Доля
по шляху йти нема досвіду,
Забираючи усе нажите
я не буду більш у чужому сні.
i шукаючи собі пристані
залечу у край де не виросла,
Разом з запахом квітів лісових
повертається в очі усмішка.
Намагаюся серце стримати,
але знов воно вже закохане,
Я прийду до раю десь опівночі
по зорі закривши очі сяючі...
В вічнім пломені страху вариться
одинока доля замерзши,
нема значення хто для інших я
раз для тебе я що пів засвіту.
Відвоюю я тебе у ворогів
що мені їх стріли палені,
Я кохання своє заховаю знов
не відкрию більш для чужих очей.
Свидетельство о публикации №122011403119