Сон-296

В селі на пагорбі виднілися городи,
Й збігали, як стрічки, униз до ставу,
Хатки біленькі зверху, як корона,
Двір біля двору вулицею стали.

Біля хатів росли грядки й картопля,
Гарбузи, що заплуталися в стеблах,
А далі трави дихали роздоллям -
І куполи копиць тяглись до неба.

Десь конюшина, десь цвіте люцерка,
А десь ячмінь пустив несмілі вуса.
Чекають на косу, яка по черзі
Їм обітне швидко-зелений успіх.

Зеленотравя ляже у покоси,
Уранці, під коси сталевий свист,
Відкривши соковиті стебла сонцю,
В молитві склавши надівялий лист.

Покоси ляжуть рівними хребтами,
Підставивши під кварки товсті спини,
І будуть віддавать себе до краплі
Зсихаючись, як мумії в могилах.

Між спрілі стебла - підняті на вила,
Влітатиме сухий спекотний вітер,
Хазяйка - скільки вистачить їй сили,
Перевертатиме напружено і пітно.

А потім, взявши в руки - сильні й дужі,
Граблі - буде згортати свіже сіно,
І нагортати на міцні радюжі,
Щоб нести на горище, під покрівлю.

І на горбах, що виросли на спинах,
Попід високий і кістлявий пагорб,
Хазяїн із хазяйкою нестимуть -
У вязках сіно - і свою досаду.

Наступний сінокос - складуть в копицю,
Бо надто важко - піднімать на гору,
І взимку для корови і телиці
Носитимуть, згорбатівши в докорі.

Уже старі, сухі немов бадилля,
Горбаті від уїдливого "мушу"...
Вони не зможуть вийти й на подвіря,
Із палкою, що підпирає душу.