отрутa

Якого дідька лисого в часи,               
коли казки нікому не потрібні,
даєш менi отруту - поїси,
я маю ще, лежить одвіку в скрині
моєї бабцi - спадщина мені
від неї, чорнокнижниці, чаклунки.
Чекав отрути? Тільки в наші дні
страшніші за отруту поцілунки.
Страшніший ніж отрута погляд мій,
мій голос - шепіт мавки у болоті.
Ти рай шукав? В раю зостався змій,
а божий син пiшов на хрест,  як злодій.
Як довго маю слухати оце -
про бабку, скриню, давні забобони.
Вона мене спіймала на слівце.
Зима і ніч, сьогодні місяць в повні
на небі, сніг сьогодні не іде,
вчорашній навкруги розлігся, наче
кожух - на ньому латки де-не-де.
Болото, вогник, шепіт чортів'ячий -
коханий мій, від бабки маю я
цей дивний хист - закоханих труїти.
Спитай мене - а де моя сім'я,
а де мій чоловік, спитай, де діти?
Шепоче, заколисує і так
до мене лине, наче ненавмисно
дарує миколаївський п'ятак
із бабцiного давнього намиста.
Хотів би взяти, тільки чорта з два,
виходжу і топчуся на подвір'ї -
там сніг лежить, година до Різдва,
до казки, в котру я давно не вірю.