Щоденник вояка

 Щоденник вояка. Хотинська війна 1621 року.

На 400 - річчя величної перемоги  під Хотином присвячується.
З пошаною к пам’яті всіх тих, хто захистив мою рідну землю  - Україну.

1. Хотин.

Напевно, те що розкажу
Вас не здивує анітрохи.
Спливає час і вир подій
Нас віддаляє від турботи,
За все – про все розповісти,
Донести те що відчували.
Навіщо там життя поклали
Украйні віддані серця.

Бо то була лиха година.
Орди навала вщент спалила
Галичину, Волинь, Поділля,
Після поразки у Цецори,
Де зникла грізна сила Польщі,
Її еліта – щит кордонів -
Гетьман Жолкевський пав на полі.

Гучна луна була потому,
Бо переможець змогу мав
Султану дарувати шаблю,
Сідло та голову гетьманську.
Усмішка Долі в час гримас.
Комусь примара в думках щастям,
Комусь горне з торби нещастя.

Що там Султану шепотіли,
Як подарунки споглядав?
Кліо мовчить та добра звістка
Завжди звеличує в очах.
Османа охопила жага,
Авжеж, сімнадцятий минало,
Ще молодий та запальний
І вже гінці, війська збирати,
Везли накази до пашів.

Чому промовчала Європа,
Як король Польщі заволав?
Бо терени її нестерпно
Вогнем сполохала війна,
Поміж прихильників  хреста.
Король Людовік де? В поході,
Бо з гугенотами війна!
Уся Цесарщина у крові
За мить зневіри прихожан.

Та дзвін грошей завжди мав чергу
І тих хто долі навпаки
Вирішують що час збирати
Каміння, іншим – час нести.
На заклик відгук завжди є.
Який, турбує? Не хвилюйся!
Те що посіяв, те й пожнеш.
Спромога є? Стань переможцем!

Украйна кликала в плачу,
І кожен ладний захищати
До зброї став. Йшов в козаки,
Шукаючи долю козачу,
На захист рідної землі,
Упевнений все подолати.
Отак збиралися полки
Без передплати, без реєстру,
Де запорожці – молодці,
Цемент звитяги, гнів Украйни.

І був великий, вельми, збір
Козачих ватажків від серця,
Де Сагайдак оголосив
Що йде війна! До оселедців!
Та поки лях в турботі є,
Не владний креси захищати,
Треба реєстр дописати
Та делегатів зачитати
Наші вимоги королю.

Владислав, власне, королевич
Наймав в Німеччині війська,
Гетьман Ходкевич вів литвинів
Та Мала Польща з ним ішла.
Усі «лісовчики» зійшлися
Та все одно замало війська,
Сейму бракує грошенят

І пропозиції козаків
Король Сигізмунд підписав,
Бо сорок тисяч ладних шабель
Піди в Європі пошукай…
Ждемо! Чекаємо! Вівати!!!
Та є цвяшок зневіри к панству
Грошей нема для провіанту.
Вирішуй гетьман Бородавка!
Є наказ!

Через Молдову шлях прямує,
Там і знайдеться провіант.
Передові загони в пастці,
Орда з османами вже там
Та за Вітчизну хліб не треба
Кордони збили і йдемо.
Тож головне - з’єднання армій,
На жаль, з прошарками пройшло.

2. Перший день. 2 вересня 1621 року

Під Хотин зібралися. Дністер
Бурхливі хвилі гребінцем,
Владислав – центр, Польща справа,
На кручах стали гармаші.
Козацтво знов доля спіткала,
Прийшли пізніше, ошукала.
Позиція – площа майданна,
Копаємо всю ніч, брати!
На ранок турки підійшли.

Османа, бачили, Султана?
Це той, що все, кудись, спішить,
Бо ледве військо причвалало
Він наказав в атаку йти.
Так – так, побачив слабке місце,
Там де козацтва прапори,
І втомлене з походу військо
Приречене у наступ йти.

Гарматний грім, військова вдача.
А от Фортуни посміх де?
Критичні миті, поруч німці,
Турецький наступ ще і ще,
Та міць атаки вже вщухає,
Сеймени гуртом повертають
І Сагайдачний всіх позвав,
Хто згоден шаблею махати,
Пришвидшить відступ воякам.

Якби Ви бачили ці миті?
Майже знесилені в бою,
Козацтво чує отамана
І дужі постаті встають.
Хвиля стрімкої контратаки,
Султана охопила лють,
Паші зібралися відомі,
Бракує гуртові пастух!

Отара з левом на чолі
Владна здолати вовків зграю,
Якщо баран її веде.
Так перший день всіх здивував,
Бо козаки на крилах ніби,
Все нищили, бо опір їм
Не владний, будь-хто, спричинити.

Загинув видатний паша,
Як бей Сілістрії Хусейне.
Гармат дванадцять при волах
Та тридцять два взяли знамена.
Та апогей всьому, кажу,
Що й джури, геть всього, набрали.
Я пив із амфори Султана
Родоське, чуєте, вино,
Коштовні кубки з порцеляни,
Мішки з грошима, провіант,
А те що золото кидали,
Кажу, сил нести бракувало.

І Сагайдачний, кращий з нас,
Марко Жмайло та Бородавка,
Усі вдоволені стоять.
Яка була в цей день пательня?
То маємо прилить млинця,
Султанська амфора вина,
Уся із золота, гетьмане?

Суворий погляд потеплів,
Хоча шаблюка задрижала:
- Води набрати. Провіант,
Що захопили, поділити.
Добре поїсти треба всім.
З усіх полків вперед дозори.
Крім чатових, кухоль вина
Усім подякою сьогодні.
Перший млинець.
Смачне родоське.

- За перший млинчик, не глевкий!
Та постріл, чуєм, вартового,
От знахабніли турки вже,
Кіннота, в фланг бере, Тараса
Під сяйво місячне летить.
Бог обережного зміцни
Та козакове щастя – шабля.

- Смачне родоське повторити,-
Від Бородавки йде наказ!
Чи може не дочули, справді?
Ой, буде всім від Сагайдака!
Сміється. Певно перемогу
Значну  сьогодні здобули.

3. Зустріч

Джура з гетьманського полку
Та пахолок з обозу
Йдемо, крадемося к струмку,
Та бачим місяць-страхопуд
Наврочив бійку за водою
І спрага, шлункова змія,
Шепоче – як це без Гриця
Вода струмкова освятиться.

Йде слава здавна в цих краях,
Яка вода цілюща,
І навіть прийдешня війна
В кущах стежину зберегла,
Дзвенить вода струмкова.

Так це не бій! Мої вітання!
Бійка вірмен із саккаджі.
От нащо християн хрестити
Коли до Мекки час піти.
Отож, завчасна допомога
Звела під зірками в ночі
Братів-вірмен, німця в шоломі
Та друзів щастя – козаків.

Турки поважні як бійці
Та вигляд пана по халявах.
Струмок промовив: От дурні!
Султана у мозках немає?
Війна – як йдемо за наказом,
Струмок – зове до відпочинку.

На тім й зійшлися – в черзі стій.
Вода цілюща, кажуть «Зося»
Завжди оновлює людей.
Разом верталися у табір.
Вірмени, в відгуку серця,
Звали, запрошували в гості.
Ну як відмовити, ніяк.

Свічки та полум’я каміна
Де наполохані серця,
Сім’ї великої родина,
Ждали повернення. Війна.
У Ованеса лице в юшці,
В Рустама у крові рука
І сивина сувора батька
Догану промовляє нам.

За моє жито, мене й бито!
Штовхаю німця: Йди, шолом!
Бо велетень застряг у дверях,
Дівчат побачив. От невдача!
Перечепився, привітався,
Як скеля впала, не впіймав,
Отак удвох, серед оселі,
І уляглися. Сміху злива
Всіх поєднала, от сором.               

Голодній кумі - окраєць в умі,
Які балачки? Прийшла пані Їжа.
Вояки - до їжі - такі пустуни,
За смакоту і спокій  хвалили
Напої, приправи та диво із мрій,
Все навкруги примара казкова:

Балачки та чутки, потуги війни.
Ми захищаємо креси – кордони.
Османів багато, та ми – козаки!
Сьогодні османи відчули міць нашу.
Які запитання? Фронтовики!
От погляди дівчат чудові,
Як постріли поза ширми.

Брати, як горці, кожен раз,
Здіймали келихи за тостом,
Старий їх батько, бородань,
Мене за німця, мабуть, мав.
Кажу йому: Німець за рогом.
Блакитні очі, кухоль дбав,
Вже в настрої співати, горе.

Волали всі вірменську пісню,
Хоча дослівно хтось брехав,
У німця кучері співали
Коли братів він обіймав.
Старий Геворк мене у лоба
На подорож благословив.
Я присягнувся що струмкова
Вода тут буде. Кожен день!

Бо дивовижний сміх дзвіночком,-
То чорноока Анаіт,-
Мене засмутив, її очі
Як темноока далечінь.
Палали вуглі, не прохали,
Вони наказували: Мрій!

Та тільки пнутися я став
Стіна братів переді мною.
Кіт сало бачить, сил забракло,
Ще й ніжки танцюють
Гопак звідси вдало.
Я на колоді, ніч в колі мрій,
Бо на підпитку вертатися в табір,
Краще загинути, ніж співчувати.

Мармур білявий рук Анаіт.
Може примара? Всю ніч, сплющу очі,
Зірки шепочуть: До неї йди!
Та поза нею братів грізні очі.
І прохолода, осінь взнаки,
Зранку вітає сонце у хмарах.
Та що подієш? Швидше біжи,
Бо поряд німець гупає гаком.

Отже, щовечора, разом к струмку?
- Добре,-у відповідь,-й вірші дівчині.
Не знахабніли блакитні зірки?
Що я проґавив? Ніч, мовить: Мрії!

Хліб та вода – козацтва їда.
Зурни збирають військо османів.
Ранок пішов, застогнала земля,
Гармати, в диму, почали канонаду.
Всі зосереджені. Тупіт від ніг
Все наближається. Сонце-пустунка,
Промінь крізь хмари дарує дівча.

І ось виникають загони османів:
Хвилями лізуть тімаріоти -
Спахи, араби, джамаат-бійці,
Навіжені страхом із хмар далкалічі.
До бою! До бою! Зурни їх кличуть.
Поклик нестерпний, таки войовничий,
Луною по вухах, іде тяжкий бій.

Уперше в житті кожний постріл у ціль,
Йдуть без зупинки, безсмертя бажають.
Мов гілки із лісу нахабні списи,
З мечами, з шаблями спахи у латах.
Не чути бджолиного посвисту стріл,
Від канонади вуха заклало
І сміх над джурою – гілку встроми.
Куди? Вся щелепа, у кулях, набита.

Як гупну прикладом, то зуби тріщать.
Єдина нарада як скрутний час
Друзі - козаки у першій шерензі,
Плече надійне, постріл, ще раз,
Стіною стоять, таки нездоланна.
Тому без затримки, патякало час.

Татарська орда завила на флангах,
Кінні секбани, із списами, з ними.
Не подолати настрій козачий.
Безмозкі нахаби летять - серденгетчі,
Привиди стрімкі зі злістю в очах.
Майже оточені, списи германців
Допомогли, таки, у скрутний час.

Ворог побіг. Де сурми? Вперед!
За ними, браття, ноги на плечі!
Кіннота пішла, осавула Стримбецький
Перший у бурці, ой шабля стрімка!
Попереджаю: Тікайте як швидше,
Бо непереливки буде, біда.

На зайве їх попереджав,
Як вся кіннота в бій пішла -
Іван Зішкарь та Богдан Конша,
За звичай табір ворогів
Треба шукати в хмарах тощо.
Вперед, піхота! Шаблі в бій!
Це Сагайдачного накази.

З горлянок мужніх чути:- Слава!
До перемоги спрага, жага
Летить, спинити вже ніяк.
Серед наметів вже знайомих
Вояк з обозу посікли,
Гармат прислугу, гармашів.
Хасап-паші анатолійці,
Ледве тримаються бійці.

Клином, назустріч, щити капикулу,
То охоронці Султана в бою,
Один до одного стали дубами.
От велетнів, бачу, ще не рубали!
Пане Ходкевич, мрієш? Застиг?
Бо Русиновського кінна залога,
Без обладунків, як ми, козаки -
«Лісовчики», трясця їх мати.
Вітання! Прийдемо колись,
Бо сурми нам відхід гукають.

І знову, з здобиччю йдемо,
Отари баранів ведемо,
Знайшов хустинку Анаіт
Та прихопив солі торбинку,
Шаблю оздоблену, багату,
Знатного турка взяв в бою.
Чого я ледве видихаю -
Попону, на коня, несу.

К струмку не йду, лечу на крилах,
Та бачу запізнився вже,
Розводять руки всі знайомі:
- За місяцем у черзі стій!
Гукає німець з голови:
- Переді мною набирає!

І от щасливий що з водою,
Іду до Хотину в юрбі.
Чи невідома щастя зірка
Дарує усмішку мені?

4. Четверте вересня. Перший великий штурм.

Ніч. Під ранок прохолода,
Коник спить, не цвірінчить?
Бачу хтось пливе, багато.
Коні, люди. Невже напад?
- Не хвилюйся,- шепчуть хвилі,-
Запитай, може свої?

І у відповідь знайоме: Пугу-пугу.
Козаки. Полку Войцеха Усата,
Не покинули брати,
От герої – чатові
Мов лини поміж кордонів
Прослизнули, з Бугу йшли.

І здригнулася земля,
Почалася канонада,
Величезні сили в бій,
На козаків йде атака.
П’ять часів важкі бої,
Прорвалися до траншеї.

- Геть мушкети, шаблі в бій! -
Гримнув всім старий Лучкевич.
Булава в його руці
Трощить шоломи сейменів.
Та азапи вже впритул,
Осавули поряд впали,
Сагайдачний в поміч йде,
Щоб старого врятувати.

Та навала давить вже
Булава впала Василя.
Три хоругви німців – в бій!
І османи відступили.
Знову наступ крізь вогонь
Із мушкетів, геть нищівний,-
І побігли вояки -
До наметів, хочуть жити!

