Сон-399

То зозуля, а не рідна мати,
До дитячих благань нечутлива,
Тільки й знає дітей розділяти,
На любимчиків і нелюбимих.

Для пестунчиків - ласки й обійми,
Ніжні доторки і поцілунки,
Нелюбимим - докори постійні
За тарілку холодного супу.

Для любимчиків - пригоршні щастя,
І веселі іскринки в очах,
Нелюбимі - помилка пасьянсу,
Що не сила нести на руках.

Любкам радість - за успіхи в школі,
І невмілі, ледь зроблені кроки,
Пожурила злегка за приколи -
І за зірвані в класі уроки.

Нелюбимим - розбийсь в паляницю,
Закінчи з золотою медаллю,
Але матір - не хоче дивиться
Й одним оком в натруджений табель.

У любимчиків соплі - це горе,
І турбота, що ллється за край,
Щогодини - по виклику скорої,
Мед, лимон і малиновий чай.

На ногах в нелюбимих минеться,
Менінгіт, кашель, туберкульоз,
Серце матері не одізветься -
Може, видужає - на авось.

В любків - жадані й пещені внуки,
І завжди материнська підтримка,
Чоловік - лоботряс, жінка - сука,
Тілька мамка - така, як годиться.

Нелюбимим - уваги не треба,
Їм її вистачає від інших,
Лиш прохання про гроші, що з неба -
Не нападали любчика тішить.

Зате в старості - жодних докорів
Непутящій, та любій дитині.
А нелюбим за тиху покору -
Тільки ненависть в смертну годину.