Украиниада. Часть 1

«Україніада»

Частина І

Гомін, гомін по діброві,
У лузі калина,
Карі очі, чорні брови
Дала мати сину.

Виріс син, пішов у військо,
Служив пану вірно,
І добре розгледів зблизька
Усі панські звірства.

Остогидла служба панська,
Як яблуко гірке,
Пан замучив його батька,
Серце пан той мав бридке.

Син, ображений на пана,
Згуртувавши свій загін,
Вчинив напад на тирана,
Дуже розлютився він.

Так він став поза законом,
Шлях йому лише один –
Або битися до скону,
Чи в тюрму до пацюків.

Він пише королю листа:
«Пани не схаменуться!
А позиватись я не став,
Бо не вірю в правосуддя.

Зібрав довкола контингент –
Ми до Ваших послуг.»
Зібрався сейм: «Розбити вщент
Холопський непослух!»

А наш лицар невгамовний
В Угорщині допоміг
Об’єднаній Європі
Не пустити змію на поріг.

Він бився з бусурманами,
Ненавидів уніатство,
А з православними християнами
Мирився і братався.

В Білорусі й на Волині
Він грабував панів
(О передсмертній годині
Не вибачив він їх).

«За шмат хліба, що ми з’їли
В маєтностях панських,
Пани нас оружно били,
Ми мусили захищаться.» -

Пояснював свої вчинки
У листі до короля
Гайдамацький очільник
(Він голіруч вгамовував бугая).

Вдовиченку, Наливайку!
Є ще в тебе браття,
А в братів твоїх, козаків,
Багацько завзяття.

Але й пан Жолкевський
Теж завзяття має,
Він наливайківцям
На п’яти наступає.

Козаки тримаються,
Дають ляхам відсіч,
А ляхів збирається
Все більше і більше.

Козаки відступають
Від міста до міста,
Ляхи ж часу не гають –
Вже їх достобіса!

Козаки оточені
Змушені отаборитись, -
Вже вони потовчені
І хочуть миритись.

Умова Жолкевського –
Видати ватажків;
У таборі справи кепські
Були у козаків:

Були з ними цивільні –
І жінки і діти, -
Поїли сухарі цвілі,
Що й нічим запити.

Між партіями двома
Зчинилася сварка,
В ній ватажок Лобода
Убитий був марно.

Тоді його прихильники
Схопили Наливайка,
А також його спільників,
І видали негайно.

Наливайка в Варшаві
Довго мордували,
Не такі як він, миршаві,
Дрова підкидали

Під залізного бика,
В якім його тримали.
Уже сили козака
Покидати стали.

Його пошматовано
Й на показ розвішено,
Щоби шляхта вгодована
Спала спокійніше.

Ляхи ж не дотримали
Обіцянок красивих,
І неозброєних людей,
Як очерет, косили.

Покосила коса силу,
А та знов розквітла;
І гетьмана Сагайдачного
На обрії видно.

Він пошарпав околиці
Синопу й Трапезунду,
Звільнив багато молоді
З неволі марудної,

І на ринку невільницькім
У містечку Кафі
Від козаків работоргівці
Ховалися в шафі.

Дніпро ревів несамовито,
А козаки на чайках
Повертались сумовито
Й дещо величаво.

А коли пішов султан
Війною на Польщу,
Утворився караван:
Слони, верблюди, тощо.

Україна захищала
Себе і Європу
Від вогню і меча
Й бусурманських законів.

Але Польща Україну
Експлуатувала економічно,
Україна згуртувалась
І повстала героїчно.

*******

(Барабаш звертається до Хмельницького, який підбурює на повстання):
«Писарю гонористий,
Богдане Хмельницький,
З білим хлібом сало їсти
Невже тобі набридло?

Чи не ліпше нам укупі
З ляхами панувати,
Ніж у полі свої трупом
ВорОн годувати?

Забажалося слави,
Баталій, двобоїв?
Чи життя нецікаве
Без крові і болю?»

Хмельницький відповідає:
«Цікаве, та не зАвжди.»
Барабашу наливає
Горілку у чашу.

Наливає і повчально
Промовляє стиха:
«На річці людського мовчання
Вже скресає крига.

Нині воля й неволя
На шальках терезів.» –
Барабаш на цім слові
Дещо протверезів.

А Хмельницький додав,
Наливаючи ще:
«Не один Бог, а й шабля
Козака береже!

Людям несила терпіти
Побори й знущання,
Сурмлять сурми і трембіти
Народного повстання.

Хто почує плач народний,
Кого він розчулить?
Який лицар благородний
Народ свій очолить?»

