Сон-386

Як є можливість, ходжу на могилу,
На цвинтар, що знаходиться за містом,
Хоч намагаюсь, але важко звикнуть
До втрати, хоча побиватись - пізно.

Потрібно було за життя - устигнуть,
Сказати, дотерпіти, долюбити,
А після смерті, дарма птахом квилить
І плакати, обламуючи крила.

Стоїть могила - у вінках і квітах,
Насипана земля сумним горбочком,
І скинуте пташине чорне піря
В розмові з вітром - падає пророче.

Простим хрестом, піднесеним до неба,
Покійник розмовляє із Всевишнім,
На нім імя і дати між тире, щоб
Згадали ті, що йдуть на кладовище.

Не віриться, що вглиб в півтора метра
Лежить труна, де спочиває тіло.
Шматок землі, подарений планетою,
У память про життя, що відболіло.

Жила людина - й враз її не стало,
Як в ляльки, захолов назавжди усміх.
Устигла, хоч ішла зовсім помалу -
На похорон до себе у майбутнє.

Жила без шансів - аби оминути
Цей роковий невідворотній день,
Й прийшла точнісінько секунда у секунду,
Потрапивши в десятку у мішень.

Залишилася згадка про людину,
У памяті найближчих, найрідніших,
І більш нічого - наче сірим димом
Розвіялася й канула у вічність.

Беру лопату, підрівнять могилу,
Яка просіла вглиб, пустивши тріщину,
Трамбую землю, а на небосхилі
Кричать ворони - мов читають вірші.

Потрібно посадити квіти - й згодом
Поставити на цьому місці памятник,
Щоб приїжджаючи, приходити по змозі,
І згадувати моторошно-камяно.