Мазунчик

   
Племінник в мене є малий,
Та неслухняний страшно,
То враз замовкне, мов німий,
То гвалт здійме завжди невчасно.
Ну, свято в хаті, гості за столом,
Всі усміхаються довкола,
А він умить як зареве волом,
Немов легені має дискобола.
То май же совість, дрібнота,
Перелякає враз дорослого й малого,
Й такий же голосочок у дитя,
Раз лиш почуєш, то не схочеш геть нічого.
Десь підкрадеться ззаду це щеня мале,
І тільки: «Га!» тобі на вухо,
Ще й упірве за те налякане плече,
Й тут же умчить із хати легкодухо.
Не слухає нікого, баловник малий,
Й так огризається – куди там!
В куток його поставити не смій,
Бо так завиє, що не снилося й вовкам.
Та що непослух, то ще півбіди,
То ще ж мазун який до всього.
Полементує, хату переверне догори,
Й тут же заводить голосочка медового.
До пазухи мамані голову вкладе,
Й заклякне там, як на пухкій перині,
«Ой, мамцю, мамцю, сонечко моє», –
Такий уже нещасний, буцім гризли свині.
А як героя з себе строїть, ге! – куди там вам,
Як замахає тими крилами-руками,
Як скривить носа, як забрикає ногами,
Здається, дикий воїн кинув виклик ворогам.
Та вийде лиш на вулицю, уздріне циганча,
Все! Де той гонор? де той погляд грізний?
Штовхнуть у лоба, мов якогось пішака,
І вже в очах не доблесть, страх наскрізний.
І до баби, чи до діда, чи до матері біжить,
Знов веселим і крикливим постає в одну лиш мить.
То боявся і лякався, як давали ті лящі,
Тут же парусом надувся, зуби зверху геть усі.
Перед хлопцями весь м’явся, очі в землю опускав,
Весь трусився і жахався, руки десь кудись ховав,
Рідний дід вже ледь не плакав, що онук таким росте,
Сказано: мазун і шкодник, баба ще своє веде.
Ну, мовляв, малий же зовсім, хай ще трохи підросте,
На бабусиній перині повилежується ще,
Спинку, вушка і голівку я погледжу ще йому,
Млинчиків смачних насмажу, пам’ятатиме стару.
Дід же злився і мінився, як те небо у грозу,
Ач же ж баба нерозумна, та туди ж твою таку,
Що ж із нього тільки вийде з отим чуханням дурним,
Та з периною й млинцями, і з сюсюканням твоїм?
Він же хлопець, а не дівка, муж, козак, боєць, солдат,
Ти ж з периною своєю, наче він аристократ.
То граблі якісь у руки, та лопату і відро,
Хай картоплі накопає хоч із п’ять чи сім кіло.
Баба все своє торочить:
– Замалий та замалий,
Хай побігає онучок у кофтині шерстяній.
– Липень місяць же надворі, 30 градусів в тіні.
– А застудиться дитина – що робитиму тоді?
– Тьху на тебе. От людина! Що ти мелеш юринду?
Він же спариться у тебе, як шашлик той на жару.
То вдягни йому футболку, а ще краще майку дай.
Що ти мучиш цю дитину? Це не смішки, совість май.
– Ой, мовчи, дідора грізний, – баба все своє веде.
Спорять, зляться за онука, хто із них своє візьме.
А онучок розуміє – бабця відстоїть його
Від усіх нападок діда, хоч розбий візьми вікно.
Можна мазатись досхочу і не слухатись, як слід,
Можна діда налякати, і ревти, як той ведмідь.
Можна руки не помити, і пробити колесо,
Дід полає для проформи і заклеїть все одно.
Можна фантик із цукерки застромити хоч куди,
Суп обридлий не доїсти, накришити на столі,
Гризти пальця, як той бублик, і облизувати всмак,
В носі радо колупатись, мовби там солодкий мак.
«Бе-бе-бе», – кричати можна, телевізора включать,
За комп’ютером сидіти, що аж очі мерехтять.