Барабаш уже не слухав,
А спав, як убитий.
Хмельницький почухав вухо,
Він знав, що робити.

Зняв з кумового пальця перстень,
Загорнув у хустину,
Глянув поглядом тверезим,
Підгукнув хлопчину:

«Передай це його жінці,
Проси його папери,
Кажи, що Богдан Хмельницький
Запевняє, її чоловік у безпеці.»

*******

(Козаки на Запоріжжі):
Гієни та шакали
Нарід православний ошукали,
Диявольські сили
Землю християнську занапастили.

В Україні хазяйнують
Крокодили хижі,
А люди на них працюють,
І мовчать, як миші.

Козакам непереливки,
Й селяни нещасні,
А пани як вареники
Купаються в маслі.

Гей, наливайте повнії чари,
Щоб через вінця лилося!
Щоб наша доля нас не цуралась,
Щоб краще в світі жилося!

Тож випиймо за наше здоров’я,
А за ворогів наших безголов’я.
Будьмо!

*******

(Козаки наближаються до польського війська під Жовтими Водами, Потоцький питає радників):
«Щось я не второпав,
Та хто вони такі?»
(Радники відповідають):
«Звичайнісінькі холопи.
Самоназва – козаки.»

(Ляхи до козаків):
«А що, холопи, будем битись?»
(Козаки у відповідь):
«Та вже ж не в піжмурки грати!
Якщо має кров пролитись,
То пролиймо, брате.»

(Ляхи продовжують):
«Холопи! Хто складе зброю, дамо шматок сала».
Українці мовчать, як партизани.
(Ляхи):
«Схизматики! Байстрюки!
Ми на вас плювали, й блювали,
І срали з високої гори!»

(Козаки):
«Дві тисячі анаконд у ваш ставок!
Щоб вам луснули рогівки!
Козаки вам не хлопці,
Україна вам не покоївка.

Заберіть від України
Свої мацаки,
Цілуйте вдома дружин,
Їжте пироги,

А не залицяйтеся, збоченці,
До незайманих дівчат,
Краще сядьте навпочіпки,
Й поцілуйте нас у зад.»

Ляхи в пишні шати вбрані
Й парфумами пахнуть,
В нашій славній Україні
Панувати прагнуть.

«А бодай же ви, жевжики,
Того не діждали,
Щоб на славній Україні
Католики панували.

Та ще шаблі козацькії
Слава Богу, гострі –
Одна шабля розрубає
Десять ляхів поспіль!

На наших харчах
Пани кабаніли,
На наших очах
Пани нахабніли,

Тож нашими шаблями
Бог їх і скарає,
І панською кров’ю плями
З репутації України позмиває.

Одної смерті не минеш,
А другої не буде,
Стоїть питання руба:
Бути чи не бути?»

З виряченими очима
Й висолопивши язики,
В розхристаних сорочинах
Ішли у бій козаки.

Та вже ж як нашим козаченькам
Увірвався терпець,
То летіли вражі ляхи
З України шкереберть.

Пройшлись наші по ляхах,
Як по скатертині праска,
Наші ляхам завдали
Нищівної поразки.

(Корсунська битва):
Під Корсунем запоріжці
Річки загатили,
А ляхи в роздоріжжі
Вози потопили.

Верхи з шаблею Максим
Артилерією деригував,
А Богдан був батьків син,
Армією керував.

Татари збоку дивились,
Чия нога послизнеться,
Та козаки добре бились,
Бо поїли оселедця

Напередодні. Ляхи ж голодні
Фактично не мали шансів,
Тільки борсались в болоті,
Козаки ж стріляли з шанців.

Дуже тяжко потерпіла
Під Корсунем вража сила,
Слава козаків гриміла,
Й ширилась на всю країну.

Повстання охопило
Усю Україну,
Селяни хапали вила
Й панів, як скотину,

Виганяли з України;
Їхній старший - Кривоніс.
Не один пан, його зустрівши,
Серцевий напад переніс.

Козаки повідчиняли
Дворянські комори
І селянам роздавали
Харчові набори:

«Пийте, їжте досхочу, люди,
Бо це ваша праця.
В Україні тепер буде
Скрізь народовладдя!»

Та Ярема Вишневецький
Лютував, як Люципер,
Він селянство по-шляхетськи
Різав, мучив, шкури дер.

А проте не придушилось
Антифеодальне повстання,
Тільки дужче загострилось
Українське питання.

(Оборона Вінниці):
Лянцкоронський з Калиновським
Йдуть на Україну,
Та Йван Богун не таковський,
Щоб показувати спину.

