Прелюдiя до роману

(фрагмент)
- Итак, Новемерос - проводник из иллюзорного мира сетей в реальность Духа Времени, запечатленного в повести, созидающей именно Абсолютную Осуществимость.
В тот же миг Новемерос подмигнул автору:
- Сделай этот пассаж анонсом всей повести.
- Я не обязан выполнять все твои просьбы - меланхолически ответил автор...
В конце концов, я услышал приказ или рекомендацию?
- Это моя блажь. А тебе решать и тебе расхлёбывать.
Я - всего лишь герой твоей повести и с меня взятки гладки.
- Ну что ж, на сей раз я готов тебя послушаться.


I.  Художник-наративіст            
45 років  минуло відтоді, коли  вперше у Художньому салоні міста Полтави я виставляв серію графіки, котра називалася «Дух Фауста».
 
У Полтаві тих часів ще можна було побачити на лавах сквериків та парків бабусь благородного виховання (у ретро-капелюхах з вуалетками та у мереживних рукавичках!), котрі навчалися (ви не уявляєте!) в дореволюційному Полтавському інституті благородних дівиць…
Мистецьке середовище Полтави 1975-го року закарбувалось розмаїтим, доволі амбіційним та динамічним. Художній Фонд мав доволі замовлень: за втихомиреної брежнєвської доби попит міських підприємств та колгоспів на спорудження так званих малих архітектурних форм - скульптурних об'єктів, монументальні панно, виконані у техніках мозаїки, розпису, майоліки - іноді зашкалював. А щоб зрубати чималу копійчину та ще й з лихвою - частіше саме малярі-ремісники та навіть деякі класні художники виїжджали на так звану халтуру. Саме так, подібно м'ясорубці працювала з кожним творчим індивідом машина соцреалізму, хтивої та самозакоханої державної пропаганди. І от через цю спокусливу халяву зненацька потрапив до таборів мій перший вчитель Федір Кириченко, талановитий живописець, котрий активно виставляв свої багатофігурні композиції на чергових виставках. Мистецтвознавці покладали на мого першого вчителя око як на цікаву творчу особистість. Його хвацький темперамент дещо у стилістиці Андерса Цорна всім був вочевидь. Не так сталось - як гадалось. Однак, він встиг зробити головне - розпалити в душі отрока майже багаття нестримного кохання до справжнього мистецтва. Не він один посеред майстрів пензля впадав у гріх, спокушений оковитою, жіночою грацією, гарним сезонним заробітком на виготовленні агітаційного матер'ялу. Оскільки мій вчитель був не тільки талановитим у царині мистецтва, а як Роден та багато інших - захоплювався ще й живою красою до нестями, то прихопив на халтуру до села ще й коханку, теж художницю. ...З котрою, як з писаною торбою ходили (до захопленого почуттям Федіра) офіцери, партократи та форца. Звичайно ж, дружина з дітьми полишалася у Полтаві, поки Федір опісля нудного вирізування шрифтових трафаретів, насамкінець, малював з насолодою різні ракурси оголеної художниці Світлани. Однак не довго Адам і Єва посеред сільського Едему насолоджувалися злиттям думок, душ і тіл. Місцеві рагулі, виявилося невдовзі, теж зазіхали на принадну коханку! Моєму вчителю сталося непереливки, коли зненацька його заскочили у майстерні, де він працював над щитами агітаційного змісту, халтурним панно. У мить, побачивши перекошені нетверезі рила туземців, озброєних ціпками, схопив те, що завше було під рукою. А саме скальпель хірурга, надзвичайно популярний посеред дизайнерів-шрифтовиків тієї доби. І от, скоїлося те, що перервало становлення та розвиток полтавського художника Федіра Кириченка. А мені ще довго прийшлось шукати собі нового учителя. Підвела його клята халтура, чи то голопуза повногруда Світлана, на котру поклав око якийсь нахаба? Посеред життєвого шляху на білий щит з кривавими літерами агітації, перевертаючи та розбризкуючи банку червоної олійної фарби, упав лише один дошкульний мертв'як, забитий вправно хірургічним скальпелем. На жаль, це вже були далеко не часи Бенвенуто Челліні, коли зі шпагою у руці посеред темних та кручених завузьких вулиць доводилося іноді розчищати дорогу додому. І юстиція Середньовіччя нав'язливими трупами, що при житті перегороджували лицарю його шлях, або вдиралися до нього в житло - не надто опікувалась. Так само і в кінці 70-х ХХ ст. ще існував певний пієтет щодо вчинків, підтримувалась культура дружби, як і культура праці. І, звичайно, неперевершених банкетів! Бувало, що рагулі рядилися в мистців, щоб проникнути до кола вибраних. В цій повісті трапляються й такі персоналії - щоб добавити не одну ложку дьогтю в бочку з медом. Однак, посеред служителів Аполлона, в цілому - хамська поведінка не віталась. Художники тих часів активніше спілкувалися між собою та тримались цехової академічної етики попри домінанту гнітючого методу соцреалізму, котрий особисто мене аж ніяк не зачепив. За дотриманням недолугого методу спостерігали прискіпливо хіба що червонопикі комуністи, котрі мало що петрили у мистецтві. Це був той саме час, коли можна було почути скрізь модну пісеньку "Yellow River", а чулося як "ела рыбу". Я багато експерементував зі стилями: захоплювався кубістами, футуристами, особливо "аналітичним методом" П. Філонова. Але також малював пейзажі у реалістичній, іноді - містичній манері. Рядки поетичні частенько самі просилися бути висловленими під час роботи з пейзажем за етюдником. Іноді я записува вірші, але збереглося не так багато. Ось, наприклад...