Сагайдачний: Всі вперед!
Навздогін пішла кіннота,
Хліб Івана Зішкаря,
Відступаючим тривога!
Гострі шаблі в блискавках,
Качани в чалмах біліють,
Поле всіяла війна.

Увірвалися в намети.
Невже не чекали нас?
Німці жваво підтримали
Контрнаступ козаків.
Вайєр, от полковник славний,
Лермут з списами горне.
Гармаші? Мої вітання!
І дванадцять в ряд гармат,
Під сокирою козаків,
Без лафетів вже лежать.

По хазяйські придивився,
У запал забив цвяхи.
Поряд ремствують воли.
Чую! Нащо так ревіти!
Ще чотири? К запорожцям!
От воли! Співвітчизники мої!

Бій триває, хлопці бачать
Золотий в сонці намет
І подвійні мають сили.
Ой, Османе бережися!
По турецьки його кличуть:
Страхопуде, йди на бій!

Капикулу, то гвардійці,
Велетенські мов дуби.
Що не солодко? Вважали
На прогулянку прийшли?
Підійшли анатолійці,
Є загроза обійти.

Сагайдачний, лева погляд:
Старий лис, допоможи!
Ні, «лісовчики» на відступ
Подалися, треба йти.
Йдуть похилені вояки -
До полону - три паші,

У бурнусах з Караману
Та Сівасу таслакджі.
Табуни коней ,верблюдів
Та отари баранів
І вози із провіантом
Щойно в табір привели.

У сльозах, тремтить Османе.
Він от відчаю кричить
Що не буде їсти й пити,
Бо дзвенять козачі клики:
- Сагайдачного зловіть!
І пішли турки у наступ
Щоб під кулями лягти.
Ой, не піддержав Ходкевич,
Мабуть пукнув старий лис._

5. Наступні три дні(5,6 і на 7 вересня 1621 року)

П’ятого дійшли всі згоди -
Перемир’ю, дійсно, час:
Вбитих в полі підібрати
Та в пошані поховати.
Головне - намет Султана
Перенести як надалі,
Щоб козаки не знайшли.
Плечі грізні охорони
Кращий захист ніж вали.

Безпорадний, сам на сам,
Свідок стану небезпеки
Як козацький напад став,
Чув як з нього глузували,
Він відчув що ще малий.
Ті образи у свідомість
Тінню краяли світогляд,
Від жахіття сльози лив.

І тому мав кат Султана
На світанку відробляти
Хист - і голови летіли
Відчайдухів – запорожців,
Полонених що схопили,
Слабкодухих дезертирів,
І наступні за наказом
Ті паші що відступили.
Перемогу обіцяли
Та Хотій не дав зробити.

Ранком звістка зі столиці,
Що спалили флот османський
І байдаки запорожців
Вже висаджують десанти,
Рай-гарем у небезпеці,
Безлад, настрої панічні
І як наслідок, в провину.
Нащо злі привіз новини?
Голову знесли чавушу!

Так налякана дитина
У прострації була.
Щось старий візир шепоче.
Нащо слухати? Я сам
Все вирішую. Я – Влада!
Я такий як Сулейман,
Чуєте, бо я – Осман!

І котилися під пагорб
Ті що мали свою думку,
Бо Султан одне второпав
Позаочі всі хитрують.
Всі обманюють його!
Джанібек-Гірей як хмара,
Нуреддін-Гірей десь зник,
Бей Сілістрії Хусейне,
Відчайдух яких немає,
З гуріями, у раю,
У танку відпочиває.

Перший вискочив на вал він
В обладунках дорогих,
Щит сталевий. Богатир!
Дурна куля із мушкету -
І загинув славний бей.
Де знайти ким замінити?
Геть великого візира:
- Буде сварка з Джанібеком!
Кантемир-мурза єдиний.

Стан козачий, військо польське
Теж ряди свої владнали.
Поховали й поминали,
Як героїв, в бою вбитих.
Та позиції ладнали,
Бо вали повні насіння
Соняшника, так шуткую,

Бо ці ядра хутро валу
Мов оздоблюють. В траншеї -
Ні, вони не залітають.
Таємницю Вам відкрию:
Ядра в глині застрягають
І вали ще укріпляють!
Краще мултуки та кулі
Накупив би яничарам.

Шостого приємна звістка,
Із ворожого полону
Втік реєстровий козак,
Котрий власними очима
Бачив вбитих яничар
Та вояків видних везли,
Не один чи два вози,
За наметом у Султана,
Вже поховані вони.

А ще бачив він війська
Свіжі - сеймени з Багдаду,
Арнаути на конях,
Войніки, бійці з Белграду.
Мабуть штурм буде зрання.

Сагайдачний круг збирає
Отаманів полкових
І нарадою рішають:
Їх слабке місце – татари,
Лишимо маневру їх.
Нічним рейдом налетіти
І в капусту посікти!

 6. Другий великий штурм. Сьоме вересня 1621 року.

1. Нічний рейд.

Ніч на сьоме. Славна нічка!
В тиші вийшли за вали
Тільки кіннії полки.
За наказом Сагайдака,
Рейдом на татарський табір,
Полетіли козаки.

За татар: Вони хоробрі,
Коли з тилу рій джмелів.
Поночі тікають в спідніх,
Перелякані на сполох,
Голомозі під шаблі.

Бач, стара прийшла з косою.
Лише смерть, нема полону.
Ваші граблі? Підберіть!
Ні, не буде вража сила
Жах наводити в степу.
Джанібек лише в шоломі:
Де підлеглі? Де мурзи?

На підмогу йдуть араби
З Марракешу та Дамаску
У бурнусах та чалмах.
Їх відкинули відразу,
Щось багато полягло.
Мабуть втомлене, з просоння,
До раю військо пішло.

З фланку крадуться волохи,
Тягне винний перегар,
Переплутати не сила,
Це піхота молдован.
Тулумбасів грізний стукіт,
Яничари поспіль йдуть.
Треба, мабуть, і честь мати,
Гість не проханий, пробачте!
Повертаємося в табір,
До вірмен нема часу.

Сам Султан цієї ночі,
Зо страху, не сплющив очі
І на ранок блідий воїн
Наказав всім штурмувати.
Битий пес батіг лякає?
Не враховуючи втрати,
Що за ночі понесли.

2. Другий великий штурм.

Прибули до турків
Всі важкі гармати,
Пагорби зайняли топчу, гармаші.
Свіжі кінні сили, кіньми й на верблюдах ,
Зранку шикуватися, разом почали.
Рокіт прокотився, знову канонада
Нищівна, шалена, що старий Ходкевич
Вперше таке бачить. Аж позакладало,
Всі, наче, глухі.

І пішла кіннота, тупотять верблюди,
В слині, як скажені; кінні арнаути,
Лиш татар замало, добре посікли.
Отака заруба, яких досі мало,
Була на моєму, вояка, житті.
Залп лунає, зойки. Ой, лише без лайки!
Кулі до мушкету з рота достаю!

Знову заряджаю, залпи не вщухають,
Та тваринний стогін в вухах ляскотить.
Ті що прорвалися – спис моє вітання,
На підковах коней, бач, блищать цвяхи.
Чую тулумбаси, це пішла піхота:
Яничари клином, інші, теж юрбою,
З Ракки, Марракешу – то Абаз-паші
В бурнусах підлеглі, поряд християни -
Босняки та греки Хусеїн-паші.

Раз за разом лізуть у вогневу пастку.
Торбами приносять порох на заряд,
Кваплюся у рота кулі накладати,
Якщо по між зуби перелік втрачав.
Як той смак свинцевий не запам’ятати?
Пахолок без сили, падає синок,
Зо п’яту годину гупаю прикладом,
Допомога поряд, гетьман Сагайдачний
Подає мушкети, другий пахолок.

Десь після обіду Мустафа з Багдаду
Веде яничарів, перший на чолі,
І вони зненацька застають поляків,
Час був поговіти, ситі вже лягли:
Ротмістр Жичевський лаяв куховара,
А Слєдковський мріяв, у перукаря.
Гайдуки з обіду були при наряді,
На чатах жовніри розглядали сни.
Турків не чекали, а вони прийшли.

І п’ятнадцять тисяч вже штурмують табір,
Гомін превеликий і летять друзки,
- Та не згине Польща! – вигукнув Ходкевич
І гусар крилатих коні понесли.

Німці піддержали – Вайєра рейтари,
Денгофа піхота вдарила в списи.
І запеклу бійку ніч пітьмою крила,
Зурни заспівали туркам відійти.
Як такого маєш? І редут лишають,
А поляки в шоці, шоломи в крові.
З відчаю в атаці ранений Потоцький,
Миколай Зенович відійшов в зірки.

Бо у контрнаступ гетьман Сагайдачний
Вигукнув що ціллю - золотий намет.
І кіннота наша наступ піддержала,
І зірки на небі сяяли мені,
Бо я був на чолі, разом з Сагайдаком,
Ледве поспіваю на коні за ним,
То він атакує, то каже накази,
Безліч сьогодення левові в смаки.

Б’єм анатолійців бейлер-бей Хасапа,
Із Сівасу топчім горе-вояків,
З Кафи генуезців, греків чи босняків
Під гарячу руку вітер підведи.
Майже захопили той турецький табір.
Де оті поляки?- Сагайдачний гримнув.
Нащо був я поряд? Лихо лиш мені.
Три рази к полякам вітром, а не гаслом,
Та мовчав Ходкевич. Чи не є то пастка
В відступі османів? Сил ще забагато
Не вступили в бій…

Знову до намету не дійшли ми кроку,
Горці Ділявера втрутилися в бій
І прийшли на поміч, вернуті завчасно,
Вояки з Багдаду Мустафи-паші.
Треба відступати, величезні втрати.
Нащо ті барани? Провіант ведемо,
Коли побратими в землю полягли.

Бачили Ви хмари, ті що з блискавками?
Ніч в пересторозі стереже зірки,
Так, це Сагайдачний й його отамани
Йдуть до Владислава, сина Короля.
Грізні, в крові шаблі: - То чия провина?
Час був перемоги та вона пішла!
Бо за допомоги чуємо прокляття.
Чи це обіцянка слова Короля?

І Владислав бачить дві ворожі зграї,
Кожна на своєму буде до кінця,
Тому і призначив слідство комісарів,
Голова – Собеський, мудра голова,
Бо схвальну промову, каже він, козакам,
Кожну мить відмітив,
Кожна славна справа
Зачекає розгляд рішень Короля.

- Лякана ворона і куща боїться,-
Дацька Гордієнка чуємо слова,
Бо його козаки були ар’єргардом,
Кожен крок стояли хлопці до кінця.
Трохи заспокоїв!- каже Сагайдачний.-
Тільки поки разом, не здолати нас.
І старий Ходкевич словом піддержав.
        __   __  __
Кашу заварив, так їж. Це про Бородавку.
На чесно, завзятий козачина був.
Щирий до козаків, перший у атаці,
Мав неабиякий вплив на козаків.
Тому Сагайдачний віднайшов провину:
- За які ті Кодри хлопці полягли?
Так на сьогодення їх не вистачає,
Наступ піддержати вже замало сил.

Скинули з гетьманства, в кайдани забрали,
Зіроньки сумують чи дощу сльоза?
Бо Яцько Неродич – бойовий козак.
Невблаганна доля – йшов на Сагайдака,
От і полетіла буйна голова.
----  ----   ----
Та швидка в ночі атака,
Я з наказом повз межі,
Бачу під вербою бійка,
Бій вірмен із акинджі,
Бій кривавий ліпших друзів
У яру, біля струмку.

Биті горщики з цеглини,
Мов для захисту щити,
І оточення сприймають
Як останній бій в житті.
Не для того йшли ми сюди,
Щоб дивитися як б’ють.

Християни – наші люди,
А вірмени справжні друзі,
Бо ділилися останнім -
Хлібом-сіллю на війні.
Друзів треба берегти!

Тож гукнув на всю горлянку,
Аж самому страшно стало:
- Слава! В поперед скакало,
В допомогу пролунало,
Б’ємо з тилу акинджі.

І подяка, хлопцям, щира,
Як медова від вірмен.
Знов запрошені у гості,
То й беріть торби та зброю.
Всій родині наш привіт!
               
7. Восьме вересня 1621 року.

На другий день оскаженілі,
Від втрат, йшли яничари в бій.
Третій в черзі – заряджаю:
Порох сиплю, з рота кулю
Та прикладом до землі
Швидко гупну, так зручніше,
Шомпол штрикати не хочу,
Як розумні козаки.

Пахолок туди-сюди,
Що подієш мусить ношу,
Як мушкета, зберегти,
Тоді постріл буде влучним.
В першій – справжні козаки,
Ті що бачили все в світі,
Бо як чую їх байки,
Розумію щастя дотик -
Пригощати геть усіх
 Хлібом з сіллю чи з мушкетів

Влучні постріли в юрбу,
Кулі, от свинцева напасть,
Лати списоношів б’ють!
Нащо ті щити азапам?
Рідшає гущавина,
Впав один-другий баша
І побігли, відступають.

Та Султанові кортить,
Йдуть загони вкотре в бій
Та численні війська втрати
Занапастили цей день.
Вечоріє, заморився,
Бачу, весь каптан в крові,
Плями к заходу жевріють.
Як у гості з цим піти?

Ованес йде попереду,
Тиша, хрускіт камінців
І знайомий лине запах,
Чорнобривці чарівні.
Як твій ніс стежки не бачить?
- Ей, ну нащо ці казки?
У пітьмі збив чорнобривці.
- А-а! – у відповідь, спішить.

Ованесе, як Рустам-брат?
- Зранку зле, у лихоманці,
Синя майже вся рука,
Відчай охопив родину,
Сльози на очах дівчат.
Де шукати костоправа,
Котрий втік до Кам’янця?

Ошелешений штовхаю
Німця: Ти чого мовчиш?
Допомога наша треба.
- Допоможемо,- гарчить.
Що накоїли, дурепа?
Тру потилицю: Гарбуз,
Без мозків, росте на плечах
Анаіт в сльозах, мабуть?

