Сон-340

Буття сповняє Боже милосердя,
Й освячує безвихідь та стражденність,
Коли після важкої втрати й смерті,
У світ приходять новонарожденні.

Здається, із утратою близького,
Життя пішло, перетворившись в фарс,
Із кожним днем все важче бить поклони,
І ставить свічі під іконостас.

Можливо, так із памяті зітреться -
Поминки, похорон і холод кладовища,
Забудеться - немов й не було смерті,
А спогади - згоріли на кострищі.

Й близька людина - просто щезла, зникла,
Поїхала в одну з шумних країн,
До подорожі, мабуть, легше звикнуть,
Ніж до самотності і втішних марнослів.

Але не просто обманути память,
Й минуле підмінити легким фільмом,
Що проминув, можливо, і печально,
Але без гробу з вквітченим покійним.

Так би й жила, закутавшись в депресію,
І не змогла б упоратись з печаллю,
Якби старе життя у новій версії -
На повернулось знову у реальність.

Дитина народилася - і смуток,
Немов руками хмари розвела.
Родилася, даючи шанс забути,
Сюжети, що спотворила біда.

Веселий сміх, і веселкова радість -
Грайливсть, як в малого цуценя,
Дитина завжди прикрашає старість,
І повертає знову до життя.

І вже не видно хмар - сміється сонце,
І хочеться прожити сотню років,
В своїй руці тримаючи долоньку,
І серце - не впустивши ненароком.