Чёрная звезда

                художественный перевод с украинского
                поэмы Ляли Рубан

                I

Сегодня день разводов – та среда,
когда я разлучаю сателлитов –
Любовь и Боль. Она так молода,
а он уже заслуженно-маститый.
Ему уже безвестность не грозит:
седины... и покой во взгляде сонном.
Она – ребёнком маленьким стоит
и головой качает, как подсолнух.
Смотрю на них и мыслю: почему
 вдвоём не уживаются достойно?
Я ей кивну и поклонюсь ему,
мол, всё, друзья, кончайте ваши войны.
Ищите, что кому недостаёт,
снимаю с вас несносные оковы!
В последний раз по телу боль пройдёт,
и прозвучит последний крик любови.

                II

О, одиночество, прославленный косяк!
Тебе мне предстоит теперь учиться,
друзей во имя (дружба не пустяк!),
их примирив, навеки разлучиться!
О, одиночество, прославленной чумой
переболеть необходимо вроде,
понять, что чувств сердечною тюрьмой
отмаялась – проложен путь к свободе!
Забудь – уже поток твоих надежд,
в страданьях, вброд, не одолеть, как прежде.
Уйди во тьму. Желанья – для невежд.
Любовь – реприза клоуна в манеже...
И просто способ выиграть бои
со скукой на обрыдлом всем болоте,
так прикрывает род людской свои
разврат и неумеренную похоть.
Забудь! Лекарством сладким станет лень
гореть в аду желания, как прежде.
Вот посмотри, уже приходит день
без веры,
                без любви 
                и без надежды.

                III

Я вышла в сад и страх меня объял,
играло солнце в яблоках тяжёлых,
а тучи, словно бёдра женщин голых,
лежали меж небесных одеял.
Потом меня тревога посетила.
Какие шутки: я теперь одна?!
О, той печали роковая сила –
о, равнодушья гадкая струна!
Нашла покой? Так вот же он, родимый!
Желтеет солнце, словно медальон
 на шее неба... Сад – безгласным мимом.
Заснуть! Но долго ль будет длиться сон!
Прости меня, любовь... почти немея,
я посмотрела в глубину небес.
И в этот миг раздался крик окрест:
о боже! Посмотри: ЗВЕЗДА ЧЕРНЕЕТ!

                IV

Разум – за разум, слёзы
душат в тревожном сне. 
Жизнь – примитивней прозы.
Истинный смысл – в вине!
Тенью надежды чуткой,
сердца светла пастель,
ночами, как проститутка,
готовится на панель.
Дёшево нынче стоит
яда крутой отвар.
Тело её святое
щупали, как товар.
Сердце покрылось пылью.
Даже тень не видна.
Сколько вы заплатили
за грех золотого сна?
Жизнь отдаёт болотом.
В лезвиях стынет кровь.
Слушай, ну что? про ЧТО ты?!
Я про свою ЛЮБОВЬ!
Там, в вышине великой,
звёзд золотой гамбит.
Чёрным безмолвным криком
счастье моё кричит!
Небо сияет жарко,
ветер шаги унёс...
Как она плачет ярко
между счастливых звёзд...
... Разум – за разум... слёзы
полнят беды круговерть!
Жизнь? Примитивней прозы.
Истинна... только... смерть...

                V


******************************



                Эпилог

Ты здесь один.   Под ярким гримом
заказано сюда свернуть.
Здесь одиноким пилигримом
проходит сердце трудный путь.
Ночь захлебнётся звездопадом,
и смолкнет: чёт или нечёт?
уже не кровью, страхом ватным 
по венам тот поток течёт!
Река раздумий вглубь стремится
размытых скал по берегам.
О, здесь безжалостность – царица
огня, на радость всем чертям!
Мой стол и стул. И сигареты.
Бутылка кислого вина.
И – так натянута струна
на грифе бренного поэта!
Что? Хочешь жить? В окне брезгливо
растерянный вбирает взгляд
немую пропасть за обрывом.
И ясно – нет пути назад...
Ты здесь один. Ты был однажды
глазами в пепел, серый прах,
когда сольются день вчерашний
и нынешний в твоих глазах?
Темно от чёрного потока
дум, заблудившихся во мне,
и идеалам одиноко
в минувшем выдуманном дне.
Там боль хохочет. Жаром ночи
пылают стены и кровать,
и прячешь выстрадано очи,
и некому про ТО сказать.
Скатилась горькою монетой
та ночь, и день встаёт, пригож...
и чёрных зорь видны кометы,
и в сердце расцветает нож!


