П. Карманский. В обiймах винограду..

Под сенью винограда, где снов витают грёзы,
Пылают ароматы медового похмелья,
Со старых кипарисов зефир стрясает слёзы,
И орошает ими соцветий ожерелья.
На склоны гор ложилось муслина одеянье,
А сумерки разлили летучий флёр покоя,
Где медленные волны дарЯт очарованье,
Навеянное томной нездешнею тоскою.
Ты спишь, моя родная ? Проснись: печали ночи,
И шёпот волн и розы-всё кличет, напевает,
Проснись, рассветной птахой, раскрой скорее очи,
Ты слышишь, у порога, моя любовь рыдает.

И ты пойдёшь навстречу весеннею мечтою,
Как утреннее зарево, вставая надо мною.

*
В  обіймах  винограду  заснули  білі  бози 
І  дишуть  медовою  аромою  похмілля, 
З  дрімучих  кипарисів  зефір  стрясає  сльози 
І  зрошує  дрімучі  килими  трав  і  зілля. 
На  склони  гір  поклались  мусліни  й  оксамити, 
А  сумерки  розлили  солодкий  чар  спокою, 
Розмріянії  хвилі  шепочуть  дивні  міти, 
Навіяні  німою  таємною  тоскою. 
Ти  спиш,  моя  кохана?  Проснись:  задума  ночі, 
І  шепти  хвиль,  і  цвіти  —  усе  тобі  співає. 
Проснися,  біла  пташко!  Розкрий  солодкі  очі 
І  слухай:  край  порога  моя  любов  ридає. 
Приходиш  до  мене,  як  мрія  весняна, 
Як  срібнопромінна  досвітня  заграва.