Сон-316

Я загорнулась в піраміду з книг,
Складаючи по томику-цеглині,
І навіть Бог на небесах притих,
Дивуючись, як зводиться могила.

Він дивувавсь, як можна при житті
Себе у порох літер закопати -
Закритися настільки у собі -
Що смерті від життя не відрізняти.

Він, було, захотів допомогти,
Й, заплутавшись в словесних лабіринтах,
Пождати вирішив, аби сама із книг,
Знайшла дорогу і свій власний вихід.

А я листала безліч сторінок,
І книги перевозила на тачці,
Аби нарешті звести у них толк,
І впевнитись у смислах однозначних.

Шукала авторів, що як боги -
Запалювали вогники ідей -
Й від них займався перший смолоскип -
І загорались тисячі людей.

Шукала, хто уперше про любов -
В своїх піснях і віршах проспівав,
Хто вигадав страждання задля того,
Аби біль притупився й не доймав.

Хто вперше зберіг память про війну,
Про ніж, який пронизав кволе серце,
Хто  ніс у свому слові глибину -
Й топив в віках - як у дзеркальних скельцях.

Хто вигадав, що є на небі Бог
І він все бачить й чує - так неначе
Йому є діло до земних кісток,
І він хотів би смерть переіначить.

Я рилася у книгах, як в віках,
Збираючи по букві візерунки, -
Губилась в безіменних авторах,
Збираючи їх словеса докупи.

Й на піраміді, складеній із книг,
Я субєктивно зрила в глибину -
Що як впаду з вершин на самий низ -
То вряд чи пригадаю хоч одну.