, може дестабілізувати політичну ситуацію і призвести до падіння рівня життя.
Незважаючи на ці зауваження, президент України Кучма подав до ВР проект Закону України «Про ратифікацію Європейської хартії регіональних мов або мов національних меншин», а Верховна Рада прийняла його як закон. Законом передбачено прийняти 42 пункти й підпункти з положень, запропонованих Хартією, стосовно до 13 мов таких національних меншин: білоруської, болгарської, гагаузької, грецької, єврейської, кримськотатарської, молдовської, німецької, польської, російської, румунської, словацької та угорської.
Першим, що впадає в очі, є однакове ставлення до мов, які повинні мати різний статус в Україні, бо різними шляхами попали на нашу землю і утверджувалися на ній. Згідно зі статтею 1 Хартії, термін «регіональні мови або мови меншин» означає мови, які «традиційно використовуються в межах певної території держави...». На території України такі мови, як білоруська, молдовська, польська, румунська, словацька, угорська, справді, традиційно використовувалися в деяких невеликих прикордонних районах чи селищах, тобто на обмеженій території, на якій традиційно по сусідству з українцями впродовж довгого часу живуть представники відповідних народів — давніх наших сусідів, так як і українці живуть в їхніх державах на своїй землі. Тому названі мови громадяни відповідної етнічної групи можуть і надалі використовувати на території свого проживання. Проте обсяг використання своєї мови названими меншинами треба спочатку визначати не Хартією, а двосторонніми угодами з урядами сусідніх держав, щоб домогтися від них сприяння розвитку української мови, якою користується українська меншина в їхніх державах. А то, приміром, українська влада надала можливість румунам і мадярам, що живуть в Україні, вчити своїх дітей рідними мовами, а українці, що живуть в Румунії та Угорщині, не мають таких можливостей. А вже після погодження мовного питання з сусідами можна ратифікувати Хартію одночасно з ними і в однаковому обсязі наданих мовних прав. Треба зауважити, що перелічені народи мають свої власні держави, їхні мови там є державними і не знаходяться під загрозою відмирання. Такі меншини, як болгарська, грецька і німецька, теж мають свої держави, хоч і не по сусідству з Україною. Але треба врахувати, що їх на нашу землю переселили російські царі, і там, де вони живуть компактно, мовам цих меншин можна, згідно з Хартією, надати статус регіональних.
Гагаузи і кримські татари та ще караїми, яких Кучма забув згадати у своєму законопроекті, здавна живуть в Україні і не мають своїх державних утворень поза її межами. Тому держава має сприяти розвитку мов цих меншин і захищати їх від відмирання. Тільки щодо мов цих народів Україна повинна ратифікувати Хартію у повному обсязі і гарантувати цим меншинам у місцевостях, де вони традиційно проживають або де становлять значну частину населення, належні умови для вивчення їхніх рідних мов.
Євреї і росіяни не мають в Україні своїх етнічних регіонів, а живуть по всій території нашої держави, і це переконливо свідчить, що вони є мігрантами на нашій землі. А у статті 1 Загальних положень Хартії ясно сказано, що термін «регіональні мови або мови меншин...» не включає діалекти офіційної мови держави або мови мігрантів”. Прийняття широких зобов’язань “Хартії” щодо цих мов змусило б понад 90% українців (за винятком далеких сіл, куди названі мігранти ще не встигли проникнути) обов’язково вчити жидівську і російську мови. А оскільки це неможливо, то прийняття Хартії щодо жидівської та російської мов закрило б українцям шлях до державної служби, а названі меншини, що і зараз (із часів імперії СРСР) займають в Україні більшість відповідальних посад, мали б можливість на законних підставах вимагати звільнення з державної служби всіх українців, які не знають важкої єврейської та ще важчої російської мов.
Окрім того, російська мова, згідно зі статею 1 Хартії, не може вважатися мовою національної меншини, оскільки вона утворена на основі української мови, на 60% складається з її слів і тому є діалектом нашої мови. Через те, що в Російській імперії цей діалект впродовж багатьох століть нав’язувався нам як державна мова, а наша мова заборонялася, то значна кількість громадян України до цього часу залишається російськомовною. Та ще й за часів імперії, особливо в СРСР, в Україну на місце знищених українців переселялося багато росіян, які тепер не бажають ні повертатися назад в Росію, ні вчити нашу мову.
