Та чи зламаю кригу уст?
Чи подарують очі промінь?
Сумує, сам бо, чорногуз,
Ось, і біліші стали скроні.
І вітер недоречно вщух,
Птахи ні крильцями, ні писку,
Зозуля, знаний наш віщун,
Дітей своїх – в чужу колиску.
І тиша,
цей шалений сполох,
До розуму нас заклика…
Розірве хто з нас сварки коло,
Чи стежка надто вже слизька?
Та чи зламаю?
© Copyright: Николай Супличенко, 2022
Свидетельство о публикации №122021001705
Свидетельство о публикации №122021001705
Рецензии