Мимо кришки унітаза можна дзюрити собі,
І пищати на все горло дурнуватії пісні.
Хоч – курей злякай в сараї, на собаку нагарчи,
Повимазуйся в болоті, загуби вхідні ключі,
Все із рук зійде, малий же! – хоч посуду перебий,
Помалюй у хаті стіни, кран у ванній не закрий.
Якось був випадок цілий з халамидником оцим,
Влаштував він поєдинок з півнем бойовим.
Бабця випустила птаха із курми на свій город
Погуляти-політати, черв’ячка узяти в дзьоб,
Ущипнуть травиці жменьку, нагребти ямів-горбів,
Бур’янцю в кутку зірвати замість тих сухих кормів.
А онучок, знай, стрибає біля курочок отих,
Страх на півня наганяє, а тут раптом взяв й затих.
Півень навіть не злякався, тільки люто погляда
На кривляння розбишаки, на потуги тупака.
Що, мовляв, бракує, блазню, геть іди, допоки я
Не щипнув тебе за ногу, шалапутна голова.
І давай гребти під себе, наче бик той навісний,
А малий грозивсь, й застиг вмить, як омлет присмажений.
Вже дійшло, що півень бравий, не візьмеш його на понт,
Лише блимає очима, пливе з ляку горизонт.
Пара з вуст не йде, завмер весь, як прокисле молоко,
Ну а півень, знай, все риє ті ями поривчасто,
І очищі, як дукати, зле виблискують, мигтять,
Та й яке вже там дражніння, треба п’ятами кивать.
Та не слухаються ноги, все всередині гуде,
Як якесь старе та древнє трансформаторне реле.
Врешті півень розігнався, дав той старт прудкий умить,
За бешкетником погнався, а малий закляк й стоїть.
То біжи ж, тікай, малеча, раз таке вже діло йде,
Ні, вщипнув сердитий півень те коліно молоде.
Як завиє ж неборака, як здійме той дикий виск,
Тут вже півник і злякався, щез в секунді пір’я блиск.
А малий забіг до хати переляканий увесь,
«Мамцю, бабцю, подивіться, – тиче ногу, – змилуйтесь».
Сльози ллються потічками, ніс червоний, мов кавун,
Слова мовити не може, в пам’яті той птах-джигун.
Ну а родичі сміються, заспокоюють його,
Так би мовити, затихни, все ж скінчилося, пройшло.
Він ще більше скавучати, ну, неначе те щеня,
Тре нещасну-бідну ногу і все пхинькає, стражда.
Раптом дід заходить в хату:
– Що таке? Чого ревеш?
А малий давай ще більше мокротиння виливать.
– Та вгамуйся. Що ти ниєш, як коняка та, іржеш?
Мусив бігти халамидник того спокою шукать.
Не жаліє дід, не треба, сам залижу рани всі,
Бойове знамено буде на ущипнутій нозі.
А іще випадок був, до людей лякання
Виявив бешкетник цей надпалке старання.
Гуртувались хлопчаки всі на перехресті,
Як ті риби річкові на сезонному нересті.
Тільки вечір, темнота – вже галайки вкупі
В страшні маски і плащі, мов в броню, закуті,
Видивляються, куди, як і з чим податись,
Щоб за ляк свій перехожих змусити продатись.
Обирали одного пустуна-сміливця
На почесну, видатну роль відважного мисливця.
Косу чи сокиру довгу, зуби вампірячі
Урочисто враз вручали в руки не ледачі,
І гайда шукати здобич, пізніх перехожих,
До нічних тих переляків зовсім вже негожих.
Цей малий вампір в плащі з довгою косою
Жертву гнати мав свою дикою ходою
У те місце, де ховались інші розбишаки,
Й з ними вже наперебій завдавати ляки.
Так полохали жінок, чи дівчат якихось,
До постійних перемог серце розбишацьке звиклось.
Ті кричали, не вгавали до самої хати,
Ті могли, тікаючи, колготи ущент розідрати.
Ну а як, як лякуни ці у плащах і масках
Враз зістрибнуть із дерев в моторошних гаслах.