Чого варта моя ноша?
Бо її очей сльоза -
Діамантове джерело,
А струмкову несу я.
Якщо заподію шкоди
Хвіртка серця на замках.

Поки воду ставлю в кута,
Німець їжу на стола,
Стогін чуємо Рустама,
Анаіт на смерть бліда,
Поруч з ним, бринить сльоза.

Німець, от справжній вояка,
Здоровань йде лікувати.
Очі витріщив, бо бачу
Він суглоб на місце ставить.
Втрьох не вдержати Рустама,
Саккаджі це пам’ятають,
Варто спокій руці дати,
Опір вщух. Джигіт без тями!

Листям качана капусти
Загорнули хворе місце
Та пшоном житнім, без гречки,
«Лікар» радить оповити.
Ходить цапом. Що казати?
Вчений! Нащо йому спис?
Каже: Люблю пізнавати
Світ навколишній. На лист

Все що бачу занотую,
Так, щоденника веду.
І Оксент, родич Рустама,
Чемний дяк із Кам’янця,
Мовчки взяв його в обійми,
- Добра справа, підтримав.

Все, герой сьогодні він,
Його почесті та слава,
На прощання Анаіт,
Навіть, шолома подала
І втекла, бо очі - вуглі
Спалахнули, як багаття.

Чорнобривців купку в сумці,
Що для куль, приніс навіщо?
Подарую Гаяне.
Ех, малеча як зраділа!
Та суворий погляд батька -
І дівчина хутка зникла.

Повертаємо у табір.
Треба ліжко пошукати!
Та гудуть на сором ноги:
Поспішай влягтися спати!
Тож, голівоньку до возу
Похилив – і на добраніч!

Годі,- чую,- прокидайся!
Виводи коней тихенько.
Протираю свої очі,
Там пісок з Дністру, напевно.
Ніч, яка ти безсоромна!
Ледве-ледве стулив око
Як у рейд гетьман нас кличе.

Чуєте подих повітря?
З вітром рідні, мов брати,
Полетіли полки кінні
Полем-степом між яри.
Знов наметовим містечком,
Нищим голомозих. Клич
Козацький, грізний: Слава!
Вносить паніку в ряди,

Ошелешених з просоння,
Войовничих як прийшли.
Ніч та зорі зараз свідки
Як тікатимуть вони.
Місяць на козацтва шаблях,
Промінь лиха в скрутний час,
Піки душі проводжають
В край де гурії не сплять.

До розгрому не дійшло!
Вдарили вогнем гармати.
На гармати летимо!
Та стіною яничари
І кіннота в фланк бере.
Та резервом Сагайдака,
Полком Войцеха Усата,
Прикриваємо тили.

Час збиратися! Османи
Пам’ятатимуть цю ніч,
Бо козаки прорубали
Табір ворогів наскрізь.

8. 9 та 10 вересня 1621 року

Вкотре, знову на козаків
Суне наступ ворогів.
Та поменшало завзяття,
Ледве човгають вони.
Почалося дезертирство,
Поночі козачий тиск
Переляканими робить
Навіть воїнів в душі.

Та Султанові замало,
Він військову справу знає:
Кантемир-мурза з ордою
Шлях до Польщі відрізає.
І сполучення з підвозом,
Провіанту вже немає.

Усі ціни підскочили,
Бо нестача продовольства.
Козаки загомоніли,
Сагайдачний – розум-сила,
Звинуватив Бородавку,
Того голови лишили.
Захворіли коні, люди,
І Владислав, і Ходкевич.
Воякам війна звитяга,
Коні впали тисячами.

Як дивитися у очі
Бойового побратима?
Лагідні, такі терплячі,
Вони з сумом промовляють:
Треба йти іще в атаку,
Бо вівса гуде нестача,
А луги - за ворогами.
Розуміємо останнім
Кінний рейд буде в облозі.

Сагайдак, Жмайло та Стримба,
Русиновський та Чечуга
Обмірковують загалом
Напрямки та цілі рейду:

Їжу, порох та вівса
Відшукати терміново,
А ще треба прикриття
Чи возам, кінноті тощо.
Полк Чечуги у ярах,
У засадах, причаїться.
Прикриватиме відхід,
Заспокійливе на відступ.

І тому татарський табір
Знову ціллю, на прикметі.
Ой, не ті вони поночі!
Їм чогось не до вподоби
Гість не проханий? Пробачте!
Ваші учні вчитель скаже,
Голі п’яти, швидше, смажте.

Цього разу ми шукали
Вози, де вівсяні торби
Та боснійська контратака
Спростувала весь наш намір.
Ні, нам треба їжа коням.
Ми не битися! Навіщо?
Румелійські кличуть коні,
В табунах вони, в загоні.

Як в татар панує спека,
В румелійців час затишшя.
Звісно, нас тут не чекали,
Вартові позасинали.
Небезпечно це все хлопці,
На війні це смертю пахне.
Мов косою жито косим,
Місяцю за все подяка.

Мовчки рубимо намети,
Від плеча тих що вилазять
І нарешті лячний галас,
Мов серпом отам, по нижче.
Та зарано голосити,-
Півник курочці шепоче.
Ой, кажу Вам, добре топче!

Все, вже чуємо як зурни
Голосять з усіх напрямків.
Скликує Юсуф-паша
Румелійців до порядків
І шикуються до бою
Далкалічі Таяр-бека.
Всі прокинулися? От добре!
Повертаємо у табір,
Де-не-де, чогось знайшли,
Головне, не дали спати,
Перед штурмом, тим завзятим.

Це задумка Сагайдака -
Щоб кіннотники щоночі
Русиновського і наші,
Реєстрові запорожці,
Уночі проходять рейдом,
Бойовий запал знімають
Ворогам на відпочинку,
А піхота у цей час,
Втомлена, відпочиває.

Брали все, вівса та зерня,
Так, возами захопили
І уникнув спеки бою
В табір ніччю прикотили,
Кому що, а коні в милі,
Босняки на плечах ніби,
Легкі ходою мов хорти,
Переслідувачі вперті.

Скрип возів настільки близько,
Що як гримнув залп з засади,
Хусеїн-паша не вірить,
Воякам вперед накази.
Та Чечуга – вовкулака,
Що спіймав вже не відпустить
І в оточенні Хусейне
Більшість вояків втрачає.
Ніч! Чумацький шлях у хмарах.

Йду к вірменам. На прохання
Господарочки-бабусі
Прихопив торбинку з сіллю
І хустинку кольорову,
Вишиванки різнобарвні,
Золота та срібна стрічка,
Люди з крилами як птахи,
Птахи дивні з головами,
Трохи моторошно стало.
Радо встріли, гомоню їм:
На хвилинку, нема часу.

Сіль, зернину – стара в сльози,
Анаіт вийшла – хустинку
Розгорнув у подарунок -
І ляща спіймала шия!
Це від батька:- Йди, геть, звідси.
На хустинці файна пані
Чи єгипетська цариця?
На одне коліно сіла
В чому мати народила,

Руки - крила розпростерла,
Всю родину б обгорнула,
А тепер засув на хвіртці
Сповістив моє майбутнє.
Нащо тішився думками?
Здивувати мав турботу.
Ніч, а де шукати розум
Щоби вгомонити подих?

Бо до ранку… Що казати…
Хто повірить що не бачив?
Золоті засмаглі персі
Дивовижної цариці
Переслідують бажанням
Ще перегляд снам зробити,
Постелив вільчугу долі,
Впав, а сон поза очима.

Загадкова птах – цариця
Маше крилами назустріч,
Горнеться, рядком присіла,
Промовляє: Йди, козаче,
До обіймів. Йди, не бійся,
Серця стукіт мій послухай,
Бо з чекання я змарніла.

Пасма чорного волосся,
Немов пасма Вероніки,
Личком Анаіт я бачу,-
Збожеволіти, не жити,-
І зірки блищать, примара.
Анаіт, то ти Цариця?
Поцілунок мене тішить.

Аж від радощів здригнувся,
Ніч – і кінь по щоці лиже,
Побратим сіль сліз бажає.
Краще би не просинався!
Та гукають йти на чати:
- Годі з конем розмовляти!

9. Одинадцяте вересня 1621 року. Третій великий штурм.

Повні вози барахла:
Золота збруя коневі,
Ковдри з руна барана
І коври файні турецькі,
Шаблі з луками, прикраси,
Та майно для влаштування
З срібла, всіяне всіляко
У коштовне те каміння.

Сагайдачний йде возами,
Ні, немає в очах щастя,
Рейд для коней планувався,
Барахло коням не їжа.
Ранок, сонечко у хмарах
Заховалося. Сніданок.

Там де рейд нічний був – тиша,
Та підкріплення мов мари
Виникають, викликають
Із усіх країв османських.
Галасливі, войовничі,
В час безсмертя від Султана,
Ісарели при гарматах
Та розлючені джюнджюли.

Чи розбійників ганяти,
Чи в облозі штурмувати?
Лізти попри все на шаблі
Крізь вогонь гармат, мушкетів.
Де кіннотники відбірні із джюнджюлів,
Грізні бесли та албанці – арнаути,
Поза ними тулумбасів чути стукіт -
Яничари.

Бачимо! Є щось новеньке.
От Султан придумкуватий!
Міст зробили через Дністер
І воли всю ніч гармати
Везли порох та знаряддя,
Поряд прикриттям з піхоти
Яничари – потурнаки.

З них усе і почалося,
Бо вони стали навпроти
І козацький табір, кажу,
Як ласунка на долоні.
Почалася канонада,
Впав Василь Зоря, отаман
Курінний, не обійшлося,

Та Ходкевича гармати
Протидію оказали
І були найбільше вправні,
Змусили турків мовчати.
Поміж тим запеклу бійку
Сьогодення пам’ятаю:
Виючи летить кіннота -
Грізні бесли та секбани,
Акинджі, джюнджюли морем.
Чи не Тендра ми в протоці?

Заряджай!!! Команду чую,
Все, пробачте, не отаман,
Я свою роботу маю!
Лихо стане як не в змозі
Сам мушкети заряджати,
Майстра діло величає!

Звикли - і до канонади,
І до галасу арабів,
Неприємна лише слина
Від верблюдів, щось не гарне.
Знов і знов ця процедура,
Кінні сунуть чи піхота,
Гупаю мушкет о землю,
Дістаю кулю із рота.
Кожен має своє діло,
Та підчас буває скрутно.
То хапаємо всі шаблі,
Годі нам байдикувати!
Ще ні разу через вали
Не пройшла ворожа сила.
Як в оточенні був табір,
Присилав Ходкевич німців.

І залізні, в латах, німці -
Померанські списоноші,
Мечоносці з Бранденбургу
Та сокирники з Шварцвальду,
Гомінкі хмільні баварці,-
Мов тараном відкидають
Юрби турків і арабів,
Генуезців і валахів,
Молдаван, татар і інших,
Християн з країв балканських.

День закінчується, вечір.
Чи з останніх сил атака?
Бо юрба суне зо страху,
Невдоволені, не грізні,
Так без галасу, без зойків,
Мов приречені на страту.

І лунають знову залпи,
Безупинно, без перерви,
Теж задумка Сагайдака -
Стрільці кращі стали в першій,
Швидконогі – подавати.
Де розумні? Заряджати,
Ми резерв, третя шеренга.
Поряд спис, він на кінноту,
Шабля на гаку – піхоті.

Ще в резерві вся кіннота,
Крім розумників, насправді.
Знову попри негаразди
До траншеї підібрався
Ворог, збірна відчайдухів.
Лише три шеренги в центрі
Зустрічають, вже пробачте.
Інші масово на фланках,
Вогневий ланцюг, такий він.

Мабуть тяжко буде чую,
В першій – кинули мушкети,
В другій – крик про допомогу,
Тож  хапаю зразу списа,
Час покаже хто справніший.
Лізуть! Лізуть звідусіль,
Легкодухих тут немає.
Списом штрикаю крізь стрій.
Ой не добре, швидше шаблю.

Або пан, або пропав!
З криком лізу в першу лаву,
На тоненькому життя,
Ледве шаблею встигаєш
Відбивати ворога.
Ех, не прихопив щита,
Підібрав і в ліву шаблю,
Ворогів в очах пітьма.

О зручніше! Бачу ворог
Атакує вже не так.
Знахабнілість куди зникла?
Васковець, старий козак,
Теж дивується, аякже.
Зріс в очах, могутній – жах!
Навіть лівою рубаю.

І козацьке чую: Пугу!
Допомога, відступаю.
А на моє місце швидко
Козаки Білобородька
З флангу лівого примчали,
Свіжі, добре, ворог лізе.
Знову  пугу роздається,
Моісей Пенько до кума
В допомогу дістається.

Два пенька, пліч-о-пліч стали,
Хоч малі на зріст та вправні,
Шаблі швидкі блискавками,
Ворогів кладуть рядами.
Де пропасниця, Ходкевич?
Хоч у ліжку та все знає,
І угорців – списоношів
В допомогу, б’ють зі флангу,
Повернув ворог, тікають.

Васковець з Пеньком присіли,
Старигани віддихають.
Може доженемо, кажу.
- Ти дивись який відважний.
Кулі виплюй поки з рота,
Вчися лівою рубати.

Осавул іде Стримбецький,
Федір з ним, Білобородько,
З Сагайдачного наказом -
Все сьогодні, віддихати.
Руки з шаблями тремтять,
Після бою це буває.
Скачи враже як пан каже,
Дозвіл дав сам Сагайдачний.

10.  12,13,14,15 вересня 1621 року. Четвертий великий штурм.

Тиша поміж ворогами.
Так, ховаємо померлих.
Молодий Султан ще вірить
Що Фортуна сонцем сяє,
Від великого візира
Слово й діло вимагає.

- Яничарів щось замало,
З корпусу лише каліки,
Ті що були боривітром,
Одинаки – сова – пугу.
Попрохав чотири тищі
Велетнів із капикулу.
Особисті охоронці,
Геть розлючені проханням,
Бо в підсилення невдахам.

- Постачання зупинити,
Треба голодом морити.
І нарешті, з вуст Султана,
Розум віє: - Блокування!
Яничар – агу знімає:
- Де відбірні всі вояки?

