Современное крепостничество на украинском

                "Ему навеки суждено быть рабом
                её необузданной природы"
                Ион Скриба

Свято Різдва краще всього зустрічати в сільській місцевості,
де ще досі шанують православні традиції, готують до столу
12 страв, співають колядки, ходять з колядою до сусідів і зичать
їм здоров"я та всіх благ у Новому році. А ще розповідають казки та всілякі різдвяні історії на зразок тих, що колись описував М.В.Гоголь. Містичність сюжетів Микола Васильович будував за допомогою персонажів потойбічного походження - чортів, відьом, які весь час намагалися збити бідних кріпаків з Божого шляху.
Я чомусь завжди вважав, що ті часи давно в минулому,
і сучасні українці живуть зовсім в іншому світі - освічені,
цивілізовані, роботящі, мандруючі по світі з гордо піднятою
головою, з Кобзарем у серці та любов"ю до рідного краю,
де кожна бджілка - це маленька україночка, яку треба цінувати
і доглядати на пасіці, як незамінну годувальницю і гарантку
добробуту пасічника. Але бджоляр, про якого почув я оповідку,
живе зовсім не так. А як? - перепитає мене мій читач. І я відповім:
- Живе, як кріпак, в рідному домі. Процес закріпачення він
пройшов від часу, коли встав на шлюбний рушник аж до того дня, коли став дідом своїм онукам. Раніше було як? Жив один пан, і в нього було багато кріпаків. В нашій історії все навпаки - є один кріпак, а керують ним багато панів. Сама головна пані - та сама красуня, яку він полюбив усім серцем, коли тільки но прийшов з армії і не дуже -то розбирався в дівчатах. Наосліп, можна сказати, оженився. Та й народилося в нього аж троє діточок. Старша дочка. А потім двоє козачків (як він мав надію). В той час була в нашого молодого батька проблема зі шлунком. Чи то готувала жінка погано, чи то підкормлювала його чимось... Бували дні, коли він здихав прямо на очах, скоцюрбившись від болю. І якось один  досвідчений дід нарадив йому народний рецепт ліків:
- Ти ж пасічник, чоловіче. В тебе є прополіс. Якщо його настояти
на горілці і потрохи вживати, зможеш через декілька місяців
переварювати своїм шлунком навіть болти та гайки.
Прислухався наш хворий до слушної поради. І став настоювати і
вживати народні ліки, чекаючи того моменту, коли можна буде
зжерти на обід... а хоч би синочків велосипедик. Адже в ньому
були і болти, і гайки. Довірливим був дуже наш бджоляр.
А ще - не знаючим міри. Скоро вся вулиця знала, що на пасіці
можна завжди полікувати різноманітні хвороби, в тому числі,
такі, як бодун та похмілля. Дружина-краса нашого героя помітила, що пасіку все частіше окуповують сусіди-пияки і жеруть на халяву їхній фамільний прополіс. Згадавши радянский клич "Бий своїх, щоб чужі боялись", вона якось помчала на пасіку, на ходу зкинула  з себе рейтузи (ті, що мали резинки на колінах), увірвалась у зимівник, де лікувалась тепла компанія, та й почала гамселити чоловіка по пиці. Пияки, як таракани, розбіглися по хатах. Поки діти були малі, їм ставилась така задача - чатувати з біноклем у дворі і, як тільки до тата на пасіку хтось прийде, тут же алярмувати мамі на роботу. І мама прибіжить по тривозі, і надає ляпасів ненависному алкашу. Але настав час, коли діти повиростали і тепер могли не турбувати дзвінками маму. Вона їм передала святе право товкти по пиці неслухняного тата. Діточки в цьому плані виросли слухняні та
дотепні. Але й тато був дотепним, коли треба було віднайти
головний інгредієнт для ліків. Якимось чином налагодив бартер - вкрадений з-під надзору своєї відьми (так він став називати жінку) літр меду обмінював на цигарки та горілку. Процес лікування продовжувався. Але до певної міри... І тут терпець всієї сім"ї  увірвався: з двору до пасіки натягнули товстий дріт. І по цьому маршруті на ланцюгу, як пес Шарик, наш бджоляр став ходити на роботу до своїх підлеглих. Так він ніжно називає бджілок, коли збирає їх на вранішні профспілкові збори. Більше ні з ким з людей він поспілкуватись не в змозі - жінка з дітьми відігнали від нього всіх абсолютно: друзів, сусідів, родичів.
Я знав його колись молодим та вродливим. Сьогодні це старий
дідуган без єдиного зуба в роті. Частина випала сама, решту
вибила дочка під час виховної роботи з батьком.
За що вони його так ненавидять всім скопом? За те, що не став
бізнесменом і не збудував кожному по котеджу і не подарував по елітній автівці? Адже самі ніц не варті на цьому просторі бажань, де свобода їх Зла домінує над рабством татового Добра.
Старший вивчився на якогось інженера, а став мельником на чужому млині, молодший вивчав систему Станіславського у театральному ВУЗі, а тепер охороняє чужі автівки на стоянці. І всю злість за особисту ницість і неспроможність зганяють на старому, який в свій час пропив чоловічу гідність... Ця історія про "сучасного кріпака" сумна і повчальна. І передається в селі з вуст у вуста. Так вона і долетіла до моїх вух. І нічого, крім огиди, не викликала в мені. Та й, хіба що, бажання написати про неї...