***
За кругом круглым солнычат солнца
Сверканьем ярчат поднебесья сосен
Взбивая пену граней дня
Эха и тени прячут в долине
1975

Вирішив, що кому ставити в кінці поетичного рядка - зайве.
Серія графіки, представлена на виставці, була ілюстраціями до поеми  Йогана  Вольфганга  Гете «Фауст».  Відтоді, з благословення відомого українського мистецтвознавця та енциклопедиста Віталія  Ханка,  мені усміхнулась мистецька доля.
 
Бо не всякий шістнадцятилітній студент Художнього училища поєднував разом з навчанням виставкову діяльність і, траплялось - продаючи полотна до музеїв. А далі закрутилась карусель моєї долі. Опісля харківського державного художнього училища, познайомившись з художником-монументалістом Серафимом Олександровичем Павловським, учнем Фаворського, колишнім виучеником легендарного Вхутемасу, я ввійшов до кола так званих лідерів московського авангарду, як у царині живопису, так і поезії. З 1979-го року в якості студента перебуваючи під парасолькою Літературного інституту, проживаючи то в центрі Москви на Арбаті у Староконюшенному провулку, чи  на Плющисі (за кінотеатром "Ударник"), а то на підмосковній дачі в Передєлкіно - я мав нагоду розпрацювати в образотворчому мистецтві мій ексклюзивний продукт у царині новітніх стилів, а саме метод так званого "дуалізму".
 