Бо під Хотином відбірних,
Лиш коруджі – ветерани
Та тараном потурнаки.
- Скільки в списках стройових
Та бажаючих – таслакджі?
Повний рот набить акче,-
Голова летить з кургану,
Посміхався господар,
Молдована закували.

- Що іще? – Осман кипить.
- Треба розвідка…- Авжеж,
Найспритніших посилайте.
- Ні, хтось треба за посла.
І волоський господар
Костянтина посилає.

У поляків траур теж:
Каштелян помер Потоцький,
Той що сьомого числа
Стрімко вів хоругви к бою.
За Зеновичем пішов,
Володар гусар крилатих,
Відчайдух яких нема,
Кліо має пам’ятати!

Повний воз маю майна,
Сагайдачний так сміється.
Нащо груда барахла,
Якщо їстоньки потреба?
Кінь змарнів, так зле за нього,
До поляків в табір йду.

У фортеці є запаси
Для вояків. Королю
Треба дякую казати,
Від цинги, мабуть, помру.
М'ясо є, немає солі,
За водою йти вже в бій,
Бо розумників – саккаджі,
З охорони там загін.

Відчуваємо облогу
Шлунком швидше від атак.
Зустріч файна у фортеці,
Йде назустріч сивий дяк
З німцем. Соромно буває,
Якщо щось зробив не так.

- Отакої, лихом щастя,
Якщо всі іще живі!
Пригорнув мене до серця.
- Не скорити нас, брати!
Німець звів руки – голоблі,
Мов на плечах ланцюги
І на диво всім присутнім
Узундари чути спів.

Що утрьох нас об’єднало?
Спів мелодії життя,
Ніжки в танку відчуваєм,
А в душі серцебиття
Жайворонка, попри осінь.
Хмари хай пливуть на геть!
Якщо радістю є зустріч,
Гість бажаний ти тепер!

Ні,- соромлюся,- не смію,
Мав за честь того ляща.
Дяк сміється:- От провина!
Фараона файна жінка
Засмутила козака.
Нема часу щоб карати
За бажання піти в рай,
Як красуня в око впала
То віршами прикрашай,

Чи то яблуко гостинцем,
Є такий вірменський звичай,
То приходьте, пам’ятай.
Ніг не чую, так лечу.
У яру попід горою
Бачив яблуньку струнку,
В осокорах заблукала.

І – несу торбу гостинців,
Німець під рукою скриньку.
Для кого лазив по гілках,
Кращих яблук назбирав?
Для кого крізь терен хащів
Стежку крові прокладав?
Так для неї, бо тендітна,
Чорноброва мов луна,
В ніч наснилася вона.

- Є здавна, каже, прикмета -
Хто із яблуком прийде,
То дівчина не забуде
Й до молитви занесе.
Німцю не кажу, він в мріях,
Щира посмішка, от мрійник,
Вірш під носа бубонить.

Яка там зустріч з Анаіт?
Її брати – редутам гідні.
Пошуткувати як при них?
А німець, той хитрун, бо чую
Він щось запечене несе.

Три дні не бачилися, вічність.
Усі зраділи, от без бре.
Війна, досить скоромна їжа,
До столу хліб та сир несе
Бабуся, ввічлива хазяйка,
Геворк той з амфорою йде:

- За те що врятував синів.
Ні – ні,- хрещуся,- жити хочу.
Ну нащо долі клопіт цей,
Бо Сагайдачний не пробачить,
А просто голову знесе.

Лаваш, сир з сіллю та ізюмом,
Гарних родзинок смакота,
А німець з рогу хильнув, бачу,
І скриньку долі дістає,
Відкрив, там яблуко печене.
Його хазяйці віддає.

Бабуся, от кмітлива жінка,
До Анаіт його несе.
Всі горці схвально зашуміли,
Мовчу, про мене і забули,
Сміливо торбу достаю
І теж бабусі віддаю.

Ту мить навіки закарбую.
Вона промовила: - Джигіт!
Сусіда вовки шматували,
Коли він з яблуками зліз.
Усім по яблуку роздала,
Мені шматочок пахлави,
Подяка Гаяне за квіти.
Під стукіт рогів червонію,

Дудук тремтить, горці танцюють.
Мабуть чогось не розумію?
Переживав за молитви
Та пахлава гукає мрії
Шукати джерело води,
Як Гаяне несе у кахлі,
Сміється, вигляд мав дурний,

Як той посол, що від Султана,
Коли до ліжка привели.
Владислав мав прийом у ліжку,
Ходкевич, теж, не встаючи.
Не здивував посла і сморід,
Від падла тисячів коней.
Він бачив як примара – голод
Виснажує в безцінь людей.

А у Османа -  святкування!!!
Чавуш, кінь в милі, доповів
Щоби чекали Каракаша,
Паша із Буди вже спішить.
Осман, який Султан? Хлопчисько!
Скочив на коня, полетів,
Дарує дорогі жупани
Улюбленцю, що має мить
Дивитися на Сонце зверху.
Куди всі промені? В смітник!

Чому закохана Фортуна?
Тому що красень – відчайдух
Її ім’я вивів на шаблі,
Всі перемоги тільки їй
І Доля від Фортуни має
Прохання, аби був живий.
Тому численні перемоги
Йому вдавалися взнаки,
Він став натхненням для Султана,
Коли побачив ворогів.

- Вони нечисленні, байдуже,
Що захищають їх вали.
Мені довіра вести військо 
Щоб перемоги досягти.
Щільний удар на польський табір!
Відбірні надано війська
І Каракаш дарує шаблю
Султанові. Фортуна зла -
Її хлопчиськові віддали,
За все що скоїла вона?

Таку зневагу до богині
Пробачить Доля не змогла.
Османе – позабув про мир,
Що з позавчора був на часі.
Його улюбленець, кумир,
Пообіцяв принести щастя
До ніг Султана із голів -
Владислава і Сагайдака.

15 вересня 1621 року.

Найкращі кинулися в бій -
Анатолійці, румелійці,
Свіжі угорці, що прийшли,
Та яничари підтримали.
Нестримна сила мов змія
Обидва шанці задавила,
Та королевич Владислав
Не згаяв часу, підтримав
Що залишилися останніх.

Мушкети німців мов коса
Ряди нападників косили,
Німецька вправність це не жарт,
Коли доходить все до діла.
Летять угорці, їх веде
Сам Каракаш у вирій бою.

Грім самопалів яничар
Не чути за німців стрільбою.
Та вдерлися, в крові вали,
Йшли по своїм – чужим, тілами.
І Каракаша на коні – всі бачать,
Він для них Кумир. Його
Все військо поважає.

Та сміх Фортуни не для них!
Вона зневаги не простила -
Мушкетна куля з коня збила
Хто був улюбленець її,
Та він підвівся, треба в бій!
Як друга куля – і відбій!
Алі – паша, друг з яничарів,
Той що найкращий бомбардир,
Впав поряд вірний побратим
І зо три тисячі сміливців.

Все відбулося дуже швидко,
Всі за годину полягли,
І штурм великий закінчився,
Візир великий бачив все,
Спостерігав хитрун великий,
Східна підступність залюбки,
Не допоміг він Каракашу,
Як той піднявся на вали,
Зарозумілих, ой не люблять,
Пообіцяв, то й сам роби.

Відхлинули вояки, несуть
До ніг султанових пашу,
У того сльози, він не вірить,
Сувора дійсність на біду.
Він до візира, лемент чути,
Руками той тільки розвів.
Малий Султан, не розуміє,
Що втрати кращих збіг обставин,
Треба підсилити блокаду,
Бо зашморг краще від мечів.

Шукали винних? Є вони!
Угорець з голоду змарнілий,
Він Каракашу вказав шлях,
Дійти до шанців непомітним,
І полетіла голова.
Язик чи шлунок в тому винний?

Черга великого візира?
Всіх звинувачує Осман
Кублом невдачі та поразки,
Ще дезертирство і все інше…
- Може недогляду причина? -
Промовив Ділавер – паша,
От хитрий лис з Діярбакира.

Султан кипить, його не чують,
І на нараді він знімає,
Понижує Хусейн – пашу.
І хто за нього? Ви вгадайте?
Той що найменше військ привів,
Дикий віслюк месопотамський,-
Зневага від Хасап – паші,
Погляд презирливий Юсуфа,
Вони найбільше привели,
Вони найкращих привели.

11. З 16 по 20 вересня 1621 року

Ніч. Від річки прохолода
Тягне, геть пішли мозки.
Крадемося до османів,
Потурбуємо їх сни.
За кущами шорох листя,
Щось шепочуть вартові.
Комишину  з очерету
Кладу в рота, поплили.

Гак накинули чималий,
Щоб зненацька захопити.
Там вози із провіантом,
Тут – намети, спочивають,
Так хропять аж очманіти.
Бочки з порохом, селітра,
Гептом складені набої -
Кулі, ядра. Очі бачать
Треба галас тут робити.

Вартового у багаття
Булава звела до неба,
Зуб пішов за провіантом,
А Деркач  - гармати бити,
Міхайлевський, це Татарин,
Гість непроханий, пробачте,
Майстер галасу, повірим.

У наметах тиша й сплячка,
Вояків їжа зморила,
Геть не вчасно, бо козаки
Ворога не пробачають.
Шаблі в крові, лемент чути.
От сполохані як діти!
Вояки репетували,
Не в спромозі щось вчинити.

Полягли усі в наметах,
Несподіваний був напад.
Гнів Султана крає серце,
Засідка була зразкова! -
Зникла мостова залога.
Де паша Карахісару
Й друг його Алі – паша?
Зірки кажуть: Серед гурій,
Не поверне їх Аллах.

Те що значні були втрати
Та велику здобич мали -
З провіанту чи знаряддя,
Сагайдачного наказом, -
Звеселити Владислава, -
Щось знайти неабияке.
У чалмі знайшли арапа,
Подарунок від козаків.

У Олега Сербуленка
Нове прізвисько – арап!
Нагорода Сагайдака,
Бо змарнілий Владислав -
Королевич вмить одужав,
Подарунок як сприйняв.

Зараз мова за Лося,
Бо це він приніс арапа
У торбині мов курча.
Знатний, видний цей козак,
Побратим був Сербуленка,
Не розлий були вода.

Вдвох були й проти паші,
Так того з Карахісару,
Охорона з яничарів
Йшла на поміч, рятувати,
Бо хапали хто що в змозі -
Шаблі, списи та сокири.
Із останніх сил паша
Закликав напад відбити.

Величезного Лося
Тільки цим роздратували,
Кинув шаблю і кулак
Вбив найближчого вояку.
Спину йому прикривав
Фехтувальник наш найкращий.
Невеличкий так на зріст,
Десь Лосю був вище пупа.
Шабля – блискавка в руках
Ворожить: Всім буде дупа!

Лось сокиру відібрав,
Почалася різанина.
Мов на скотному подвір’ї,
То рука летить з шматтям
Яничарського мундиру,
То юскуф навпіл в мозках,
Кров рікою плеще, бачу
Прокотився вже тюрбан.
Щось паші язик нам каже?

Друг його Алі – паша
Йшов на поміч, запізнився.
Та Лосю на це начхати,
Він сокирою махнув
І Алі – паша без хати.
До намету як ввійшли,
Там арап сидить, папуга.
Чи то іграшка паші,
Чи до віяла напруга?
Сербуленко врятував,
Звідти і арапом став,
Батьком нехриста з Алжиру.

Так, отямилися ледве,
Надійшла підмога вчасно
Та козаки пощезали,
Ворог не стулив очей до ранку.
Як ранкові промінці,
Знов Осман військо шикує
І гарматний Бог війни
Кожне серце провокує.

Яничари у колонах та араби у бурнусах,
Йдуть на приступ немов хвилі,
Знов кіннота полетіла,
Хочуть охопити фланки.
Не на тих усмішка долі
Зупинила погляд, бачу.

Полк Пенька їм не зломити,
Полк Стримбецького мов скеля,
Він Лучкевичу заміна.

Двічі наступ ворогів
У вали наші впирався
І знамена яничар,
Красномовна річ, ознака
Що долають козаків,
З байрактарами голів,-
Королевич получив,
Подарунком очі скляні.

Тулумбасів грізний стукіт
За вогнем гармат не чути.
Ошелешені акинджі на козаків налетіли.
З тилу стріли та прокляття
Тож Ходкевич це побачив -
І з Німеччини піхота
Прийняла «вовків» на списи.

Так німецький галас чую
Посеред козаків, добре.
Вечоріє. Яничари, от не спахи,
Невдоволені відходять.
Ой, не злить нам отамана!
Сагайдачний голосив всіх,
Хто смакує перемогу
І шибайголови – в шаблі,
Не дали туркам спокою.

Славний лицар Богдан Конша,
Це його кіннота п’яти
Яничарам салом маже.
Де в атаці Сагайдачний?
Перший, хлопці захищають.
Як відходять - він останнім,
В нього серце отамана.

Розробив він план атаки
На бунчук шатра візиру.
Три полки тихенько вийшли
Ніччю форсувати Дністер.
І опівніч сон візира
Геть сполохав гук совиний.
Почалася різанина.
Яничари стали в коло
Та дарма, знесла лавина.

Сам візир Хусейн – паша
Не відчув погроз аж поки,
У намет ввійшла війна,
Славний Сидір Семакович.
Здер чалму, пояс, вбрання,
Та коштовні обладунки.
Що застигла сивина?
Чи думок піти бракує?

І козацький чобіт дав
Копняка на фарт візиру.
Біг по заростям, тремтячу
Поламав очеретину.
Лиш в печері до світанку
Заховався і чекав,
Борода ще чула силу
Як кулак її стискав.

Полк Підгірського Адамка
Взяв знамена яничар,
Тихів полк гурт з провіантом,
Захопили на возах.
Що подієш? Це війна!
Ми для чого зібралися?
Або пан, або пропав.

За Ходкевича наказом
Табір свій перенесли,
Бо відчутні маєм втрати,
Ближче к німцям за змоги.
Знов копаємо ті шанці
За дощу. Немає часу
До вірмен в гості піти.