Тут не тільки утечеш, серце може стати,
Як уявиш, що вони тебе можуть наздогнати.
І от якось мій мазунчик якимсь дивом дивним
Став за злих обставин збігом пустуном сміливим.
Вмить нап’яливши на себе всі мисливські лати,
Він охоче свою жертву розпочав шукати.
Із сокирою на плечах, в страхітливій масці
Він блукав провулком темним, наче в лячній казці.
Зрозумівши, що йому і самому страшно,
Ляк всередині горить полум’ям незгасним,
Він про місію свою не хотів згадати,
Як би швидше, навпаки, утекти до хати.
Але соромно, куди! – хлопці засміють же,
У компанію свою не візьмуть вже.
Тільки спробуй побіжи, будеш боягузом,
Маминим синочком, глистюком, ще й страхопудом.
Ну і що робить малому, страхом аж гойдає,
Як, кого тут ще злякаєш, серце вже здихає.
Там собака десь завиє, кіт впаде із тина,
Там побачить за кущем десь з сигарети дима.
В животі, немов клекоче лава вулканічна,
Всі кишки ніби пече лампа електрична.
Страшно так, що дихать важко, ще і місяць повний,
Ще й скрипить той журавель у сусідів саморобний.
Тут побачив мазунець постать таємничу,
Здоровенний дядько йде до біди на стрічу.
Наш лякун закляк, як стовп, блимає очима,
Плащ, сокира, маска та, привид! – не людина.
Дядько ближче й ближче вже, теж, неначе в масці,
Може, й він лякати вийшов голови пропащі?!
А мазун тремтить й тріпоче, що це там під носом
В дядька того майорить над могутнім торсом?
Раптом вітер увірвавсь у вишневе гілля,
Це не маска, борода чорна, як вугілля.
Суне й суне дядько той, наче і не бачить
Оте чучело страшне, що саме батрачить
Перед страхом, і лише мізерні секунди
Відділяють час, як в когось вибухом роздує груди.
Той сміливець-мазунець не стерпів напруги,
Й криком диким закричав, оголивши зуби.
Дядько вмить протверезів, бувши напідпитку,
Й так ужарив по прямій, мов натяг хтось нитку.
Наздогнать, якби й схотіли, не змогли б його й атлети,
Хлопці враз зібрались в натовп, наче ті комети,
Все регочуть та сміються, як же! – дядька налякали,
Але де ж мисливець дівся? – друзі мізкували.
Ну нема й нема героя, мов упав крізь землю,
Все навколо обшукали, та усе даремно.
Бо ж малий рвонув із дядьком, в бік лиш протилежний,
Будучи цілком від ляків метеозалежний.
Комусь ноги й руки крутить на погоди зміни,
А мазунчику злякатись досить й півхвилини.
Покажи йому лиш пальця і скажи: «Бабайко!» –
Все! Пропісяє до ранку, ще й наскрізь, й фуфайку.
Як забіг він в рідну хату з переляку того,
Бабу з дідом трусонуло, ще й батьків малого.
Так, як був, в плащі і в масці, із зубами в роті,
Ним тіпало, мов занесло на крутому повороті.
Вся четвірка якраз всілась перед серіалом,
Дід із батьком чарку хилять, закидають салом,
Баба тільки вийшла з ванни, розляглась у кріслі,
А дочка собі жує огірочки кислі.
Лад і спокій стоять в хаті, не життя, а казка,
І контрастом вмить влітає оця дика маска.
Батько з дідом враз збагнули, що хильнули зайве,
Вмить звелись на рівні ноги, заволали слово крайнє,
Баба зблідла, як мара, витріщивши очі,
А дочка із страху того як не зарегоче!..
Та коли до всіх дійшло, що їх налякало,
Мазуном ще більш трясло, цілу ніч не спало.
Дід ходив, як темна ніч, певно, щось із місяць,
Все ніяк не міг зізнатись, як злякав його той витязь.
Батько пити перестав, не дививсь й на пиво,
Щоб в хмелю не нагадалось те страшне зубасте диво.
