Сон-292

Не так давно - я була між поважних
Й шанованих у телеку людей,
Але життя, перловая прикраса,
Розсипалось задарма між свиней.

Пробіглися по ньому, розтоптали,
Копитцями з шикарним манікюром,
Й забулись, як чергову жертву звали,
Біжучи на роботу між бордюрів.

І хрюкнули надутими губами -
Що сама винна - нічого стояти,
Біля хліва, як відкривають браму,
Й бють батогом по розжирілим ляхам.

Бо свиням що? Адже не в них проблеми,
У них тепло і у кориті їжа,
Бо не у них - світоглядна дилема,
І з мотузка петля, аби повішатись.

Бо не у них пройшла червона смуга,
Розкресливши життя на до і після,
І не вони, отямившись з наруги,
Збирали себе по шматках зі сміття.
 
Скотившись по драбині соціаліній,
Я опинилась у її підніжжя -
Й жалкую лиш за ароматним чаєм,
Та теплим і широкоспинним ліжком.

Ходжу по смітникам і щось шукаю -
Між викинутим й зношеним лахміттям,
Пакетами, що падаллю воняють -
І незбагненно-замкнутим саміттям.

Із кимось розмовляю - розділивши
Із ним чергову знахідку із баку,
Але із ким? Не залишилось ближчих,
Ніж в репяхах кудлатої дворняги.

Зїдаю без огиди щось відразу,
А щось ховаю, як собака в ямку -
На довгу зиму роблячи запаси,
Мов нетутешня, інопланетянка.

Дано забулась кривдників, бо память,
Утратила усі можливі кеші.
І кожен день спочатку починаю,
Мов народившись на планеті вперше.

В вмиранні відчуваючи полегкість,
У смерті небувалий розмах крил.
Я відлітаю понад хмари легко,
Пірнаючи у атмосферний вир.