Нам было

Нам было тогда не до смеха:
закатом зажглись небеса,
Зимы белоснежной эхо
накинуло тень на леса.

И мы, на дрейфующей льдине,
под парусом белых снегов:
"Ты - песня моя лебединая,
до смерти - моя любовь!"

Мы все проживали это
в свои восемнадцать лет,-
Когда было всё "фиолетово",
а иней - как в мае цвет.

И, вроде бы, для величия
придумал он свой рассказ -
Ведь должен же для приличия,
признать, что "не в первый раз"!

Со страстью ему говорила
(Я вроде, была неглупа!)
Такую "трагедь" закрутила...
нас вместе накрыл снегопад.

И эта симфония снега,
и дрейф посреди зимы...
Вскружила нам головы нега -
где парус, та льдина и мы.

И хорошо, и чуть странно
на свете на белом жить:
когда, народились заново,
о смерти нет смысла твердить.

Неужто должна согласиться,
что прошлое вмёрзло в лёд?
Опять мне всё это снится:
любовь и мой первый полёт.

Зимы за окном картинки.
А вьюга, сломав крыла,
Последней любви-паутинке,
вновь к первой меня увлекла.

           Лiна Костенко
Було нам тоді не до сміху.
Ніч підняла завісу –
біла симфонія снігу
пливла над щоглами лісу.

А ліс, як дрейфуюча шхуна,
скрипів, у льоди закутий…
І хлопець, зворушливо юний,
сказав із дорослим смутком:

– Ти пісня моя лебедина,
останнє моє кохання…
В такому віці людина
завжди кохає востаннє.

Бо то уже справа гідности –
життя, бач, як сон, промайнуло.
Підлітки для солідности
мусять мати минуле.

Завіяні снігом вітрила
звисали, як біла гичка…
Я теж йому щось говорила,
і теж, певно, щось трагічне.

Було кохання фатальне,
майже з драми Ростана…
Я тільки сніг пам'ятаю,
отой, що давно розтанув.

Білу симфонію снігу,
шхуну, в льоди закуту…
А нам з тобою – до сміху!
А нам з тобою не смутно!

І добре тобі, і весело
на білому світі жити.
Ти тільки, як всі воскреслі,
не любиш про смерть говорити.

І маєш, напевно, рацію.
Минуле вмерзає в кригу.
І це вже не декорація…
Біла симфонія снігу.

Стогне завія до рання,
зламавши об ліс крило…
Ти – моє перше кохання.
Останнє уже було.