Ну а бабця із дочкою, наче соловейки,
Посварились тільки пальцем – і на звичні рейки:
«Ой, мазунчик наш, синок, бабина утіха,
Мамочка життя віддасть, щоб не знав ти лиха.
Скарб ти наш неоціненний, самоцвіт грайливий,
Усім серцем тебе любим, хоч такий крикливий».
І так далі, в тому ж дусі вихваляють хлопця,
Він же лиш шука, що втнути поглядом дозорця. 
І утнув одного разу біля голуб’ятні,
Де сусід якраз кормив голуби сум’ятні.
Випустив із клітки їх на свій двір обширний,
Гречки, проса їм насипав, ще й ячмінь відбірний;
І пішов собі у хату до борщу, до сала,
На варенички гарячі, аж губа дрижала.
Голуби клюють зернинки, воркотять потроху,
Ходять-бродять по подвір’ю, геть не ждуть переполоху.
А оце мале хлопчисько кралось попід тином,
Виждало хвилину слушну, і бандитським чином
Увірвалось буревієм на обійстя мирне,
І давай чимдуж ганяти царство це сумирне.
Птиця тиха враз злетіла у безжурне небо,
Розквитавшись з шалапутом вкрай-таки ганебно.
Бо ж надзьобалась зерна досхочу й доволі,
І сліди цього їства падали поволі
На довбешку задираки, мазуна лихого,
Що не знав ні в чому зась, не карали строго,
От і мазався, казився, шаленів із жиру,
І тепер, врешті, одержав відповідь достойну й щиру.
Все обличчя, голова, плечі, спина, ноги,
Кінчик носа і губа залишки вологі
Враз сховали на собі в лічені моменти,
І коли пустун відчув ЦЕ ВСЕ, уже інші елементи
Із вокального спектакля рознеслись довкола,
Біг мазунчик до мамані, й геть не бачив виднокола.
Сльози, соплі і послід голубків смиренних
Вщент розмазали лице після походеньок денних.
Вимивали мазуна, мов якогось сажотруса,
Баба, мати, дід іще настовбурчив вуса,
І давай гребти ті плечі тонкі, мов жердини,
Шурувати хлопчака, як луску рибини.
Той все казиться, реве, «Боляче», – волає,
Але діда не пройме, дід жалю не знає.
Як обмили хлопченя та прополоскали,
Ге! затих, немов на ньому цілий день скакали.
Ані слова, ані пари з вуст отих не чути,
Ніс червоний лиш стирчить – показник покути.
Бо невдобно, стидно, гірко, що отак обсмальцювали
Птиці тихі, про яких не одну легенду склали.
Ще й закинули у ванну, наче нутрію домашню,
І пищав же як, благав, шурували страшно;
Баба з матір’ю ще так, можна потерпіти,
Дід же тер, як той тесак, мов хотів казнити.
Словом, стих малий на кілька днів, як оте ягнятко,
Ну, не хлопець – янголя, лагідне зайчатко.
Аж отут сім’я сусідська у цілому складі
При костюмах і платтях, в повному параді
Втрамбувалась у авто, і погуркотіла на весілля,
На цепу зоставсь бровко й гавкотить, мов з божевілля.
Так казився вже той пес, що і не сказати,
Шаленів, немов бандити вдерлися до хати.
Дід не витерпів, узяв в руки дровеняку
І гамселити почав той забор, немов коняку.
А гавкун на мить затих, розгубивсь, сердега,
І ще більш давай брехати, без жалю тягнути нерва.
– Та замовкни ж ти, сволота, – дідом аж тіпає.
– Я на кіл тебе посаджу, стихни! – все гукає.
Та кричи чи не кричи, а воно аж пінить,
Скаче, рветься з того цепу, гвалт на все подвір’я чинить.
– Ну, чекай же, дикий пес, зараз улаштую
Я тобі такий концерт, в землю замурую!
Гей, онуче, йди сюди, допоможеш діду,
В тебе досвід уже є капості робить сусіду.
А мазунчик аж ожив, мов устав із сплячки,
Руки-крила розпрямив, і помчав, немов з гарячки.