Зустрічаю лише німця,
Спис тримає каланча,
Дружно плескає по плечах.
От безмозка голова!
В шлунку зранку ані крихти,
Все що вчора з’їв, піт сіллю
Теж облизую, пішло.

Він трясе, бачить, нахаба,
Що терпець піде на край,
І сміється, воду несе,
Справжній друг, кажу я Вам.
Ковтаю, не та струмкова,
Що з вірменами пили.
Спогади про незабутнє,
Сльози – віщі чаклуни.

- Мені сниться Анаіт,-
Каже німець загадково.
От халепа! Теж мені,
Звістка вухам випадкова.
Дивиться? Слідкуй за оком!
Чи не я отой рудий?
Закохався! Мружить оком,
Хоче ввечері піти.

Добре платить королевич,
Ні – спокусі утекти,
Пиво, їжа і дозвілля,
До вірмен думки знайти.
Козакам дещо складніше,
За Украйни ми прийшли.
Щоби не палали села,
Тищі бранців не вели
До Туреччини в неволю,
Піднялися козаки.

Знов штовхає мене німець:
- Тобі впала Анаіт?
Геть безмозкий! – До вподоби?
По очах бачу що ссить.
Ні, дзвіночком мені сниться
Гаяне веселий сміх.
Ні, не вірить. – Торбу яблук
Для чого тоді приніс?

Бо вони моя родина,
Захищати їх прийшли.
- А хустинку кольорову
Теж бабусі ніс, кажи?
Сипле сіллю кров козачу,
Мабуть хоче тумаків,
Та не добрий погляд бачить,
Підморгнув: - Допоможи.

Чи не кожну ніч козаки
Рейдом к туркам залюбки,
У наметах що завгодно
Можна возами знайти.
- Пошукай, прошу як друга,
Черевички, к серцю шлях,
Бажано щоб кольорові,
Із саф’янну, пам’ятай.

Зворушило! Не каміння,
У козаків серце є!
Тож веду його до возу:
Подивися. Бери все!
Що казати? Очманіти!
Ошелешений застиг
Німець, бо мій воз набитий
Скарбом, що знайшов в наметах,
Після бою мандрівник.

18 вересня 1621 року

Полин та терен надихають,
Червона рута тягне час,
Барвінок стелиться до гаю,
Де чатові, бачу, стоять.
Лежу у хмизі, терен коле.
Терпець на краї, от життя,
Насамперед, це бійка долі
За існування, майбуття.

За щось далеке, неосяжне,
Як в мріях жайворонка спів,
Бо Соловейка поховали,
Немає козака, а в серці
Зостанеться чудовий спів.
Дощ сіє, втерплю, зачаївся,
Вільчуга гріє та важка,
Як три барана уляглися,
У шароварах спів струмка.

Долоня прикриває очі
Та дощ настирливий вже йде
І блискавка дратує очі,
Бо кущі терену ворожі
Перелякали вже мене.
Не грім гармат, а кущі тінню,
Враз величезні та стрімкі,
Як хумбараджі – яничари,
Ще мить і постріл був в кущі.

Де Борош? Знову з Джерелейко
Рахують кулі в коваля?
Казав що швидко, без затримки,
Дивився в очі і брехав.
А я йому, навіть повірив,
Буде йому від Коропця.
Один - самісінький у полі
Воюю з тінями куща,
Добре що дощ, бо штани вогкі,
Вітер хвилюється, а я?

Учора чатового вкрали,
Того тру очі та не сплю,
Бо не бажаю свою дупу
Зробить знаряддям на колу.
Чому полин терпкий та гіркий?
Байдужість зникла де й була.
От якщо коники зникають
Кобзар співає блискавкам?

Хмари отарою. Та йдіть вже.
Я дощ не кликав, на чатах.
Мов темна ніч її волосся
Та очі сяють в блискавках.
Чого до мене засторога?
Так німець чемний, весь в віршах,
Ще й яблуко дарив печене,
А торба яблук, що не знак?

Мої надбання мають сили?
Горці поважні підтвердили,
Лиш Анаіт мовчить. Кажи,
Я погляд твій жадаю бачить -
І темні очі, то чи ніч
У блискавках мене зустріли.

Гримить. Здригнувся, спис в боці,
І шепіт Бороша: - Ти що,
В кущі жахаєшся по ночі?
Полікувати твої сни?
Знайдеться лікар і покращий,
Чатуй, погляну на струмка,
Прикрий, якщо почуєш зайве,
Зігріюся, туди й назад.

Поміж позицій рівчаки,
Яри між пагорби, в одному
Верба сховала в косах втому,
Даруючи гомін струмка,
Де склянка кухля прохолоди
Шанує втомлені серця.

Під охороною саккаджі,
Ті що сховалися в гаю,
Бо дощ такий, війна війною,
А непогоду пережди.
По рівчаку тихо прямую,
Як блискавка мені: Вовки!
По стежці тіні промайнули,
Перші у черзі до води.

Рука на гак, відчути шаблю,
Вовки підняли голови.
Чую погрозливе та добре,
Не поспішайте, зачекаю,
А серце в колотнечі б’ється,
Мушкет та кулі на возу,
Ще списа Борошу зоставив,
Присів, тихесенько сиджу.

Вовки пішли, дикі тварини.
Дупа прилипла до землі.
Непередбачувані гості
Чого трапляються мені?
Біля джерела, під вербою,
На мить у мрії завітав:
Якби не зустріч випадкова,
То Анаіт зовсім не знав!

Як лезо шию огорнуло,
Саккаджі, два бородані,
Джуру козацьку полонили,
А скажуть, що в бою взяли!
Шаблю забрали і сміються.
Так на мотузці беріть гак!
Гачок спіймали. У цей час
Мотузка зашморгом схопила
Найближчу руку вояка,

Нирнув під нею і зненацька
Я під колінко його впав.
Потужний стогін, хрускіт хрящів,
То завалився бородань.
Я разом з ним в струмку і шабля.
Моя ти рідна, знов прийшла?
На лезі шаблі тінь майнула,
Назустріч викинув клинок,
У темряві дві сталі в іскри,
Удар, удар, захисний блок,

Та перший за ногу вчепився,
Присів, тримай і ухилився,
Другий проскочив мене сам
І полонеником враз став,
То Борош вчасно допоміг.
Каже вовків побачив зграю,
Тож вирішив на поміч йти.

Води набрали повні сакви,
Несуть коромисло гусі,
У бороду бурчать, шепочуть,
Не вірить, мабуть, досі в шоці,
Прийом козачий бачив він,
То випадково підсковзнувся.

Лізти на гору не спішать,
Може задумка є на зайве,
На сьогодення лисом  я
Підпаски ріжу, штани впали,
Полегшення відчули – ні?
Отак з водою і прийшли
Бородані і без штанів,
Життя важливіше, пробачте,
Збігся весь табір, сльози в них,
Перегляд. Оплески, аякже.

    Їжа

Вже другий тиждень йде війна,
Облога зашморгом лякає.
У кого шлунок гетьман справ,
Той піддається і тікає.
В османів – купи християн,
В поляків теж були невдахи,
Ходкевич прийняв циркуляр -
Маєтки, статки забирати.
Що втікачам? Та їм начхати!

Бо з їжі котрий день конина,
Отож ласуємо її.
За хліба що? Коня печінка.
Не в шинку вибір маєм свій!
Як в перший день, на здивування,
Було вино на святкування.
Зашморг облоги всім довів
Що головне – порох та сіль.

І в рейди славні козаки
Були приречені ходити,
Аби здобути провіанту.
Тому захоплене майно -
Чи на возу, чи на гарбі, -
Усе що рухалося гнали
До запорожців напрямки.

Потім дивуємося, нащо
Тюки з платтями на війні?
Чи повний возик з гребінцями?
Кому жіночі чобітки?
Може купці нас оточили?
На свята першими прийшли?

Поїсти! – в думках повсякчас,
Лиш оселедець співчуває.
Де паляниця запашна?
А сіль та сало? Де цибуля?
У мріях діжка куліша,
На шкварках, на димку багаття.
Облога замовляє час,
Як буде сили бракувати
Тоді Османові свята.

Тиша у Хотині вночі,
Немає городян, пішли.
Ще до початку всі пішли,
Як поповзли ті лячні слухи.
Скрипять по восени хвіртки,
Лише вірмени зосталися.

Корчма, крамниця, а в ній крам.
Життя чи варте того ламу?
Чи може в ньому сенс життя?
Хто знає нащо народився?
Безмежне поле майбуття
Дарує простір для досягнень.
Наскільки кожен крок життя
Наближує чи віддаля
Нас від мети? Лиш Кліо знає…

Зірка над Хотином палає.
Чому вірмени не втікали?
Сумнів війни вчить захищати,
А не втрачати рідний дім.
Де у родині п’ять братів,
Три замалі тримати шаблю.
Лиха година їх знайшла,
Час козаків їх підтримати.

Мушкет протер, нагострив шаблю
І списа з річки камінцем.
До вечора сьогодні вільний,
Йду до Анаіт з гребінцем.
Від задоволення радію,
Аякже гребінець надії,
У візерунках пустотливих,
Та сакви повні за плечима,
Джерельної, набрав, води.

Вітаюся, старий на дворі,
Вже шкутильгає, робить щось,
Погляд похмурий. Тиск облоги
Веде до відчаю, отож.
Бо він мене немов не чує.
Від шкутильгання аж змарнів:
- Із зранку відказали ноги.
Куди піти шукати сіль?
Вже кілька днів стіл не солоний,
Пропасниця по місту йде.

У мене в думках – Анаіт,
Бо подарунок їй приніс.
Гукає, вибачте, родину,
Перша прибігла Гаяне,
Троє братів та йде матуся.
А я приніс тільки води! -

Й цьому радіють.
Кажуть що дяк, також, хворіє.
Де Ованес? Купує їжу.
Поляків гомін у корчмі,
Чиєсь підвищення прилити
Зібралися гучні пани,
Анаіт їм готовить їсти.

І лише очі Гаяне,
Чорні родзинки співчувають.
Малеча, та дівоча стать,
Тож гребінця я їй дарую.
Як треба то іще знайду,
У турків всячини навалом,
Всіляка зброя на возах
Та купи торб рейду чекають.

11а. Звільнення Рустама.

Мушкет ладнаю, сьогодення
У тиші зранку. Турки сплять.
Ні – ні, запечене за вітром,
Отже до їжі, певно, час.
Потім потреба наступати.
Порадьтеся, дарма всі втрати!
Додому йдіть по ковзани.

Сьорбаю юшку із казана.
От буйвол добрий! Костомаху
В руці держу, мов булава,
Та все одно солі замало.
Чебрець, перчина та укріп,
І від знавців - листя тім’яну,
В очах від гострого сльоза.
Оце побачила б дівчина,
Як дощ рясніє в козака.

От звідки циганча присіло?
Артема Марченка сім’я?
Очі тремтять, такі знайомі.
Де це я бачив циганча?
Тримай дитино костомаху,
Хоч зголоднів, та все ж віддав.
З під капелюха чорноброва
На мене дивиться вона.

Анаіт! Ти серед козаків?
Шепоче на вухо дівча,
Що брат Рустам десь зник, пропав…
Доля нагнівалася, лихо!
Родина вельми зголодніла,
Бо постачальник був один,
Як Ованес до віршів ладний,
Так трійця ще малят, братів…

Збираю м'ясо з казанів,
В торбину хліб до сиру, рибку.
Що здивував? У пісний час…
Отож воно, в очах подяка.
Рибину видав курінний,
А сіль? До гетьмана звернуся,
Якби собі, вірмен сім’я,
Він дозвіл дасть, оком клянуся.
- Чи в торбі є те зайве око?
Ти бач, допитлива яка?

- Шукати де? – питаю очі, -
Чекати доведеться ночі!
Сумує погляд Анаіт.
Як пень застиг, хоч провалися.
Та обіцяти як? Навіщо?
А якщо..? Краще помолися,
То збережуть його боги.

А може? Думка промайнула!
Краще до гетьмана піти,
У його владі рахувати -
Потрібно буде це чи ні?
Якраз полковники з наради
І Сагайдачний люльку б’є.

Погляд пронизливий, не жде:
- Що, знову будеш щось прохати?
Які промови? Сагайдак!!!
От звідки наперед все знає?
- Та дам я сіль, не заважай,
Про головне мова опісля.
Анаіт, що стоїш, застигла?

Хто про корчму вірмен не знав?
Сумна така, стоїть щебече,
А він балакав зо старим! -
І до сприяння безперечно.
- Іди додому, Анаіт!
А ти джура, за адвоката
Чи до дівчини на млинці?

Та маю думку обміняти
Тих полонених саккаджі.
- Спочатку поверни штани,-
Сміється гетьман,- ніч з морозом,
Кажуть замало бороди.
Сміється й Ваня Омелян,
Палає золота щелепа,-

Ядро з мортирки не спіймав,
Де зуби – кабакове зерня,
Усі в крові підрахував,
Болить земля. Яке насіння?
За те що справний був козак,
За кошти коша зуби має,
Коваль з Мар’янівки ковав,
Іван підтверджує – Заруба.

- Якщо знайдеш, допоможу
Чи хлопцями, чи полонені.
Дивися та доповідай,
Що він живий підтвердив Вронський,
На гаманець турків запрошуй,
Де вовки в злиднях виють - стій,
Йдеш рятувати, варто знати.

Сиджу, балакаю з саккаджі,
Усіх додому тягне вкрай,
Їх сотник – шваґра, родич якби,
За гроші будь що віднайде.
Отож удвох підемо ніччю
Щоб перемовини вести.

Вже другий день гатять гармати,
Ядра усіяли вали,
Спостерігав – кавун відбірний.
Ніхто у наступ не іде?
Вже чатові у полі змерзли,
А к ворогу підтримка йде.
Прийшли війська паші з Егеру,
Вбрання цікаве, кольорове.
Та по Рустама треба йти.

Один з численних рівчаків,
Там де верба карає око,
Дарує стежку – шлях к струмку
Прозорому, бо чиста вода.
Війна, а роздуми рікою :
До мене Анаіт прийшла -
Відзнака чи винагорода?