Він із ляхами зчепився,
Й на кригу їх заманив,
І в полонці утопився
Не один тоді жовнір.

Бо козаки ніч не спали -
Полонки рубали,
Соломою їх накрили,
Й снігом притрусили.

Але ж ляхи обложили
Хмарою все місто,
У Вінниці зачинили
Богуна навмисно.

Богун пише Хмельницькому,
Прохає поради,
І Хмельницький добре військо
Відправляє радо.

Адже триста шабель - добре,
А тисяча - краще,
«От спасибі тобі, батьку,
Що не кинув напризволяще!»

*******

Тим часом полковник Нечай
На весіллі гуляє,
П’є горілку, а не чай,
І гадки не має,

Що ляхи неподалік,
А коли дізнався,
Каже: «Загину, як чоловік,
А в полон не дамся.»

Летять ляхи навсібіч,
Селище палає;
Нечай ляхів, як ведмідь
Вовків розкидає.

Нарубався він доволі,
Та й опустив рукава;
Покотилася долі
Нечаєва голова.

*******

(Битва під Берестечком):

Козаки боролись мужньо,
Та король підкупив хана;
Зростало напруження,
Справи йшли погано.

Богдане, Богдане, Запорозький гетьмане!
Чом ти поїхав наздогін за ханом?
Уже йому татарка заварила каву,
А тебе чекала дружина, булава й Батьківщина.

Полковник Іван Богун
Тримає оборону,
Та селяни невдоволені
І хочуть додому.

Козаки відступають,
Але не здаються;
Ляхи наступають –
Ніяк не схаменуться.

(Козаки укриваються в Вінниці):
Чарнецький грає на коні,
Як чорт по пеклу,
Козацький табір у вогні
І дим у стЕпу.

Та не дав Іван Богун
Чарнецькому спуску,
Котилися лядські голови,
Як качани капусти.

(Козаки звертаються до поляків з оточеного укриття):
«Чого ви шкіритеся,
Як собаки на мерзле гівно?
Тут ви й залишитеся,
Це вам не кіно.»

У Битві під Батогом
Тиміш Хмельниченко
З козаками поборов
Ворогів чисельних.

За ці та інші перемоги
(Під Пилявцями, Зборовом)
Заплатили ми не трохи,
А надзвичайно дорого.

Та в історію ввірвались
Ганджі й Морозенки,
Що про них пісні складались
І сумні, й веселі.

Тиміш був козак завзятий
І в Молдову ринув,
І князівну там посватав
Молоду й вродливу.

У Молдові спалахнула
Боротьба за владу,
Польські й турецькі акули
Із угорським скатом

У фортеці оточили
Нашого дельфіна;
Тесть утік, а наш хлопчина
Вчинив, як мущина.

Він лишився захищати
Тещу і дружину,-
Отакий він був, дівчата,
Лицар з України.

І вродливий, і хоробрий,
Але нещасливий...
Ворог вів гарматний обстріл,
Уламки летіли,

І один уламок гострий
У Тимоша влучив,
І загинув ясний сокіл,
Батьків син і учень.

Так поступово фортуна
Зрадила Богдана,
Його мрія потонула,
не здійснились плани.

Наші військові здобутки
Не закріпились дипломатично,
Україну обманули
Й зрадили цинічно.

В дипломатії слов'ян
Панували хитрість,
Підкуп, лестощі, обман,
Порушення обітниць.

Суперечності класові
Старшини й голоти
Загострилися внаслідок
Зборівської угоди.

Польща титули дає
Частині козацтва,
А селянам пропонує
Перспективу кріпацтва.

Хмельницький не спокушався,
Співчував селянству,
З феодалами змагався
За свою він паству.

Точились бої запеклі,
Сутички жорстокі,
Й було підписано нарешті
Білоцерківську угоду.

Та, ображені цим пактом,
Люди нарікали.
Тоді козаки Переяславську раду
Терміново скликали.

Й уклали угоду з Росією
Про взаємодопомогу,
Але на прапор жовто-синій
Москаль поставив ногу.

Невдовзі по смерті Богдана
Росія та Польща
Поділили Україну,
А я процитую ось що:

Ой, клювали Україну
Чорнії ворОни,
Клювали, та не випили
Живущої крові,
Клювали, та не виїли
Серця молодого –
Воно знову оживало
І сміялось знову.

Не вмирає душа наша,
Не вмирає воля,
І неситий не виоре
На дні моря поле,
Не скує душі живої
І слова живого.

Наша дума, наша пісня
Не вмре, не загине,
Ось де, люди, наша слава,
Слава України.

ДАЛІ БУДЕ…
(Про Петра І, Мазепу та інших)