Дід узяв відро води, вилив під забором,
І ліпити приступив кульки земляні із хижим зором.
Наліпили ядер тих цілу піраміду,
Очі у обох блищать від єхидства сліду.
Закидали того пса мокрою землею,
І гавкочуть вже самі, мов наїлись клею.
А собака аж охрипла, аж трясеться, бідна,
Рве і рве отого цепа, помста у очах побідна.
Пес сказився не на жарт, а вони жбурляють
Землю ту, цілий гектар у дарунок відправляють.
Та не міг так довго цей двобій тривати,
Перетерся вмить ланцюг, і скінчились жарти.
Пес з низького старту скерувавсь на хуліганів,
А у тих із переляку погляд затуманів;
Так пороззявляли ті роти тремтячі,
Хоч бери вкидай каштани в голови гарячі.
Собацюра розбіг взяла, плигнула угору,
Та, на щастя, не узяла висоту забору.
Як влетіла в той штахетник всім налитим тілом,
Серце в п’яти опустилось у онука з дідом.
Затріщали від удару дерев’яні рейки,
І співати вже не хтіли наші соловейки.
Другий шанс собаці дать не забажали,
Клацнувши зубами, до дверей помчали.
Й лиш за бігунами зачинились двері,
Пес вже кігті дряпав в лев’ячій манері. 
Ще секунда-друга, й місце під спиною
В когось би покрилось псовою слиною.
Пес гарчав, казився, шкрябав кляті двері,
Так помститись хтілось злому ненажері.
Дід з онуком в хаті фронт тримати мали,
Баба і батьки хвіртку піджимали.
Як прийшли з роботи, гледь! – якийсь плюгавець
Під дверима походжає, мов домодержавець.
Тільки в свою хвіртку крок один ступили,
Знов задзявкотів пес що було сили.
Мусіли з весілля відкликать сусідів,
Делікатно пояснити, чом собака так їх зненавидів;
А, крім того, ще й сказати, як так учинилось,
Що в дворі у них землі за вечір стільки опинилось.
Ой, було розмов добрих місяць цілий,
А собака так і гавкав на той двір змертвілий.
Стидно було вийти на сусідські очі,
Дід заснути міг тільки десь з півночі;
Проклинав той день, як дражнив собаку,
І зазнав добрячого ляку-переляку.
Уві сні йому той паршивець снився,
Аж до ранку на постелі він бився і крутився.
Отакі-то в світі білому та бувають справи,
Сам картав онука за дурні забави,
За непослух, манси, витівки всілякі,
Що слова у вуха не ідуть ніякі;
Мазуном росте, як бур’ян над шляхом,
А тепер і сам мазун із нічним тим страхом.
Тільки очі склепить, всього аж тіпає,
До коханої дружини руки простягає,
Ну, мовляв, спаси-рятуй, милая лебідко,
Цей собака дикий зараз вскочить в хвіртку;
Пошматує штані, ноги покривавить,
Ще й за горло схопить, загризе й задавить!
Ні за які капості вже не пік онука,
Довго так ходив, як мара безрука.
А онук із того розійшовсь ще більше,
Тільки якось вже перейшов на інше.
Як щось треба, то мурликає, наче кіт слухняний,
Аж блистить увесь, вогничок різдвяний;
А своє отримав – все, пиши пропало,
Наче в вир якийсь взяло й засмоктало.
Все кричить, стрибає, мовби син горили,
Мов на ньому ціпами зерно молотили.
Корчить якісь рожі, щось під ніс співає,
Коліньми підлогу бере протирає.
Але, знов-таки, дуже ненадовго,
Тільки вріже пальця, збудить і глухого,
Чи кропивою в городі попектись прийдеться,
Так одразу до мамані, чи до бабці пнеться.
Що із нього виросте, геть ніхто не знає,
А літа ідуть, час забав минає.
Що сказать? – життя – дивна річ, одначе,
Й з мазунів бувають люди не ледачі,
Виросте хлоп’ятко, баловство забуде,
Гідний чоловік, Бог дасть! – з нього буде!