Прохати німця не змогла,
Його загін стоїть на чатах.
То мабуть я зараз герой?
А якщо звільнимо Рустама,
То поцілунки не завада,
У почуттях аж заблукав,
Така на серці насолода.

Швагро  погодився за гроші
Занапастити вартових,
І вкупі мати полонених,
Винагорода за вірмена,
Якщо повернеться живим.
Та чого злидні промайнули,
У посмішці, не за лихим?

Доповідаю Сагайдаку
Що щось не добре у очах.
Він ствердно промовляє: - Добре!
Багатому чорт яйця носить,
Як не наступить на хвоста.
От що він має на увазі?
Розумний, хитрий, голова!
Аж вуха пухнуть, наче добре,
А виявляється брехня!

На другу ніч швагро співає,
Що вдвічі виріс аманат,
Та Сагайдачний стоїть поряд
І до зірок летить стріла,
Де вогником її вбрання.
Швагро нагліє: - Вдвічі платня,
Кожен наступний день, щодня!

Кому він каже? Молодцю,
Чи є звитяга на вівцю?
А як супроти молодця,
То сам миршавий як вівця.
Бо  Стародубова Петраш
Федір підняв його за вию.
Де охорона? Хутко зникла.
Які саккаджі вояки? Та ніякі!

Рустам вернувся у Хотин!
Та не джура мав поцілунки,
А Сагайдачний за свій вплив,
Та Стримба, бо звільнив Рустама.
Йому всміхаються зірки
Та вся повага вірмен – горців.
А що мені? Смак пахлави
Від Гаяне, дівочий подих.

12.  24 – 25 вересня 1621 року. П’ятий великий штурм.

Чи недогляд, чи негода,
Чи пропасниця – біда?
Але вмер коронний гетьман,
Так Ходкевича немає.
Любомирський, польний гетьман,
Став нащадком купи справ,
Де облогу під Хотином
Мав вирішувати сам,

Бо намети військ Османа
Ближче стали, завдяки,
Що прибула знову поміч,
Яничари підійшли!
Ще й які! Краса та гордість!
Зі столиці вояки -
Капикулу – яничари,
Най наближені солаки
Та сокирники – балтаджі,
Охоронці зі дворців.

Їх привів сам капуджі
І Осман відчув – є сили,
Щоб на штурм знову піти.
Грізно тупнув його чобіт:
- Готуватися до бою!
Наступаємо усі,
Бо життя того не варте -
Споглядати на Хотин.

Полоненик балакучий
Звістку радісну приніс,
Що Ходкевич зранку помер
І Султана охоронці
Перші рушили на смерть,
Шанець Вейгера зайняли,
Німці в відчаю тікали.

Бій спекотний. Всі пішли
За султановим наказом -
У крові знову вали:
Польські тричі форсували
Відчайдухи – яничари,
Хто за ними? Вся спільнота -
Вовкулаки – акинджі,
Грізні, поки бігли, бесли
Та секбани. Вівці? Ні!

Нащо на валах кіннота?
Так уся грізна кіннота,
Як звичайні пішаки,
Йшли на приступ
Під мушкети,
Що палили. Навпаки,
Грім гарматний у османів
Не приносив нам біди.

Зо дев’ять атак відбили
Запорожці – козаки.
Сагайдачного наказом:
Бити міцно ворогів.
Кожна куля має влучить,
Відчуваєм дефіцит.
Зосереджені козаки -
Розпалився апетит.

Лізуть вперто на вали
То сокирники – балтаджі,
То капикулу – стрілки,
У кольчугах вояки.
Купка проти них козаків
Та спитайте – хто вони?
Гени Копанєва курінь,
Запорожці – козаки.

Ось вусань Василь Зарудній,
Поряд Войченко Сашко
Булавою вправно крутить,
Навіть хмарам не смішно
За спиною яничарів,
Бо спішить Толя Захаров,
Подорожка чути сміх,
Краснощьок, той заморився.
- Що Микола зупинився?
Заряджай мушкет мені!

Яничари наступають,
Різанина на валах.
- Що, Степанович, робити?
- Вмер Ходкевич, каже лях,
Де стоїть Григорій Білий
Не пройде туди Осман!
Всій старшині в полі бути! -
Сагайдачного наказ.

І пішли діди до бою!
Колот всіх порахував,
З ним Тичинський і Кобзенко,
Шелест, Ваня Омелян,
Коропець спішить, Олекса,
І джурою Коровай.

Штурмові загони – хвилі
Вкотре вийшли на вали,
Вже не чути грім гарматний
І мушкетної пальби.
Спів дзвінкий шабель забули?
Ні, в козаків з цим гаразд.
Хто там лізе? Виливаний,
Каже щось у нас не так.

Та Зарудній вже завівся:
- Де ті курячі лапки?
Хто там носа свого суне,
За підмогою скачи!
Гострий вислів, от друзяки,
Від Сашка як вітерець:
- Повисмикаю всім вуса,
Розступіться, нетерпець!

Шаблі проти ятаганів,
Списи лізуть, їжаки,
Колотнечу не спинити.
Чуєте чарівний спів?
Де б не був, а відгадаю
То чиєї шаблі дзвін?

Говірка дамаська шабля
Ворогам на зле співає.
Хто найкраще на Січі
Співом душу повертає?
То Павло наш, Трофімчук,
Чуєм, діло своє знає.

Не спинити хід часу,
Кажу те, що пам’ятаю:
Поруч був Сергій Капшук,
Бій іде, він впав – немає,
Турок у друзки шолом
Булавою розбиває.
Ой, замало вбити сил!

Бо Сергійко Богу душу,
Не бажаючи заклав,
І панотець: - Ще завчасно!
Янголами підтримав -
Піднімається Сергій,
Очі мов в вола червоні,
Турок розум вже шукав,
Бо побіг десь поза очі.

Бій триває, знов шукаю,
Так лежить він нерухомо,
Сеймен збив його прикладом
І душа на небо горем,
Та Петро, святий на хвіртці,
За Того що зверху: - Зайвий!
Невже зважишся на втретє?
Та Сергій каже: - Достатньо!
Піду, мабуть, к гармашам,
У гармат допомагати.

Забарився, гострив шаблю,
То не шабля, а коса!
Зупинити Ведмеденка
Неможливо сам на сам,
Бо Ведмедик не в настрої -
Грім у блискавках з грозою.

Впізнаєте хто з ним поряд?
Мабуть Смерч, жага Природи,
Губить кращих яничар?
Ні то Стримба з булавою!
Не марнує час, примчався,
В гущавину увірвався
І сокирників загін,
Спантеличений, задкує,
Бо в думках про все жалкує,
Та дарма – до гурій в рай
Супроводжує Микола,
Полковий наш отаман.

Чуємо: - Віват! – поляків,
Любомирський їх веде.
Відчайдушний контрнаступ
Шанець Вейгера верне.
Чималі в цей день мав втрати
Невдоволений юнак.
Так, він з пагорба все бачив,
Злість нарощувала жах.

Що на другий день?
Збирають, так обидві сторони,
Всіх полеглих, бо тварини,
Дикі звіри озвіріли -
Кров почули, виють жах
Та птахи чорні кружляють,
Не на добре в зграї смак.

Що казати, на цей час,
Верблюд з стайні на вечерю.
Бачить Той – не порося,
Як худоба – худорлявий.
Яловичину шукай?
Як його освіжувати? 
Грак розмахує крилами,
Тож Бабай й Пономарі,
Батько й син Пономаренки,
Ніжки плутали вночі,
Келепом його звалили.

Що стрибали пів ночі,
Влучити, то слів замало.
Верблюд бачить, не дурний,
В відповідь почав харкаться.
Боронь Боже щось казати!
Всі нагнівані та злі, їжа поряд
Ця горбата. Влучні постріли слини -
Нагорода чи зневага?
Витирають кунтуші, задоволення замало.

Готує куурдук Бабай,
Смажене м'ясо. Щось мудрує,
Делікатеси із горба
Каже смачні. Кого дивуєш?
Я їв запечене ягня, кабанчика
З вогню знімав і перший в черзі
Їв кров’янку. От ковбаса! Я ласував!
Чи не новина цей верблюд?
Підошва чоботу смачніша.
Цибулька, часничок та хрон,
Солі немає. Всім здоров’я!

26 – 27 вересня 1621 року

Погода тільки по гриби.
Стайні турецькі також вдячні,
Бо сіє дощ, не до війни,
Луговиська в соку поважні -
Верблюди, буйволи, слони!-
Смакують присмак Прикарпаття!
Чобіт у глині, йдеш в траві
Чи стежкою – одна ковзанка.

Та вітер з півночі приніс
З Карпат, вночі, звістку – вітання,
Подих морозу від зими.
От серцем чую на погане!
Чого бракує? Ковзанів!

Південні люди у Османа
Без настрою в атаку йшли
Під дощем куль. Немає змоги
Прискорити свої думки,
Бо все супроти -
Земля, погода, козаки,
Розпач Султана безлад вносить.

А Сагайдачний – богатир!
Він кожен день аналізує -
Які резерви підійшли,
Як наслідок що нам робити.
Два дні підкріплення ішли
Кіннотники та ще піхота.

Мосул, Алеппо та Алжир
Своїх надали вояків,
Хоч забарилися к початку
Та шлях до Хотину довів
Що не звитяжний хід боїв,
Бо крізь чатують злі татари
Що дезертирів переймають,
Їжу, худобу здобувають
Та перехоплюють гонців.

І знову на раді старшин,
Попри проблеми з провіантом,
Станом вояків та коней,
Та головне – порох в нестачі,
Наполягає гетьман – рейд!
Полковники гарчать зухвало.
Стурбованість та за Украйну.
Вона найкращих віддала.
Що гетьмане на це розкажеш?

Хто генеральний осавул?
Хто вир подій всякчас планує?
Григорій Білий всім довів
Що він найкращий осавула.
Кремезний, погляд крізь часи,
Підвівся гетьману в підтримку
І Стримба впевнено став з ним:
- Поляків треба запросити,
До Любомирського гонців.

І Сагайдачний посміхнувся:
До перемоги шлях важкий
Та хто не йде, не бачить цілі.
І Любомирський погодився
Щоб Русиновський поспішив:
- Час несподіванки – вночі,
Бити по свіжих щоб відчули
Які вони нетрі війни,
До ранку жах ночі ковтнули.

Пішли – пішли, в останні коні,
Всі забаганки то для них,
І знов зненацька захопили
Свіжоприбулих, горе їм,
Бо тиша ночі в хмарах темна.
Де пощезали вартові?
Жахіттям сполохи багаття
Та дзиґами горять клинки.

Мов ніж крізь масло прорвалися,
Намети в скупченні вогнем,
Зойк переляканого війська.
Хто шикуватися, хто ні,
Бо в багатьох перед очима
Тіні нападників в пітьмі,
Поки ще живі –бігти далі!
Війни солодощі сприймають
Ті хто у серці хижаки.

До пасовиськ пройшли мов вихор,
Немає часу для питань,
Верблюди, буйволи численні
Та коні в табунах. Беремо!
Сполохана суне вночі,
Під зойк споглядачів ця сила!
Реве та стогне вся тварина
І заховався дикий звір.

Гетьманський полк йде на чолі,
Хто шикувався згинув, зник,
Бо табуни троїли сили.
Султан розбуджений вночі,
Стривожений на це дивився:
Звідки ті сили в козаків?
Яка земля їх породила?

Ще вчора – ніякі були,
За ледве вдержали вали,
Поночі – невгамовна сила!
Треба добити їх в кублі.
Все військо що до бою здатне – в бій!
Гармати, прикриття з піхоти,
Стануть навпроти козаків,
Їх ціллю був козачий табір.

Ледве поїли – в бій пішли!
Гармати палять без зупинку,
І грізний тулумбасів бій
Вже вкотре сповістив про бійку.
Гримять мушкети, все в диму,
Туман війни ховає намір,
Османське військо виринає,
Навіть саккаджі у строю,
Знайомі бороди на валах.

Мене заждіть! Мушкет кладу,
Замало куль, порох в нестачі.
Східний палаш схопив рубати,
У лівій – шабля, захист мати.
От куди стати? Всюди бій.
Барабаші, брати стіною,
Ведмежа кров, Сергій з Юрком,
І Прохода непереможний,

Звитяжних хлопців курінний,
Де осавула Вітька Грубий,
Вельми шановний наш панич,
Веде підмогу з сердюків.
Приєднуються к ним найближчі.
Хто зліва – Марченко Артем,
Правіше теж, молодь козача -
Гарбуз, Сорокін, Коровай.

Послухайте! Відчули – ні?
То йдуть у наступ кобзарі.
Не ті що душу вивертають
Під кобзу спів про козаків,
А хлопці з куреня Кобзенка,
Дуже завзяті козаки.

Облога зруйнувала все -
Стосунки, час, суспільство, страхи.
То бачив німця кожну ніч,
А зараз чую лиш команди,
Став офіцером. От гусак!
Повсюди він, завжди несеться.
Куди ти пнешся? Геть змарнілий.
То чиї ребра там стирчать?
Та очі – ліхтарі жевріють,
Вже не сміються, щось не так.

- Служби тягар мене з’їдає,-
Промовив він, тяжко зітхнув.
- Чи віднесеш ти черевички,
Бо у дозор нам уночі?
Дивуєшся даремно, друже,
За почуття до Анаіт,
Після війни візьму у шлюб,
До Померанії дружину,
Хай почекає, відвезу.

Тобі я довіряю, друже.
Перший отримаєш листа,
Пообіцяй що будеш шафар
Як поведеш нас до вінця.
Да я… Дивлюся в його очі
І відказати не спроможний,
Бо він осяяний стоїть.
Як відказати? Не змоги.

А Анаіт? – ледве промовив,
Мов ком у горлі, не слина.
- Вона дарує поцілунки,
Повітряні як вся вона.
Чи є ще янголи на світі?
Бо вірю згори к нам зійшла.
Повіриш, німб над нею бачив…
Та досить, друже, йде війна.

- Пообіцяй!!!  До згоди, друже,
Не підведу, вона твоя,
Хай буде в серці королева,
А я твій шафар до вінця.


