На свiтанку

Його знов пригадала на світанку...
І серце птахом затремтіло знов, -
Колись такимо ж сіро-білим ранком
Вона йому розповідала про любов.

А серце та душа палали,
Та ніжний шепіт колисковою лунав,
Так щиро раптом і так тепло стало,
І він її тихенько обійняв.

Але наразі інші чутно звуки -
Тривоги, вибухи, та сльози у ночі...
І досі пам’ятає його руки,
Та ніжний поцілунок на плечі.

А кожен раз, коли летять лелеки,
Вона його шукає серед них,
Та хоче від страждань й тортурів спеки
Зірватися  і полетіти до “своїх”.

І кожен раз “кохаю...” знов шепоче,
Та опускає сумні очі, бо блищать
Від сліз та болю, що ніяк не хоче,
То рване серце перестати катувать.

І стогін на світанку вже лунає
Від спогадів, як у землю поринула труна.
Тепер лелек тихесенько благає,
Щоб підказали йому раптом, де вона.

Так хоче відростити міцні крила,
Та відшукати край, де гніздяться вони.
Вона б наразі зовсім іншого хотіла,
Якби не було б тої клятої війни…

09.05.2022 (Київ, 13:35)
Армену Карапетяну
Завжди буду пам'ятати, завжди буде боліти...