Негайно якось посивіли скроні.
Я їду у останньому вагоні.
Життя своє залишу на пероні.
Надія є почати все з нуля!
Але мені де ж взяти знову сили,
Щоб чорними зробити скроні сиві,
Щоб повернуть назад всі миті милі,
I щоб життя цвіло, як Божий рай?
А як поміркувати- не багато...
То це і є моє життя, - як свято...
Бо в мене є, чого хотіла мати.
І розумію, що жила я не дарма.
Я тільки зараз миттю зрозуміла:
Свої я можу розпрямити крила!
Щоб підняла за обрій мене сила.
Нічого бо не стримує мене!
29.01.22.13.18
Н чого вже не стриму мене!
© Copyright: Мила Устинова, 2022
Свидетельство о публикации №122012908848
Свидетельство о публикации №122012908848
Рецензии