Пейо Яворов. Осiннi мотиви

Пейо Яворов
ОСІННІ МОТИВИ


І
Пронісся верховик зухвало — 
й дерева розхитало,
а з їхніх віт осиротіло
зів’яле листя облетіло.

розвіяв вітер полем шало
листву оту опалу:
стоять дерева сивочолі
і тужно хилять віти голі…

ІІ
Вдень тумани, мов примари,
тьма вночі, куди не кинь,
і повзуть плаксиві хмари
в піднебесну височінь.

Все навкруг печаллю вкрите,
і в душі бринить сльоза;
в грудях серце сумовите,
наче мертве, — замерза…

ІІІ
Вітер прокотився нині,
з неба здмухуючи тінь,
розпросторилася синя
неосяжна височінь.

І на землю страхітливо
зірка болісно глядить:
важко лахаву й журливу
землю в цю впізнати мить. 

ІV
Пекельний морок, ніч німа…
Тьма, ані шереху нема:
так небо низько нависає,
що землю нібито торкає.

Порожнява в душі моїй,
сліпі думки зринають в ній…
Хоч десь би заясніла зірка — 
хоч птах нічний би ухнув гірко!

V
Бунтує — не мовчить, неспинна,
лиха зимова хуртовина,
дійма, дошкульниця, хоч згинь:
то чути, як реве, плаксива,
то захихоче, реготлива,
аж до небесних володінь…

Ні, не хурделиця-птотвора
зриває криком горло хворе,
не заспокоїться ніяк:
це, лихом скутий звідусюди,
світ цілий надимає груди
й цієї ночі стогне так …

(переклад з болгарської — Любов Цай)

***
Пейо Яворов
ЕСЕННИ МОТИВИ


І
Повя горняка през полята,
залюшна дървесата –
и от настръхналите клони
листа увехнали отрони.

Горняка разпиля листата
далеко из полята:
стоят самотно черни стволи
и скръбно махат вейки голи…

ІІ
Денем призраци мъгливи,
нощем тъмни тъмноти,
пъплят облаци дъждливи
в поднебесни висоти.

Дух на вглъхнало мъртвило
сред природата немей;
и в гърди сърце унило
сякаш мъртво — леденей...

ІІІ
Духна вятър от усои
и небето проясни,
ширнаха се без граница
тъмномодри висини.

И звездите към земята
гледат с уплах и тъга:
те едвам я разпознават –
кална, дрипава сега.

ІV
Безмълвна нощ и адски мрак...
И нигде звук, и нигде зрак:
почти допират до земята,
тъй ниско тегнат небесата.

Духът страдае притеснен,
умът блуждае ослепен...
О, боже, дай една звездица —
и глас, макар на нощна птица!

V
Не млъква вой — стихийна буна!
Не млъква зимната фъртуна,
по-ненадейна всеки час:
ту забърбори тя плачливо,
ту прихне ядно заканливо,
ту чак в небе извие глас...

И струва ми се, че не хала
бездънно гърло е продрала
и вън лудее с бясна мощ:
но че притиснат от бедите,
цял свят си е надул гърдите
и стене в тая адска нощ...