Навіть сонце втомилось світити
цій безодні… В долонях пітьми
від прибульців ховаються діти…
у прибульців вдивляємось ми…
Щось дурне і, як кремль, неприроднє
суне в сірих колонах на нас,
щоб просте українське «сьогодні»
вкарбувати як руське «сейчас»…
Щось безтямне, мов п’яні буряти
у калмицьких безлюдних степах,
хоче Неньку загнати за грати,
оселивши в нас обстрілів жах…
Щось тупе, як вар‘ят з Ленінграду,
що здавав і своїх і чужих,
б’є по київським вулицям «Градом»,
ніби Київ - то матінка лих…
Щось пусте, мов чорнющая дірка,
тягне душу Вкраїни в пітьму
несвободи, де п’яно і гірко,
як від «руського міра» в Криму…
Щось нахабне все рветься запхати
свій замизганий писок туди,
де вкраїнців від хати до ходи
водять предків трагічні сліди…
Щось жорстоке, безглузде й потворне
знову преться до наших сердець…
Що ж, приходь, ми тя в землю загорнем
й повернемось домів накінець…
Без запрошення
© Copyright: Александр Ноцкий, 2022
Свидетельство о публикации №122022602023
Свидетельство о публикации №122022602023
Рецензии