                Ляля Рубан
Чорна зірка

                I

Сьогодні день розлучень – середа.
Я розлучаю двох своїх знайомих –
Любов і Біль. Вона ще молода,
а він уже заслужений, відомий.
Для нього не існує забуття,
повзуть сивини по старечих скронях...
вона – мале, беззахисне дитя –
голівкою хитає, наче сонях.
Дивлюсь на них і думаю: чому
вони запрагли жити самостійно?
Вклоняюсь їй, а потім вже йому,
мовляв, усе, скінчились ваші війни.
Шукайте, що кому невистача,
знімаю з вас ненависні окови!
Востаннє біль відбивсь в моїх очах,
і пролунав – востаннє! – крик любові...

                II

Привіт, самотносте, прославлена карга!
Буває треба, хоч не варто, вчитись,
заради друзїв (дружба ж вимага!),
 їх примиривши, з ними розлучитись!
Привіт, самотносте, прославлена чума!
  Буває треба (хоч жадать не варто!)
сказати серцю: почуття – тюрма,
а їхні ласки – то фіглярів жарти!
Забудь усе! Відмовся від надій,
бо джерело усіх страждань – бажання.
В пітьмі сховайсь, замовкни, занімій! –
це вигадка оманлива - кохання...
Це просто спосіб не померти від
нудоти у міщанському болоті,
це нею прикриває людський рід
розбещенність і ненажерність плоті.
Забудь! Солодкі ліки самота
уже трима для нас напоготові.
Он, подивись, на сході день світа –
без відчаю,
                без болю,
                без любові.

                III

Я вийшла в сад, відчувши раптом жах.
Пливли дерева в золотому колі,
хмарини, мов жіночі стегна голі, 
лежали на блакитних подушках.
Чоло мені оповила тривога.
Так не жартують: я тепер одна?!
О, ця печаль до тихої знемоги –
байдужістю фарбована труна!
Ти спокою шукала? Ось він, спокій!
Жовтіє сонце, наче медальон
на шиї неба... Сад мовчить високий...
Заснути! та чи довгим буде сон!
Даруй, любове, так без тебе гірко...
Я підвела чоло в блакить ясну.
Та серця крик прорізав мить страшну:
о боже! Подивися, ЧОРНА ЗІРКА!

                IV

Повільно втрачати розум.
Шукати притулку в сні.
Життя – примітивна проза.
Істина – у вині!
Надія, моя незабудка, 
серця світла пастель,
ночами, як проститутка,
виходила на панель.
Камінням у душу – місто.
Отрутою – солов'ї...
Тіло її пречисте
мацали шахраї.
Стала попелом, пилом.
Серце – покірно в тінь! –
Ночі ж йому платили
золотом сновидінь!
Пахне життя болотом.
Лезо... відраза... кров...
Слухай, ну що? про ЩО ти?!
Я про свою ЛЮБОВ!
Небо, воно велике,
зір на нім не злічить.
Чорним безмовним криком
щастя моє кричить!
Небо сія байдуже.
Тиша! Останній крок...
Як вона гарно тужить
між голубих зірок...
... Повільно втрачаю розум...
Повна любов'ю вщерть!
Життя? Примітивна проза...
Істинна... тільки... смерть!

                V


********************************


                Епілог

Самотність – це така країна,
в якій щасливі не живуть.
Мов навісне, в лиху годину
верстає серце трудну путь.
Ніч захлинається зірками,
їй тиша раною пече,
і вже не кров, а жах тече
по венах дикими струмками!
Думки виходять з берегів,
втрачає обриси реальність.
О, тут панує лиш безжальність
вогню, в якім би й чорт згорів!
Маленький стіл. І сигарети.
І пляшка кислого вина.
І нерва збуджена струна,
натягнена на гриф сонета!
Що? Серцю хочется життя?!
Візьми шарпни його – і вирви!
Вікно чорніє наче прірва.
Назад немає вороття!..
Самотність... Ви були самотні –
очима в попіл, сірий пил,
коли учора від сьогодні
вже відрізнить немає сил?
Коли від чорної навали
заплутаних думок і слів
вже не рятують ідеали
і вигадки минулих днів.
Регоче біль. І жахом ночі
кімната щириться в лице.
Та нікуди сховати очі,
і нікому сказать про ЦЕ.
Самотність... Усміх в'яне гірко...
Вже день на обрії світа...
У небі сходить чорна зірка...
І ніж у серці розквіта!