Подалі від тебе, туди де Карпати,
А серце так рветься, так рветься до хати,
Забути не можна, пробачити-важко,
Так, я посміхаюсь, а на душі-тяжко.
Хто знає, чи знову нас доля з'єднає,
Я випила тугу зі смутком до краю.
Ти- пишеш-щасливий, десь там і без мене,
Я-вільна, як вітер, я-сильна, як небо,
Я вірю у долю, в щасливе майбутнє,
Ти- роки життя стер, та так безрассудньо.
І зламані крила я знов відрощу,
Тебе не забула, але...відпущу.
Гойдається небо, і зорі всі впали,
Не встигли, бажання ми не загадали.
І плакати-досить, і-досить-тремтіти,
Безмежному небу навчусь я радіти.
Побачу? - Не знаю, впізнаю?-Не вірю,
Я ліпше довірюся дикому звірю,
Ти біль мій не чуєш, кривавий слід втратив,
Та я вже свободна, ти того не вартий...
Подали вид тебе
© Copyright: Надежда Житниченко, 2022
Свидетельство о публикации №122051006884
Свидетельство о публикации №122051006884
Рецензии