Та на практиці в серії живописних композицій втілити його достатньо ефективно, щоб заінтригувати московських мистецтвознавців, таких як Мезіано та Пацуков. А потім, звичайно, ще й виставляти мої дуалістичні композиції на міських виставках, наприклад, у старовинній залі, яка називалася запросто "На Кузнецком мосту", а також у славнозвісному Манежі. Однак, цикли часу повторюються. Після цікавих та фантастичних подорожей до високогір'я Паміру, до Алтайського краю (де народився мій батько!) та за кордоном, після періоду праці на БіБіСі в якості автора програми у царині культури, багатьох років виставкової діяльності у Лондоні, персональної виставки під назвою "Дуалізм" на Букінгем Палас Роад у великій королівській виставковій залі за присутності артистичної еліти й  аристократичних вершків я, насамкінець, вирішив збудувати  світлу та простору майстерню в рідній Полтаві у надії, що Україна оговтається і таки повернеться до кола цивілізованих спільнот. Це був доволі відчайдушний вчинок... Так з ходу розірвати звичайний комфортний ритм життя західного художника в одному з центрів світу! І тоді мені доволі дивувався паризький товариш блискучий художник і фотограф Антон Соломуха... Та хіба тільки він один посеред французьких чи то британських мистців? Проте розпрацьовувати мій новітній стиль етномодерн, надихатися животворною традицією, точніше - її відлунням, яке, здавалося - встиг таки вхопити, було найкраще саме на Батьківщині. Мене завжди приваблювали нетривіальні обрії, сюрреалістичне воз'єднаня далекуватих понять. Маячив приклад геніального французського живописця Поля Гогена на Гаїті. Та хіба тільки Гогена? Непересічний художник ХХ-го ст. Єфім Чесняков, щоб у часи воєнного комунізму не плюндрувати своє творче кредо стосунками з владою червоних комісарів, а також, не опинитися в якості вигнанця на чужому Заході, повернувся на свою малу Батьківшину, у повну глухомань, село Шаблово у Костромській губернії. "Місто всесвітнього благоденства" - головна картина художника і по суті його заповіт людству (як і "Явлення Христа народу" Олександра Іванова) - експонується серед розмаїтих чесняковських полотен, унікальних за стилістикою та змістом в Романівському музеї міста Костроми. Фрагменти монументального полотна зберігалися у різних людей протягом бурхливого ХХ-го ст., однак були передані власниками співробітникам Костромського державного художнього музею-заповідника, вочевидь, виходячи з понять (і зараз діючих серед звичайних людей!) суспільного блага. Із фінської Куоккали не бажав повертатися до Москви чи до Ленінграду (Санкт-Петербургу) ні за які "коврижки" і  обіцянки-цяцянки  учитель Чеснякова - Репін. А ще я бачив в своїй Батьківщині саме ту країну, котра конче потребує власне моїх зусиль.Тому я активно включився в президентську кампанію Ющенка разом зі своїм другом з Франції - маркізом N, політекономістом, юристом, що походив з династії Рюриковичів, роду князів. Проте,  ще до інаугурації наші шляхи з кланом Ющенків розійшлися.
 
Разом з маркізом N я усвідомлював, що вони зорієнтовані виключно на власне збагачення і не є насправді державниками. Прийшовши до влади під популістичними гаслами типу "Бандити будуть сидіти у тюрмах!", вони зовсім не бажали вичищати "авгієві стайні" кучмівського режиму. Проте це не завадило їм використати, як мінімум, десяток наших проектів державотворчого змісту. Практично усі наші проекти час від часу витягувались з колоди ідей цими баригами, враховуючи ідею прийняття Україною закону щодо "Голодомору", або відзначення пам'яті про Ганну Ярославну cкульптурним об'єктом в Cенлісі у Франції...  Наш внесок з маркізом N, включно зі створенням фільму "Один день на Полтавщині" (заборонений Кучмою) впродовж кінофестивалю "Молодість"- на алтар розбудови майбутньої України, був абсолютно безкорисним. Однак дальніше спотворення ідеї вжахнуло не тільки мене та приятеля маркіза. Ці скоробагатьки, банальні нащадки холопів, без усякого тендеру знайшли якогось нікудишнього скульптора, що зварганив просто примару з присмаком чорного гумору, розумійте -  пам'ятник королеві у Сенлісі, від котрого при відкритті пологу в ошелешених мешканців древнього міста спинами, мабуть, побігли дрижаки. Без натяку на цнотливість та без поваги до королівської особи цієї надзвичайної жінки-просвітительки, яку за приклад навіть чоловікам ставив Папа Римський, що започаткувала куртуазну добу у Європі, норманського герцога Гійома (пізніше відомого, як Вільяма-завойовника), з котрим спілкувалась на древній шведській мові,  надихнула на завоювання Англії - на вигляд предстала напевне гуляща дівиця з Окружної київської дороги, що голосує до дальнобійників. Та й звідкіля сучасному київському скульптору набратися лицарських чеснот? Хоча б деяке знання історії... Як кажуть - довір дурню молитися - поб'є собі лоба.