Російська мова впродовж 350 років тримала нас в ізоляції від прогресу і демократичного світу, тому нам, щоб швидше повернутися в європейське суспільство, треба мерщій повернутися до своєї мови, перестати вчити чужу та позбутися звички спілкуватися нею. Саме відсутність розуміння росіянами, що залишилися в Україні після розпаду СРСР, прав українців на початкову, середню і вищу освіту рідною мовою і нетерпимості Москви до народів, що хочуть повністю вийти з їхньої імперії, мали б завадити Верховній Раді ратифікувати Хартію щодо російської мови.
Загальновідомо, що національна ідея є найбільш дійовою і прибутковою ідеєю. Заберіть у японців, французів, китайців національну ідею, і вони разом з національним обличчям швидко втратять все, чим пишаються і за що їх поважають у світі. Головним атрибутом національної ідеї є національна мова. Ми тому і живемо так бідно, що закони для нас приймають непатріоти України, — це видно з їхньої мови. Тому Верховній Раді належало б до ратифікації Хартії прийняти Закон про державну мову, який передбачав би сувору відповідальність державних чиновників і урядовців за нехтування державною мовою, як це прийнято в усіх демократичних країнах.
Без мови Україна — губернія, а з мовою — держава.
ОРАКУЛ
Зустрів на Київських горах жреця–віщуна та й питаю: «Що буде, якщо в Україні депутати Верховної Ради нададуть російській мові статусу офіційної?» Три дні палив вогнище віщун і дивився, як дим підіймається в небо і як вітер розносить попіл по горах. Нарешті сказав: «Якщо так станеться, то українське небо стане дахом над тюрмою, а українській мові депутати–зрадники нададуть статусу тюремного жаргону на всій українській землі».
В Україні тоді настануть добрі часи, коли еліта — політична, наукова, економічна, бізнесова, фінансова тощо — не буде знати російської мови.
ПРО АВТОРА
Кандидат географічних наук, академік Академії оригінальних ідей Валентин Кожевніков народився в Херсонській області. В 1951 році після 7–го класу сільської школи вступив до Херсонського гідрометеорологічного технікуму, океанологічне відділення якого через рік перевели в місто Туапсе Краснодарського краю, в Росію. Після армії працював океанологом на північних морях. В 1959 році вступив до Санкт–Петербурзького університету, після закінчення якого працював у Санкт–Петербурзі, досліджував природні ресурси Казахстану, Росії та Середньої Азії. Під час експедицій побував майже в усіх краях, де Тарас Шевченко карався на засланні. Для автора Шевченко був і залишається взірцем, на який кожен українець має рівнятися, коли йдеться про любов до Батьківщини, ставлення до рідної мови, співчуття до пригноблених народів. Жиги по правді і жити для свого народу вчився у Тараса Шевченка.
Спрадливість і воля завжди багато значили в житті автора цієї брошури. Оскільки комуністичний режим не поважав борців за правду, то мав проблеми і в морських експедиціях, і в армії, і в університеті. Та найбільше гонінь зазнав у Санкт–Петербурзі, коли після експедиційних досліджень у Казахстані виступив проти однієї з парадигм інституту й успішно захистив кандидатську дисертацію.
Перебрався в Україну, жив у селах Кримської області. Працював у НД1. В 1991 році переїхав до Киева. І, хоч був цілком зросійщеним за майже 40 років життя серед росіян: не тільки наукові статті та дисертацію, а й вірші та листи писав по–російськи і вважав російську мову, хоч і не рідною, але і не чужою, — проте, побачивши вороже ставлення росіян до незалежної України й української мови, повністю відмовився від російської мови, став українським публіцистом. Понад 250 статей в патріотичних газетах надрукував за цей час. А після 2001 року вийшли дві його книжки: “Важкий шлях до рідної мови” і «президент... пРезпдент??? Президент!!!» та чотири брошури: “Проблеми здорового харчування. Власний досвід па тлі українських традицій", “Доля планети і доля людства", «Мова. Біль і надія нації» та “Яка національна ідея українців, що таке український націоналізм і хто такі українські націоналісти?” У 2008 році В.Кожевніков почав друкувати «Звіт за життя перед Україною» в чотирьох книгах.
«БРАТИ»
Як віддали ми "братам" нашу Батьківщину,
В знак подяки вони нам дали матєрщину.
Ми послали козаків за них воювати,
А вони до нас прислали на постій солдатів.
