С Юрием Левитанским в унисон Человек

Парафраз на тему или с классиками в унисон

ЮРИЙ ЛЕВИТАНСКИЙ

Человек,
похожий на старую машину,
сделанную в девятнадцатом веке —
что-то от стефенсоновского паровоза,
от первых летательных аппаратов,
из породы воздушных шаров
и аэростатов,
с примесью конки и дилижанса,
экипажа и музыкальной шкатулки —
ржавые поршни и рычажки,
стершиеся шестеренки и втулки, —
и все это издает при ходьбе
поскрипыванье,
пощелкиванье,
дребезжанье.

Человек,
похожий на старую машину,
сделанную в девятнадцатом веке,
он покупает в ближайшей аптеке
какие-то странные мази для растиранья,
у которых такие таинственные названья —
бриони,
арника,
оподельдок,
а потом еще долго поскрипывает ледок
у него под ногами,
пока он вышагивает к себе домой
неуверенными шагами.
Человек,
похожий на старую машину,
сделанную в девятнадцатом веке,
он поднимается
к себе на этаж,
не снимая пальто,
присаживается на кушетку,
которую по-старинному называет софа
и которая откликается звуком фа,
когда он на нее садится...

Так и сидит он,
не зажигая огня,
человек,
похожий на старую машину,
сделанную в девятнадцатом веке,
старая усталая машина,
или просто сум,
как он в шутку себя называет,
хотя он при этом вряд ли подозревает,
что сум
по-украински
означает печаль,
да и по-русски звучит
достаточно грустно.

Бруна
11.05.2022.

Людина,
схожа на стару машину,
зроблену у столітті двадцятому
постмодернізмом по вінця просякнута,
всотала у себе пропаганду та трохи
минулої, ще за царя Гороха,
архаїки. Але від сучасного теж
в людині намішано стільки меж,
за які не сягнути, як за фронтир
Неосяжного, якщо Wi-Fi
Від Вищих втрачено,
Нажаль…

Людина,
схожа на стару машину,
зроблену у столітті двадцятому,
вона купує все за потребами, і рекламними шатами
керуючи кожен крок свій: від гасла, що б*є в очі,
до заглядань по магазинних поличках. Вся велич
особистості у куточку забутому схована,
там, де серед тілесного, вічна душа похована,
і навіть купуючи ліки від безсоння та стресів,
неможливо сприйняти світ спокійно, бо струси
мозку від ударів світу більше, ніж здається,
тому подітися нікуди,
і піти не вдається…

Людина,
схожа на стару машину,
зроблену у столітті двадцятому,
тисне на кнопку ліфта, щоб піднятися на свій надцятий
этаж, а в голові крутиться думка шалена:
ось би це була ядерна кнопка червона,
щоб раз і назавжди все припинилося,
бодай би вічність на мить зголосилася!
втім, двері відчиняються,
безумство обривається,
одиначка-квартира господаря зустрічає
тишею, він на кушетку сідає,
і каже привітно: hello, dear sofa!
і вона звуком фа відповіда модерново...

І довго не може поворухнутися, дивним
все здається навколо одинокій людині:
і світла не треба,
бо бетонні стіни наскрізь бачення
раптово, зненацька, чомусь включається
у людини, що схожа на машину стару,
зроблену у двадцятому. Немов у диво-діру
вона дивиться й прозріває Великий Сум,
який відчуває, як неба струм,
що блискавкою кульовою всю сутність шарахнула,
і тоді всі мови вавилонські, як одна, у сполоху
божому єдино стали звучать,
хоч по-російськи «сум» означає «печаль»,
але душа, як і Бог, мають онтологію сенсу,
навіть якщо оніміти, пам*ять залишиться в серці.