Тарас Шевченко - Из цикла Сичi

13

I вирiс я  на чужинi,
I cивiю в чужому краї;
То одинокому менi
Здаєть-ся красчого не має
Нiчого в Бога , як Днiпро
Та наша славная ВкраЇна.
Аж бачу ,там тiлько добро,
Де нас нема. В лиху годину,
Якось недавно довелось
Менї заїхать в Україну,
У те найкрасчеє село,
У те, де мати повивала
Мене малого, i в ночи
На сьвiчку Богу заробляла;
Поклони тяжкiї бючи,
Пречистiй ставила, молила,
Щоб доля добрая любила
Її дитину… Добре, мамо
Що ти за-рани спать лягла,
А то б ти Бога прокляла
За мiй талан.

                Аж страх погано
У тiм  хорошому селi:
Чорнiйше чорної землї
Блукають люде ; повсихали
Сади зеленi ;  погнили
Бiленькi  хати, повалились;
Стави буряном поросли.
Село неначе погорiло,
Неначе люди подурiли,
Нiмi на панщину їдуть
I дiточок  своїх ведуть!
I я, заплакавши, назад
Поїхав знову на чужину.

I не в однiм оттiм селi,
А  скрiзь на славнiй Українї
Людей у ярма запрягли
Пани лукавi. Гинуть, гинуть
У ярмах лицарьскi  сини.
А препоганiї пани
Жидам,  братам своїм хорошим,
Остатнї подають штани…

   Погано дуже, страх погано
В отсiй пустинї пропадать;
А ще поганьше на Украйнї
Дивитись, плакать и мовчать.

   А як не бачишь того лиха,
То скрiзь здаєтъ-ся любо, тихо
I на Українї добро.
Мiж горами старий Днiпро,
Неначе в молоці дитина,
     Красуєть-ся, любуєть-ся
     На всю Україну ;
     А по-над ним зеленіють
     Широкiї села ;
     А у селах у веселих
     I люде веселi.
     Воно може так i сталось,
     Як-би не осталось
     Слiду паньского в Украйнї!...

1848