28 вересня 1621 року. Шостий великий штурм.

З морозом Вас! Бо кригу бачу!
Під очеретом заметіль.
Як очеретове насіння?
От з ночі прохолода віє,
Біля багаття хлопці всі.
В кого жупан, кунтуш багатий,
У Бабая – східний халат!
Де зникла рідна тюбетейка?
По вуха шапка міхова.
Доволі чебрецю кидати!
Бо це не плов – куліш без хати,
Десь відшукав він східні трави,
Мудрує, щось собі смакує.
Ти сала більше накладай!
Шкварки роби, щоб краще смак був.
От телепень, це не баран!
Це буйвол з Азії йшов в гості,
До тебе у казан жадав.

Йде курінний -  Юлій Лящина,
Нащадок Цезаря мабуть.
Я пам’ятаю його батька,
От славний козачина був
Та ніжки підвели старого
І не пішов з нами в похід,
Так зараз рибку – солонину
Заготовляє на ставку.

Ляща давав всім посіпакам!
Всміхається. Чого спішити?
Так хоче турком налякати
Аби сніданок був гарніше?
У Сагайдака на нараді,
Слухав уважно, молодець.
- Вже з порохом останні вози,
Набоям з кулями, терпець.

Знову готуються османи,
Довго шикуються вони.
Влучати, мусимо, в поважних,
Султана бачили з слонами,
То кажуть бойові слони.
Для тих хто спить і не второпав,
Повторюю, сурмлять слони!

Без переляканих, відразу
По них стріляйте геть усі.
Славко Наріжний, той сміється:
- Чи по куліш вони прийшли?
Тоді їм до Славка Горбенка,
Якраз він шаблю нагострив.
Які вони на смак слони?

- Бочанова про це спитайте,
Він чатових з ночі привів.
У шахи якщо добре грає,
На дошці смакував слонів.
Але Андрій гарчить, бо з ночі,-
Поїсти і поринуть в рай.
- Хочеш до гурій сон понести?-
Це Тронь Андрію співчував.
- Кого ще в пекло я не слав?

Така вона - доля козача!
Мандруємо від пекла в рай!
Сусідній курінь. Невже сварка?
Тут Малюків козача зграя
Напала гептом на Юрка,
Та Клипа, славний козачина,
Він зосереджений завжди.
Його усміхненим я бачив,
Коли саккаджі – полонені,
Принесли воду без штанів,
Навіть і він не стримав сміх.

За осавулу в них Письменний,
Завжди допитливий козак.
Колись ми дивимось – малює,
А на малюнку – Сагайдак!
Ще й люльку палить! От малює!
- Гарем намалювати час!
То до Султана треба в гості,
Аби побачити дівчат!
Та він каже: Пусте! Натхнення,
До нього, зірками в ночі.
З–за цього перший до намету
Султана лізе він у бій?

І другий осавула, Скрипка,
Дмитро надійний як скрипаль.
В нього не шабля, гептом скрипка,
Такі рулади видає! Що диригент,
Пан Конашевич, захоплюється!
На заклад б’ється!
В бою творить, бо бій – мистецтво!
Якби я нотні знаки знав,
То найвеличніші творіння
Із ораторій написав!

І по сніданку почалося.
Гримять гармати звідусіль,
Пішла у бій рясно піхота -
Щити сталеві криють стрій,
Важко озброєні сеймени
Тараном йдуть, потім усі -
І списоноші, чорні греки,
Балтаджі з лезами сокир.

Де білі стрічки яничарів?
Де славнозвісні ковпаки?
Так, де-не-де серед піхоти,
Бо тяжкі втрати понесли.
На флангах ринула кіннота,
Земля рідненька аж тремтить,
Якби не кулі, ті у роті,
То підбадьорити зумів.

А так мушкети заряджаю.
Не та пальба, я Вам кажу.
Того вони такі  і наглі,
Бо вперто лізуть. Що їм шаблі?
Бій на валах, чалми рубаю.
Чия тут поряд сивина?
Гурмач Юрко тил захищає,
Мигчу від радощів, вітаю.
Хлопці завчасно поміч дали.
- Держіться купи, козаки! -

То Сагайдачного подяка,
У відповідь козаче «Слава»
Всіх згуртувало, тільки міць.
А я мовчу, бо кулі в роті,
Набої треба берегти.
Бо друга хвиля йде атаки,
Всі шаленіють, бою спрага
Лише загострює думки.

Впав Чорномор, ого віднесло,
Кулі з пістолів б’ють впритул,
Та Сокіл поряд, от Володя,
Мушкетом б’ється, поможу!
І шабля, дівчина ласкава,
Моя ти гарна, зліва – справа,
Немов у танку – гопаку.
Така дівчина що все зможу!
От дзиґа! Як її люблю!

Ледве втрималися, піт ллється,
Засапані, шаблі в крові,
Дмитро Софроненко сміється:
- Чого застигли павуки?
К бою мушкети! І знов кулі
Похапцем в рота напихав,
Бо ще за Льоху Чорномора
Треба мушкета заряджать.

Мов хвилі наступи османів -
Третя, четверта, крик душі,
Чалми порідшали та малахаї,
Рубаю фески, шоломи,
Знов яничарські ковпаки!
У шостій - босняки шалені,
Кіннотники – бородані,
Секбани, трясця щоб пропали.
Чого настирливі вони?

Але заждіть – у сьомій хвилі,
Так – так, діждалися, слони!
Ідуть – ревуть, сурмлять на диво!
- Чого застигли? – гримнув Стримба,-
Усі мушкети навели!
Я навіть сам виліз з мушкетом.
А що? Не бачив я слонів!
І кулю власноруч поцілив
В погонича. Яке там око?
А потім заряджати збіг.

От Вам без бре, сьому атаку
Не ми відбили, а слони!
Як почали по них стріляти,
Вони злякалися насправді
І понеслися навтьоки.
Топтали, бивнями кидали,
Страшенний лемент
В жах кидав.

А що Султанові? Він з переляку
Знову у наступ наказав!
Все поле всіяне тілами!
У наступ вояків женуть
Баші та сотники шаблями,
Бо на погрози всі плюють!
Іще, і ще. Як одинадцять?
Усі відбили, сам не вірю!

В останній, всі що йшли, полеглі
І вечір бійку зупинив.
А що Васильович є порох? -
Питаю Стримбу, бо він поряд.
Стримбецький в лавах,
Хоч полковник, щиро сміється:
- Вояки!

На фланках німці піддержали,
Кінноту списами тримали,
Так мушкетери цілі мали,
Від пострілів вуха заклало,
Рейтари кінні та гусари
З крилами, янголи війни,
Били у фланг, допомагали
У пеклі блискавку знайти.

За Любомирського замовлю -
Він на своєму місці був!
Козакам час допомагати?-
То він резерви не беріг!
Завчасно бив, майстерність бачу,
Завдячую від козаків!
Багато хлопців свої шиї
Від ятаганів зберегли.

Так Сагайдачний і віддячив!
Коли прорвався ворог в табір,
Польща розділена була,
Лісовички в возах застрягли,
Саме козацький контрнаступ
Во фланг відкинув ворога.

І Любомирський піддержав,
Ознаки полководця має,
Не за возами дупу грів,
А всіх кіннотників на коні -
Та переслідувати встиг.
І зник Султан, пішла сторожа,
Резерв османів, грізний стрій.
Мабуть останні зосталися?
Прикрили табір і кіннота
Невже верталася ні з чим?

Ні! Багатьох в полон впіймали -
Мурзи відомі та аги,
Навіть того і не бажали.
А хист гетьманський не сприймали?
Бо загребли в полон усіх,
Хто розгубився, в часі зник.
Де опинився? У полоні.
Збирати душі час коли?
Усі почули тиші стогін,
Бійці пішли в свої кути.

Яка була в Султана ніч?
Кліо промовчала, зітхає.
На ранок звіт несе візир
Великий юнака вражає,
Бо кількість втрат переважає
Доцільність вже перемогти,
Ще пару штурмів і гаплик,
Майже останні яничари,
Йдуть в допомогу тюфекчи

Немає пороху к гарматам,
Набої в горах застрягли.
Візир звітує що облогу
Треба знімати до зими.
Султан схвильований,
Жде поміч: - У кого є інші думки?
Ахмед-паша, бей серденгетчів:
- Потрібно військо зберегти!
До поки є кого вести.

Саме його бійці прориву
Завжди очолювали стрій
І мали змогу з перших вмерти
Та доля балувала їх.
Бекір-паша його підтримав,
Це бейлер-бей Талишських гір:

- За пару тижнів вся тварина
Загине. Де її пасти?
Немає їжі – нема війська.
На перемови треба йти
Та ставити наші умови
Жорсткі, в оточенні вони.
І їм не солодко повірте,
Якщо не приймуть, то дурні.

Тиша застигла на Дивані.
- А що нам скаже кримський хан?
- Немає треті вже орди,
Частина ходить у бої,
Частина ловить дезертирів.
Пару неділь , де є пастися,
Потреба коней зберегти.

Султан стискає кулаки,
Його могутність не сприймають,
Усім бо голови знести.
Та де порадників шукати?
Останній, Кантемир-мурза,
Герой Цецори із Буджаку,
До бейлер-бея я підняв,
Цей не покине, підтримає.

- Які новини степ ховає?
- Мої дозори бачать все.
Під Любліном король збирає
Велике військо. У похід,
Десь через місяць виступають.
Немає сенсу зволікати,
Бо будемо між двох вогнів.
То перемовини найкраще,
Волю надв’яжемо ми їм.

- Тому і бути, шліть чавушів,
Але облогу не знімайте.
Від падла тисячів коней
Самі помруть, тож вимикайте
Жалість і спроби утекти.

29 вересня 1621 року

Зрання сурмач та два чавуші
Під білим прапором у полі,
Так почалися перемови.
Зо двісті видних християн
У розкоші та леопардах
На білих красенях – конях
Собеського супроводили.

Турки жорсткі та комісари
Від короля мають права,
За кожне слово в протоколі
Йде битва вже за читача.
За ким Хотин? Він зараз польський,
Там гарнізоном вояки.
А турки кажуть він волоський.

Невже з волохами війна?
На цю фортецю гроші ставить?
Десь під горою у яру,
Над переправою наглядач,
Так для податків майже справний,
Бо неспромога йти судну
Коли наведені гармати,
Краще сплатити у казну.

Так кожен пункт та всі умови,
Передумови перш за все,
А що облога все щільніше,
То туркам це не головне.
Татари стали над рікою,
Із очерету тучі стріл,
До того коней тягли к річці,
То зараз все на березі.

Які багаття? Тельбухи!
Радіє вся дика тварина,
Дністер сумує в течії,
Бо пити нагла смерть причина.
Біля струмка не бійка – бій!
Бо охороною акинджі,
Вовки мордами – шоломи
Та леопардові накидки.

Тож кожна саква без води -
По козакові в церкві сповідь.
Кого провідати піти?
Рустам під наглядом Анаіт,
Старий Геворк вже більше марить,
Лиш дяк все слухає в тиші,
А я на вспомини багатий!
І німець кволий, не спішить,
Отож, несу йому гранати.
Не піддавайся здоровань!
Хто буде нам декламувати?

Ось два німецькі мушкетери
Псалом співають на мосту,
Усім усе здавна набридло,
І стрілянина турків гідна,
Лише прикраса майбуттю.
- Ісусе! – вигукнули разом
Та і стрибнули до Дністру.
Це голод спонукав зробити,
Бурхливі хвилі у плачу.

Якби й війна, а якби й ні!
Сам Сагайдачний без поняття,
Йдуть перемовини в князів.
А козакові що робити?
Навіть на рейди засторога!
Платні немає, їсти що?
Кажу Лящині – курінному:

Йду до дівчини, на всю ніч
І не чекайте. Це кохання!
Сиджу, о камінь шаблю - чирк!
Поряд Зарудній, Вадим Чорний,
Толя Захаров – козаки,
А не поночі десь приблуди.

А потім зранку галас, шум,
Бо зник загін за джерелами.
Нема ні крові, ні ознак
Що була бійка, десь пропали!
Всі стверджують що був туман
Та вовки вили за ярами,
Самі надійні! От біда!
Цілую шаблю: Ти красуня!
Бажав всю ніч, не підвела!

Від німця шлях веде в корчму,
Несу в торбині черевички,
Дивлюся в очі Гаяне,
Що підмітала на подвір’ї:
То німець передав привіт!
Вона сміється: - Що мені?
Я червонію: Для Анаіт!

Чорні родзинки вже похмурі:
- А я зробила пахлави…
Як очі сяяли її,
Безпосередньо перед богом,
Ніяковію! Мрії геть,
Тобі принесу цілу торбу!
Самі найкращі відберу.
Не вірить! – Шаблю поцілуй!

От в саме серце мов стрілою,
Мала, ще років десяти,
А розум має як доросла.
Війна! Як стовпчики брати,
Облога їх на міць тримає.
Кажу Вам, хлопці, встережіть сестру,
Бо й гетьмана введе в оману.
     
15. Перемовини.

Друга неділя вже спливає
Як перемовини пішли.
Султан лютує – військо тане,
Бо перемоги надихають,
А стан облоги – тільки втрати,
Обтяжливий. Чого чекати?
Як в ніч козаки нападуть?

І вартові весь час зникають!
Зникає їжа і настрій,
Загони, що прийшли в підтримку,
Вже наполохані як діти,
Їх неможливо вести в бій.
Стали гарчати яничари,
Що перемовини на грець.

Де толмачі, застиглі граки,
Переклад за три мови йде.
Зусиль покласти край безпечно
Вже недостатньо на перегляд?
Тоді вірмен позвати треба!
Яка таємність!?! До корчми!?!

Після нарад пани поляки
Засідання там всі вели
І козаків ігнорували.
Та Сагайдаку навіть стеля
Доповідала сіль новин.
Подяка Гаяне за хвіртку
Був пустотливий гребінець.

Розумні вперті комісари,
Від короля, знов за своє,
Що йдуть османи перші з поля.
- Весь світ сміятиметься з мене! -
Султан у розпачі кляне
Візира, пнув ногою столик.
- Донські козаки вже в Молдові
Та посполиті наготові.
Султан погодився на все.