Ми їх варварськії душі в церквах охрестили
А вони до нас як вдерлись, і попів побили.
Ми пожертвували їм всю інтелігенцію,
А вони нам душогубів прислали на пенсію.
Ми дали могили й церкви наші зруйнувати,
А вони ще й залишились жити в нашій хаті.
Триста років воювали ми за їхню славу,
А вони вже зазіхають на нашу державу.
Зневажають нашу мову, прапор ігнорують
Та бандитські інтереси, як завжди, пильнують.
Через це все ми уже тим "братам" не рад
Та вони на те плюють у Верховній Раді,
І навіщо ми туди їх повибирали?
Краще б владу ми своїм патріотам дали!
Може, зовсім вони нам не брати, а звірі,
Що впіймали хитро нас на Христовій вірі?
Київ, 1995 р.
Сувора розмова про язик i мову
© Copyright: Василий Стебунцов, 2022
Свидетельство о публикации №122051103576
Свидетельство о публикации №122051103576
Рецензии
Текст длинный, как для эссе, но доказательств в пользу искусственности русского языка в нём нет.
Вы даже не представляете сколько старославянского, в том числе и искажённого, в приведённом Вами тексте, как и в украинском языке в целом, Васыль Стэбунцив.
Роман Дмитриев 4 12.05.2022 15:18 • Заявить о нарушении
Вы даже не представляете сколько старославянского, в том числе и искажённого, в приведённом Вами тексте, как и в украинском языке в целом, Васыль Стэбунцив.
Роман Дмитриев 4 12.05.2022 15:18 • Заявить о нарушении
Все языки имеют искусственные "доработки" филологами и прочими энтуазистами...
Василий Стебунцов 20.05.2022 09:17 Заявить о нарушении
Василий Стебунцов 20.05.2022 09:17 Заявить о нарушении
Вот именно - "энтузиастами"!
Одним из таких энтузиастов был Грушевский, которого писатель Иван Нечуй-Левицкий раскритиковал в своей работе "Кривое зеркало украинского языка".
Писатель говорил, что Грушевский - не лингвист, а историк, и не чувствует языка; что есть устоявшиеся литературные формы, и новоделы для "мовы" никчему.
Например, Грушевский вводит слово "рiчниця" вместо уже существующего "роковина"(годовщина).
А зачем?
Ведь это звучит, по словам писателя, как "жена речника".
Заменят предлог "од" на "вiд".
Нечуй-Левицкий отмечает, что школяры не понимают, что значит "вiд хати", - "це фасад хати чи що?"
Да и сегодня не лучше.
Арменiя - Вiрменiя
Ольховка - Ольхiвка - Вiльхiвка
По каким таким правилам гласные "а", "о" превращаются в "вi"?
"Щоб москалi не здогадались?" Разве что для этого.
Слова "красень, красуня" есть, а слова "краса, красиво" уже не услышишь, как и слова "гарно".
Всё больше "файно" говорят; так, как на зап. Украине.
У славян не было звука "ф"; все слова с данной фонемой суть заимствованные.
Роман Дмитриев 4 20.05.2022 16:17 Заявить о нарушении
Одним из таких энтузиастов был Грушевский, которого писатель Иван Нечуй-Левицкий раскритиковал в своей работе "Кривое зеркало украинского языка".
Писатель говорил, что Грушевский - не лингвист, а историк, и не чувствует языка; что есть устоявшиеся литературные формы, и новоделы для "мовы" никчему.
Например, Грушевский вводит слово "рiчниця" вместо уже существующего "роковина"(годовщина).
А зачем?
Ведь это звучит, по словам писателя, как "жена речника".
Заменят предлог "од" на "вiд".
Нечуй-Левицкий отмечает, что школяры не понимают, что значит "вiд хати", - "це фасад хати чи що?"
Да и сегодня не лучше.
Арменiя - Вiрменiя
Ольховка - Ольхiвка - Вiльхiвка
По каким таким правилам гласные "а", "о" превращаются в "вi"?
"Щоб москалi не здогадались?" Разве что для этого.
Слова "красень, красуня" есть, а слова "краса, красиво" уже не услышишь, как и слова "гарно".
Всё больше "файно" говорят; так, как на зап. Украине.
У славян не было звука "ф"; все слова с данной фонемой суть заимствованные.
Роман Дмитриев 4 20.05.2022 16:17 Заявить о нарушении