Автобус у Варшаву. Блокпости

«А там куди ми їдемо війна?», –
дитя спитало, заглянувши в вічі.
Сказав що ні... З подякою вона
поцілувала руку мою двічі.

У горлі ком, всю душу обпекло
від дотику до пальців вуст малечі,
я ткнувся у вікна холодне скло –
сховати сльози й як здригнулись плечі.

Дитячі  очі вразили мене, –
малечі ледве два, дорослий погляд,
в нім біль та страх... Най горе омине
її надалі з ненею, що поряд

сидить, мовчить, вся сива наче льон.
Із Харкова, по вінця й зверх дісталось.
Допомагав в дорозі весь салон –
зі свого в них нічого не зосталось...

Зморила ніч людей, хто спав, хто ні,
автобус до кордону наближався,
я роздивлявся у нічнім вікні
своє життя, та тих хто залишався:

рідню та друзів, мряку, блокпости,
та слухав мимоволі шепіт збоку:
«Прости мене, за все мене прости», –
у телефон, немов молитву Богу...

Кордонний пункт, притишені вогні,
і знову путь до польського кордону...
Чи повернутись суджено мені,
після війни триклятої додому?
.
збiрка ЛIРИКА З ПРИСМАКОМ ПОРОХУ 2016-2022