Здається, душа надто довго чекала страти,
Хай людська сутність й відчувала зміни.
Дійсність штовхала до порожньої кімнати,
Де біль продовжував твоїм ім’ям лунати..
Та чи хотіли бути свідками ці стіни?
Намагаючись довести до крайньої точки,
Здоровий глузд жорстоко шмагав думками.
І шматували на такі дрібні-дрібні шматочки,
Знущаючись нескінченними ночами,
Демони зі зневажливими очами.
Я навряд чи буду тією, що була до.
Та на межі розумієш – до чого цей самосуд,
Коли лише найголовніше нагадає хто є хто,
Витравить всередині весь цей бруд.
З гріхів найстрашніший – гнів, не блуд.
Ретельно випалюючи тебе, стогну рядками.
На душі так дивно й знайомо щось шкребе.
Полум’я пестило темряву своїми язиками.
Та чому ніхто не сказав, не попередив про те,
Що не частину вбиваєш, а повільно.. й себе.
23.01.2022
Душа надто довго чекала страти
© Copyright: Маргарита Ревина, 2022
Свидетельство о публикации №122012304521
Свидетельство о публикации №122012304521
Рецензии