Ходить розлючений, стискає
Шаблю коштовну у руці
Та яничар – ага чекає:
- Хто пропустив обоз поляків?
Знайти усіх і наказати!
Татари втратили коней? І бранців?
Треба відступати, бо розум каже -
Йди – но геть!

Як перемовини пішли,
То Сагайдачний похмурнішав.
Усе що зайве для війни -
Наказ нищівний – залишити,
Аби вози були легкі,
Швидко рухоме стало військо
Коней у рейдах набрали.

І почалося – не сховати,
Рішив дівчині все віддати.
Хай на придане їй піде,
Німець – друзяка обіцявся
Засватати після війни.

Востаннє бачив Анаіт.
Торбами плаття та хустки
І не рахуючи все інше,
Як кучугури на дворі.
Дарую,- кажу Анаіт,-
За погляд схований у вії.

«За придане дам дівчині сто карет
Із платтями, в світі, кращих не знайдеться,
Дам покритися хустинку в квіточках
За смарагд очей коли сміється.
Дам з бурштину сонце гребінця,
Розчесати хвиль твоє волосся.
Дам коштовний пасок, змійку із срібла,
Талію цнотливу вщерть обгорне.
І на ніжки гарні, взутися я дам,
Черевички із саф’янну, жовті.
Все що в серці є – ось стеля, ось поріг,
Господарочку чекає серце в гості.»

Що казати? От розумний дяк,
Бо Оксент мої думки віршами.
Він сміється: - Все в твоїх очах!
Анаіт всім чемно відказала:
- «В теплий день сходила я з Гарманця,
Втомлена чекала,
Втомлена чекала.
Пелюстки солодкі троянд і померанця
Жадібно вдихала,
Жадібно вдихала.»

- То все мені? – Від Гаяне веселий поклик.
І тобі!  Нащо козакові лахміття?
Старшина брала закладні,
Козаки вірили на слово.
Війни прощання, туга в скронях,
Погляд дівочий на віки.
Поет вірменський – чарівник?
Про померанські корні німця,
Здогадуватися тільки міг.
А натяк цей про поцілунок?
Де Ахтамарці – де Хотин?

Що там рішали комісари,
Все втаємничене було,
І Сагайдачний мав терпіти.
Коли звернуться до нього?
А їсти що? А якщо зрада?
Здадуть поляки козаків?

Тож кожну ніч в рейдах козаки
У різні напрямки ішли,
Та все що чули, здобували,
Як і раніше, свідків брали
До Сагайдака відправляли,
Щоб знати намір ворогів.

І ось десятого османи,
Таки нарешті, відійшли,
Надвечір в табір комісари
Зовуть в нараду козаків.
Аж вуха пухнуть, так солодко!
От чемна мова у панів.
Якісь такі універсали,
Навіть узгоджені слони,-
Один до короля прямує,-
Всі зосталися при своїх.

- Порядок маршу запорожців?
- Запізно, вирішим зрання! -
От відповів як відрубав,
Щоб Сагайдачного впіймати,
Не народилася маля.
Зранку поляки очі терли:
- Немає, зникли козаки?

Убрід тихенько ніччю вийшли.
Якщо таємні перемови,
То ми таємно і пішли.
Як кажуть? По – англійські, отче
Втікав вночі від попаді.
Не так рейтари бігли з бані,
Коли граната впала к ним.

Поляків стрій – крила орла,
Турки, за звичай, стрій «півмісяць».
Годину поважали час - на спів
За дві гармати в візерунках,
Трикратний із мушкетів залп
Підтвердив перемов рахунки.

На тим війська і розійшлися.
Війна закінчилася? Ні!
Бо всі хто був надто хитрішим
І дременув сам по собі -
В ясир татарський набір бранців!
Татари ціну степу знали,
Такі всі люди степові.

Німці, знесилені від маршу,
Вмирали зголоднілі, марно
Чекати було співчуття.
Пани п’янкі : – Перемогли!
Навіть уваги не звертали,
Як помирали вояки.

Отак я втратив і друзяку,
Застиг, вмираючи в багні,
Русявий велетень з очима
Прозорими, з неба, води.
Як сяяли блакитні очі!
Чи ще зустріну його погляд?
Відвертий, сильний та прямий,
Де добра посмішка, чарівна,
Роззброювала й ворогів.

Мов серце втратив. Гей, шолом?
Я навіть прізвища не знаю?
Та офіцера аксельбанти
Блищать на праху. Худорлявий,
Розповідав знайде Анаіт,
Коли закінчиться війна
І на весілля отримаю…

Гей померанцю! Збір сурмлять.
Мої зірки з тобою німець!
Тебе Хотин подарував
І відібрав усі надії!
Не повернуся у Хотин,
За краще вмерти – бачить сльози,
Чути питання Анаіт.
Для неї, хай будеш здоровий!
Бо церемонії подяки
Надто важливі на війні.

Зошит на згадку залишив,
Оксент знайшов, десь на узбіччі,
І передав на Запоріжжя
Із чумаками дві торби
Повні солодощів вірменських,
Від Анаіт і Гаяне,
Де вірш вірменського поета
Мені нагадує Хотин:

«Чи хто несамовито кличе
Про те, як зневажають нас?
Яке безмежне наше горе,
Як нас Господь прирік страждати,
Як в руки до чужинців зрадив,
Та допустив ворожу рать.»

Скажи нам гетьман Сагайдак!
Скажи нам батько!
Військо чекає на наказ,
Бо перемога сяє.
Обидва береги Дніпра
Тут захищали,
Хотин Украйну об’єднав -
Братами стали.

Чи є потреба за степи, лани та хати
Козачу кров пролити знов,
Бо вітер згасне?
І степ зажуриться в піснях
Про рід козачий,
Де соловейко, серця птах,
Крізь тугу плаче.

Ми разом! Чуєш, батько, нас?
Може не гаяти вже час,
До поки лихо об’єднає?

16. На останнє. Тіні Сагайдака.

Ще, прошу панство, вибачайте
Якщо не зміг відзначить всіх.
Бо Хотин – дзеркало відваги,
На сьогодення, козаків.
Кожен здійснив свій крок в майбутнє,
Хтось менше – більше ніж усі.
Подих подій в хмарах сторіччя
Каже герої були всі.

Що Петро Гурський в шані був?
Так, полк у рейдах відзначався -
Перший табун привів коней
І перший пороху дістався.
Але то був Іван Гардзєй,
Бо Гурський - рідня Бородавки,
І Сагайдак полку лишив,
У курінні звів отамани.

Данило Довгань (Дорокол),
Завжди на витівки звитяжний,
Рейд на татар задумав він
Та повідомив Сагайдака,
А той задумку оцінив
І кримчаки зазнали втрати,
Бо в рейд пішли кілька полків.
Відтоді кримський хан, пихатий
Як і Султан, свій меч на ніч
Клав біля себе спочивати.

Тиміш Вдовиця – Федорович.
Приймак, гуділи у полку,
Бо полк Трясила мав приймати,
Героя Білої Гори.
Усю кінноту реєстрову
Від Сагайдака мав Тарас,
Всі клопоти та всі чесноти
Кінноти – це його гаразд.

А що Вдовиця - позабутий?
Від кола прізвисько він мав,
Де Федорович – від Трясила,
Що він приймак не забував.
Мав хист так келепом махати
Що ворог йшов у небуття,
Шуткуючи: - Ще удовиця!
От де шукати молодицю,
Щоб із сльозою прийняла?

Запам’ятався Марк Жмайло,
Як зустрічав хвилю атаки.
Він у критичні миті жаху
Свій шолом кинув ворогам:
- Як не відіб’ю - Ваша взяла.
Червлене золото блищало
Варте уваги ворогів,

Бо деякі почали сварку
І мить атаки десь пішла
Й цим скористалися козаки,
Перебороли ворога.
Жмайло сміється: - Знову мій!
Один з бунчужних отамана,
Земляк та друг пана Петра,
Ще й спритна шабля, любка гарна.

Павло з Десни, значна фігура,
Сулиця прізвисько його,
Був на прийомі в Сигізмунда,
Де лист кондицій ніс, вимог.
Це завдяки йому сумчани
Стали джерелом перемог,
Таке воно лісове братство,
Усі мисливці на білок.

Тарас Трясило полк привів,
Від кесаря прийшов на заклик,
На добрих конях козаки,
Бувалі вояки, засмаглі.
Герої Білої Гори,
Де знищили велике військо,
Багато взяли прапорів.

Супрун Богуш, що був Підкова,
Теж осавула, чепурний.
Як до Варшави він збирався,
До молодиці не такий?
Те що розумник, не збрехати,
Як шаблю кине вже в книжках,
Щось бубонить собі, про хати
Що майоріють на зірках.
Дивний якийсь, як поза хмари
Побачив він Чумацький шлях?

Дмитро Отрохимович.
Був на чолі із Сагайдачним
Від кола - і до короля.
Старий огрядний козачина,
Розумна, вірю, голова.
З питань історії все знає:
Хто? Де? Коли? З ким? Для чого?

Чи є потреба та навіщо
Ховати те, що не було?
Майстер змагань, тих риторичних,
Він виступав, гаплик всьому.
Уся старшина, яке коло,
Розум шукала у степу.

Наприклад, кошового вибір -
Значна подія на Січі?
Та більш важливої немає!
І от як прізвища лунають
Про сіль питання задає.
Яка буде ціна? Чи треба
Від чумаків чекати звістки?
Бо солонину де тримати?
А як потім куліш варити,
Якщо підніметься ціна?

Кажу Вам – репне голова,
Коли балачки починає.
Усі в думках! Що, кошового вибирати?
Та позабули! От транда!
Де він відзначився? В Смоленську,
Як Сагайдак його послав,
Після взяття Москви, сприяти.

Прямо кажу – його поради
Не для макітри короля!
Жолкевський перемогу дбає,
Отрохимович все зірвав:
- Як королевич цар московський?
І чвари розголос несли.
Та позабули й про залогу,
Що зосталася у Москві.

Два місяці пани голодні
Чекали поміч, та заждіть,
При королі Отрохимович
Розказує про козаків.
Потім поїхав до Варшави,
У супроводі короля.
Що він робив? У шахи грає!

Посли із Персії чекають?
Дванадцять тисяч козаків!?
В гирлі Трабзону поселити?
То шах Аббас надто великий
Подарувати вілайєт,
Повний османської залоги.
Король Сигізмунд: - Гра в терези!
Отрохимович: - Не спішить!

Узгоджено в спільноті бути,
Як йдуть французи, теж гравці,
Коли Європа в небезпеці,
То всі чекають козаків.
Герцог Неверський Лігу дбає,
Проти Султана всіх збирає,
Похід хрестовий на носі.
Отрохимович: - Не спішить!
Угоди треба підписати,
Коли запрошення дзвенить!

А що король? На то він Ваза,
Аби дивитися кудись.
А кошового  як забули?
Козак відважний Одинець
Петро очолив флот козацький
І ворог з острахом побачив
Що море небезпечне, втратив
Можливість щось перевезти.

От як ловити байдаки?
Коли і де наступ чекати?
А узбережжя запалало,
Аж до столиці козаки
Робили рейди. Флот османів
Був неспроможний здоганяти
Що було маревом знайти.

Тому порти охороняли
Та гирла річок стерегли.
То кажу є кого відзначить,
Бо на Січі відомо всім
Який Каленик Андрієвич -
Був флотоводець видатний,
Не менш відомий Яцько Клиша
І Голуб славний, Олефір.

За сім десятків козачина,
А він в походи хлопців вів.
Під очеретом ніч чекали,
Як перші півні спів ведуть
То козаки вже нападали
І лиш зірки тих сповідали
Хто уві сні побачив Суд.

18 І на останнє.

Іван Дворецький, Зуб Васько,
Улас Подмазка, Царь Олекса,
Сахно Великий та Фесько,
Дебелий сотник, Богданенко.
Лосик Шавуленко, Шрамко,
Хорунжий з Кальницького полку.

Трирог Тишко, Гуняка сотник,
Жарик Тимуш, Шийка Степан,
Гринець Яєчко, Лесько Смєлий,
Іван Скажений, Скороход,
Гречаник, Лупивовк, Зеленський,
Мурза, Вергун та Воропай,
Нестор Терещенко та інші,
Звиняйте, якщо не згадав.

Стоїть на згадку там у полі
Гетьман козацький Сагайдак.
У брилі кам’яній застиг він
Де перемогу одержав,
А поряд вітри – побратими
Якщо потреба то гукнуть,
І встане як колись Вкраїна,
І Сагайдачний знов підніме
Над головою булаву…

P.S. Запам’ятати Хотин треба,
Як він Украйну об’єднав,
Бо перемога була спільна,
А те що мова була різна -
Ніхто уваги не звертав.

    Найближчі.

Так – так, найближчі к Сагайдаку,
То славний Голуб Олефір,
За наказного – Петро Жицький,
І Марк Жмайло, з яким ділив він,
Іще з дитинства, хліб та сіль.
А ще Михайло Дорошенко,
Це авангарду командир.

Гріх не згадати, Федір Пирський.
Друзяка ще з часів Москви,
Коли на штурм разом ходили,
Друг другу захищали спини,
Від перемог разом п’янкі,
А зараз він, на користь, в штабі
Замислився, гострить думки.

Кожен козак – серце Вкраїни,
Її надія і оплот, опора
Що безмежно мріє -
Як квітне вільна Україна
І не ганьблять її народ.
Тому зростали отамани
На щастя рідної землі
І захищали неньку – мати,
Смерть не лякала, навпаки,

За Сагайдачним йшли козаки,
Бо він став символ боротьби
І перемоги, як бажаєш.
Полтавський полк, приміром взяти.
Три перших сотні. Ватажки -
Яцько Острянин, Дмитро Гуня
Та Іван Іскра – всі бійці!
Про кожного пісні та байки
На Україні зберегли.

І так у кожному полку!
Не ті герої що волають
Як вони землю зберегли,
А той хто мовчки, без вагання,
Поклав життя у боротьбі.