Не греет солнце на чужбине... Тарас Шевченко

Из «Кобзаря»

Не греет солнце на чужбине.
А дома - там нещадный зной…
Недужно было мне в родной
И славной нашей Украине.
Никто меня не привечал,
И я душой кривить не смог бы.
Бродил себе, молился богу,
Да панов лихоимство клял.
И вспоминал лета лихие,
Худые, давние лета,
Тогда повесили Христа,
И ныне плакала б Мария.
Теперь всё безотрадно мне,
Да весело уж вряд ли будет,
На Украине, добры люди,
Всё то же, что на стороне.
Хотелось бы… и то немного,
Не смастерили б москали
Мне гроб из дерева чужого,
Да чтоб хоть крошечку земли
Из-за Днепра мне дорогого
Святые ветры принесли.
Всего-то лишь. Ещё мне, люди,         
Хотелось бы… Да, что гадать…
Зачем и богу докучать,
Коли по-нашему не будет.

(Вторая половина 1847,
Орская крепость)

Оригинал

Не гріє сонце на чужині,
А дома надто вже пекло.
Мені невесело було
Й на нашій славній Україні.
Ніхто любив мене, вітав,
І я хилився ні до кого,
Блукав собі, молився богу
Та люте панство проклинав.
І згадував літа лихії,
Погані, давнії літа,
Тойді повісили Христа,
Й тепер не втік би син Марії!
Нігде не весело мені,
Та, мабуть, весело й не буде
І на Украйні, добрі люде:
Отже таки й на чужині.
Хотілося б... та й то для того,
Щоб не робили москалі
Труни із дерева чужого,
Або хоч крихотку землі
Із-за Дніпра мого святого
Святії вітри принесли,
Та й більш нічого. Так-то, люде,
Хотілося б... Та що й гадать...
Нащо вже й бога турбовать,
Коли по-нашому не буде.

[Друга половина 1847,
Орська кріпость]