Вiйна

Це – війна, яка ще не закінчилась,
Це вона на землю ту обрушилась.
І, зштовхнувши дві країни,
Спалює пів-України,
Знищує вогнем.

Мабуть, злість у людях зачаїлася,
Але на що діти подивилися?
Як вмирають друзі наші,
І земля від крові краще?
Згубна та війна...

– Я бачив листи, що бійцям написали, –
І довго вони дивились на них.
Які же думки нам діти прислали, –
Сказав командир і знову затих.

«Незнайомий солдате, вернися додому,
Ти же любиш життя, ну чому ти стріляв?»
– Я – мужик, – каже нам командир батальйону, –
А пускаю сльозу, як цей лист прочитав.

Я пускаю сльозу, бо двох доньок я маю,
Але через війну я не з ними тепер.
Чи побачу дружину кохану – не знаю,
Може, в танку востаннє закрию я двері.

Тут не кожному вижити шанс випадає,
От учора загинув мій друг Радомир.
Він сидів у машин, відчував, що вмирає,
І Анютці своїй залишив такий твір:

«Йой, мила, ну чому я не з тобою?
Якби... Тепліше би було тобі...
Та що там, знову треба йти до бою,
Ховатись у розбитих "Жигулів".
Ніщо не допоможе, танки наступають,
Важко поранені бійці кричать: "Прорвусь!"
А я, напевно, вже не прориваюсь...
Пробач мені, Анютко, я не повернусь...»

А сьогодні увечері в бій нам іти,
Там вже доля така – ну, нехай пощастить!
А тим часом вогонь підійшов до мети –
Біля аеропорту вибух звучить...

Через тиждень побачив я випуск новин,
Довгі звіти про втрати з імен невідомих.
Серед траурних знімків помітив один,
Де лишився тепер командир батальйону.

«Незнайомий солдате, вернися додому!
Може, мама тебе зачекалася там.
Опусти зброю вниз і піди від розгрому,
Ти же любиш життя, та насправді й сам

Хочеш бачити сонечко ясного неба,
Прокидатись, не взявши на серце вини.
Незнайомий солдате – ким би ти не був –
Зроби так, щоб ніколи не сталось війни!»


7-10.ii.2015